Скорик Михайло Тихонович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Скорик.

Миха́йло Ти́хонович Ско́рик (*20 листопада 1940, с. Стара Рябина Охтирський район (нині — Великописарівський район, Сумська область) — український журналіст, редактор, учасник українського дисидентського руху в СРСР, співавтор «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська».

Михайло Тихонович Скорик
Народився	20 листопада 1940(1940-11-20) (83 роки) с. Стара Рябина, Сумська область, Українська РСР,  СРСР
Громадянство	СРСР →  Україна
Національність	Українець
Діяльність	журналіст, письменник
Alma mater	ННІ журналістики КНУ ім. Т. Шевченка
Членство	Національна спілка журналістів України і Національна спілка письменників України
1962—1968 — навчання на факультеті журналістики Київського ордена Леніна державного університету імені Тараса Шевченка, де брав активну участь в організації студентського протесту проти русифікації навчального процесу. Був двічі відрахований за антирадянську діяльність. 1977—1978 — зарахований на факультет журналістики утретє — студентом 6-го курсу заочного відділення, одержав диплом журналіста. Трудова діяльність 1965—1967 — кореспондент, завідувач відділу Бориспільської районної газети «Трудова слава». Виключений з КПУ за підтримку «ідейно-шкідливого, антирадянського та націоналістичного» роману «Собор». 1968 — літературний працівник відділу культури Дніпропетровської обласної газети «Зоря». За підтримку роману «Собор» був виключений з КПУ та вигнаний з роботи на закритих партійних зборах редакції, дістав негласну заборону КДБ на роботу в журналістиці. 1968 — черговий електромонтер силової підстанції кіностудії імені Довженка. Під час роботи познайомився та заприятелював зі сценаристом Юрієм Пархоменком, режисером Миколою Вінграновським, брав участь у тонуванні його фільму «Дума про Британку». 1969—1979 — через негласну заборону працювати журналістом, працює економістом головного управління «Укрголовбудматеріали» при Раді міністрів УРСР, інженером Дніпропетровського деревообробного комбінату № 5, трестів «Дніпроспецбуд», «Донбасканалбуд». 1979—1985 — кореспондент, завідувач відділу газети Дніпропетровського обкому комсомолу «Прапор юності». 1984 — звільнений з посади на бюро обкому комсомолу за обвинуваченням у «ідейно-шкідливому вихованні сина-восьмикласника Матвія». У цьому ж році Кіровський районний суд м. Дніпропетровська поновив на посаді — це був перший в УРСР судовий процес «журналіст проти обкому Комсомолу». 1985—1990 — через негласну заборону працювати журналістом, працює інженером у НДІ «Дніпромашвуглезбагачення». 1990—2008 — працює в регіональній та центральній пресі: заступником головного редактора газети «Собор», власним кореспондентом газет «Всеукраинские ведомости», «Голос України», «Сільські новини», редактором районної газети «Дніпровська зоря». Дисидентство і гоніння КДБ 1962—1968 — у студентські роки активно відвідував заборонені вечори шістдесятників, де виступали Іван Дзюба, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Борис Мозолевський, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Надія Світлична, Іван Драч. Читав і передруковував заборонені книжки з музею, який заснував Іван Гончар, — Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Володимира Винниченка. Брав участь у забороненому покладанні квітів 22 травня до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві. Разом із групою однодумців вигнаний з факультету з формулюванням «за поведінку не сумісну зі званням радянського студента», через підтримку звільненого з посади доцента Матвія Михайловича Шестопала, звинуваченого в українському буржуазному націоналізмі. Серпень 1968 — написав у співавторстві з Іваном Сокульським «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська» [ 3 червня 2011 у Wayback Machine.] до ЦК КПУ, Рада міністрів УРСР та Спілка письменників України про гоніння інтелігенції за підтримку роману «Собор» Олеся Гончара та виступав проти русифікації шкіл і вищих навчальних закладів. У листі відзначено, що за підтримку роману звинувачені в «українському буржуазному націоналізмі» і виключені з партії, з комсомолу, звільнені з роботи низка людей, наведено приклади нищення пам'яток української культури в Дніпропетровську. Лист був передрукований за кордоном у виданнях української діаспори в Європі, США та Канаді, зокрема в тижневику «Український вісник», а також звучав по американському радіо «Свобода», після чого КДБ УРСР почало активно шукати авторів листа у Дніпропетровську. Слідчі КДБ заарештували І. Сокульського, провели два обшуки у підозрюваного М. Скорика в Києві та два в Дніпропетровській області — у рідних дружини. Уникнув ув'язнення лише тому, що слідство не виявило під час обшуків «Листа» й не змогло довести факту його розмноження Скориком і передачу за кордон на радіостанцію «Свобода». У 1970-му під час слухання справи Сокульського в Дніпропетровському обласному суді Скорик визнав себе співавтором листа. Матеріали кримінальної справи щодо Скорика за «злочинну діяльність з виготовлення та розповсюдження антирадянських матеріалів» вилучені в окреме провадження й передані Київському УКДБ для розслідування. Працювати в журналістиці заборонено. У 1970—1975 роках органи КДБ піддавали гонінням у кримінальних справах Івана Світличного, Миколи Холодного, Богдана Уніята. Повернувшись у журналістику, працював у дніпропетровській обласній молодіжній газеті кореспондентом, завідувачем відділу. Звільнений з посади за обвинуваченням в «ідейно-шкідливому, націоналістичному вихованні сина-восьмикласника Матвія». У 1984 році Кіровський районний суд м. Дніпропетровська поновив на посаді в першому в УРСР судовому процесі «журналіст проти комуністичної влади». Після реабілітації роману «Собор» у 1988 році поновлений у партії з перервою стажу в 20 років. 19 серпня 1991 — в день ГКЧП вийшов з лав КПРС. Нагороди та премії 1987—1988 — нагороджений бронзовою та срібною медалями ВДНХ СССР 2001 — переможець у номінації «журналістське розслідування» Національної спілки журналістів України 2007 — почесна медаль за розвиток самоврядування 2020 — Всеукраїнська премія імені Івана Огієнка 2020 — Київська обласна літературна премія імені Григорія Косинки 2020 — Премія імені Ірини Калинець Родина Одружений. Виховав п'ятеро дітей. Бібліографія Скорик Михайло. Забороняли працювати в журналістиці. «Україна молода» № 9, 2 лютого 1993 р. Скорик Михайло. Зима. Сповідь про пережите. — К.: Вид-во «Правда Ярославичів», 2000. Михайло Скорик. Міфотворчість правди [ 13 січня 2012 у Wayback Machine.]. — «Сільські новини», № 47—52, 24 листопада — 29 грудня, 2011 року Скорик Михайло. Весна. Хроніка українського спротиву. — К.: Вид-во «Український пріоритет», 2012 — 624 с.: іл. Скорик Михайло. Літо. До кучмізму і після. — К.: КИТ, 2013. — 483 с.: іл. Скорик Михайло. Осінь. Жахи україномору. — К.: КИТ, 2015. — 623 с.: іл. Скорик Михайло. Старорябинівські етюди: Поезія. — К.: КИТ, 2016. — 223 с.: іл. Він з нами був (поет Борис Мамайсур у спогадах і листах) / ред. В. Манько, М. Скорик. — Хмельницький, ФОП Цюпак А. А. (вид.), 2013. — 131 с.: іл. Компартійна інквізиція (невідома спадщина Матвія Шестопала). — К.: Проза, КИТ, 2017. — 703 с.: іл. Скорик Михайло. Він був і є (до 100-річчя Матвія Шестопала) // Слово Просвіти. — 2017. — № 44 (2–8 листопада). — С. 6. Скорик Михайло. «Треба мати відвагу знати правду», або «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська» і навколо нього // Краєзнавство. — 2018. — № 3. Скорик Михайло. Україномор. Документальна повість — К.: КИТ, 2018. — 159 с.: іл. Скорик Михайло. Майдан… письменницький // Україна молода. — 2019. — № 20 (20 лютого). з джерела 15 грудня 2021. Процитовано 15 грудня 2021. Скорик Михайло. На пожарищі власного серця. Документальна повість. — К.: КИТ, 2019. — 299 с.: іл. Скорик Михайло. Бунт на факультеті журналістики Київського університету 1965 року як реакція студентів на початок згортання хрущовської відлиги // Український інформаційний простір. — 2019. — № 1. — С. 102—117. з джерела 15 грудня 2021. Процитовано 15 грудня 2021. Скорик Михайло. Книга про бунт студентів‑журналістів епохи шістдесятництва // Український інформаційний простір. — 2020. — № 1. — С. 280—287. з джерела 15 грудня 2021. Процитовано 15 грудня 2021. Скорик Михайло. «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм»: принцип публіциста-шістдесятника Матвія Шестопала // Український інформаційний простір. — 2020. — № 2. — С. 139—150. з джерела 15 грудня 2021. Процитовано 15 грудня 2021. Скорик Михайло. Сергій Жигалко. Зона непам'яти: приречений повернутися. — К.: Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого; Кам'янець-Подільський: ТОВ «Друкарня „Рута“», 2020. — 544 с.: іл. Примітки . Архів оригіналу за 7 вересня 2020. Процитовано 30 вересня 2020. . Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 21 січня 2021. Джерела //Є. І. Бородін, В. В. Іваненко, Т. В. Недосєкіна // Передм. М. Коцюбинської; післям. О. Зінкевича. — К.: Смолоскип, 2010. — 300 с. Віктор Савченко. Хроніка одного кримінального процесу Національно-культурне відродження в роки хрущовської «відлиги». [ 11 жовтня 2011 у Wayback Machine.]//Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. Історія України: Навчальний посібник. — К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008 Михайло Скорик: персональна сторінка в Facebook Титаренко Лідія. Яблука Шестопалового саду. [ 22 листопада 2021 у Wayback Machine.]// Голос України, № 161 від 30.08.2012 р. Михайленко Микола. Додаток до суспільно-політичного атласу українства.// Літературна Україна, № 41 від 25.10.2012 р. Мицик Вадим. Лицар із Шевченкового краю. [ 21 грудня 2014 у Wayback Machine.]// Слово Просвіти. № 46 від 15—21.11.2012 р. Скорик Михайло. Сергій Жигалко. Зона непам'яти: приречений повернутися. — К.: Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого; Кам'янець-Подільський: ТОВ «Друкарня „Рута“», 2020. — С. 540—541.