Сильна особистість

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Стронґмен.

«Стронґмен» (з англ. strongman, дослівно — «силач», «сильний чоловік») — термін, яким у політології позначають авторитарного політичного лідера, якому притаманні нехтування верховенством права і репресії проти політичних опонентів, популізм та культ особистості.

Лідер Китаю Сі Цзіньпін, якого часто наводять як приклад сучасного стронґмена

Американська дослідниця ^[en] визначає стронґменів як «підгрупу авторитарних лідерів, які вимагають повної лояльності, адаптовують демократію до [своїх] власних потреб і використовують різні форми мачизму для взаємодії зі своїм народом та іншими правителями».

Британський журналіст ^[en] виділяє чотири характеристики сучасних стронґменів:

• спроби сформувати культ особистості, ославлення фізичної сили лідера, його розуму та моральності;
• нехтування верховенством права, як-то ^[en];
• популізм, зокрема вивищення «реального народу» над «елітами»;
• «політика, керована страхом та націоналізмом», зокрема ностальгічним націоналізмом (наприклад, заклик Дональда Трампа «зробити Америку великою знову»).

За теорією Рахмана, стронґмени існують і в демократичних політичних системах (зокрема, він відносить до списку сучасних стронґменів прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана та президента Бразилії Жаїра Болсонару). Рахман стверджує, що архетипом сучасного стронґмена є президент Росії Володимир Путін, котрий прийшов до влади у 2000 році.

Водночас політологи Браян Лай та Ден Слейтер у своїй категоризації авторитарних режимів визначають «стронґменівські» режими як персоналізовану владу, що спирається на підтримку війська — на противагу «босизму» (англ. bossism) як персоналізованого режиму, що спирається на підтримку партії (а також олігархічних режимів, де авторитарна влада належить групі людей — ^[en] та військової хунти). Як приклади «стронґменівських» режимів Лай та Слейтер наводять правління Августо Піночета в Чилі, Зія-уль-Хака Мохаммада у Пакистані, Мобуту Сесе Секо у Демократичній Республіці Конго та Мануеля Нор'єги в Панамі).

Ґідеон Рахман пояснює «кризу лібералізму» 2010-их та 2020-их років і зростання популярності стронґменів чотирма факторами:

1. економічні (глобальна фінансова криза 2008 року, вплив глобалізації, економічна нерівність);
2. соціальні (страх панівної більшості бути витісненою мігрантами, зокрема страх мусульманських імігрантів у Європі, США та Азії; зневага до та фемінізму);
3. технологічні (зростання соціальних мереж, які дозволили стронґменам на кшталт Дональда Трампа та Родріго Дутерте залучити нових прихильників; поява нових способів стеження за громадянами з допомогою технологій, як-то ^[en]);
4. геополітичні («занепад економічного та політичного впливу Заходу» та зростання Азії, зокрема швидкий ріст авторитарного Китаю як альтернативи західним демократіям).

Див. також

• Бонапартизм
• Цезаризм
• Демократура
• Каудильйо
• Дуче
• Фюрер
• Кондукетор

Джерела

1. Xi’s strongman tactics need flexibility to tackle Covid. Financial Times. 11 травня 2022. Процитовано 23 травня 2022.
2. Xi Jinping: has China’s strongman forgotten the perils of power?. the Guardian (англ.). 24 жовтня 2017. Процитовано 23 травня 2022.
3. Wasserstrom, Jeffrey. Statesman, strongman, philosopher, autocrat: China's Xi is a man who contains multitudes. The Conversation (англ.). Процитовано 23 травня 2022.
4. Historian: Today’s Authoritarian Leaders Aren’t Fascists—But They Are Part of the Same Story. Time (англ.). Процитовано 23 травня 2022.
5. Rachman, Gideon (2022). The Age of The Strongman: How the Cult of the Leader Threatens Democracy around the World (англ.). Other Press.
6. Lai, Brian; Slater, Dan (2006-01). Institutions of the Offensive: Domestic Sources of Dispute Initiation in Authoritarian Regimes, 1950-1992. American Journal of Political Science (англ.). Т. 50, № 1. с. 113—126. doi:10.1111/j.1540-5907.2006.00173.x. ISSN 0092-5853. Процитовано 23 травня 2022.