Гіляровський Володимир Олексійович

Володи́мир Олексі́йович Гіляро́вський (26 листопада (8 грудня) 1855, маєток графа Олсуф'єва, Вологодський повіт, Вологодська губернія — 1 жовтня 1935, Москва) — російський письменник українського походження, журналіст-побутописець життя кримінальної Москви кінця ХІХ — початку ХХ століть.

Володимир Олексійович Гіляровський
Владимир Алексеевич Гиляровский
Народився	8 грудня 1855(1855-12-08) Вологодська губернія, Росія
Помер	1 жовтня 1935(1935-10-01) (79 років) Москва, СРСР.
Поховання	Москва
Країна	Російська імперія  СРСР
Діяльність	письменник, журналіст
Знання мов	російська^[1]^[2]
Роки активності	з 1873
Напрямок	реалізм
Жанр	нарис і оповідання
Автограф
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гіляровський.

Життєпис

Українське коріння Гіляровського

Народився «дядько Гіляй» у Вологодській губернії, де його батько був помічником економа одного з місцевих маєтків, а економом був його дідусь по матері, чорноморський козак з Кубані Петро Мусатий, чий батько-запорожець прийшов на Кубань із Січі після розгрому Запорожжя Катериною ІІ у 1775 році.

В. Гіляровський так згадував про своїх родичів:

«Наша семья жила очень дружно. Отец и дед были завзятые охотники и рыболовы, первые медвежатники на всю округу, в одиночку с рогатиной ходили на медведя. Дед чуть не саженного роста, сухой, жилистый, носил всегда свою черкесскую косматую папаху и никогда никаких шуб, кроме лисьей, домоткацкого сукна чамарки и грубой свитки, которая была так широка, что ей можно было покрыть лошадь с ногами и головой» .

.

Вдавшись у дідуся фізичною силою і сміливістю, Володимир Гіляровський став найвідомішим кримінальним журналістом Москви свого часу. Він не боявся відправитись у найнебезпечніші куточки «білокам'яної», злочинницькі «малини» і «хази», куди не наважувалися сунути носа навіть московські поліцейські. Власні спостереження із життя кримінальної столиці Гіляровський згодом зібрав у двох книжках — «Трущобные люди» і «Москва и москвичи».

Не забував Гіляровський і свого українського походження. Завжди у козацькій шапці, з козацькими вусами, романтично закоханий у Запорізьку Січ, дуже шкодував, що не знав добре української мови і не міг повноцінно брати участь в українському культурному житті. Однак і українській справі Гіляровський, хоч і трохи, прислужився. Побувавши на Лівобережній Україні, 1902 року випустив у світ книжку «На родине Гоголя (из поездки по Украине)», написавши у заголовку саме «Україна», замість звичного російського «Малоросія», як тоді вимагала імперська влада і що на той час було досить сміливим вчинком.

Волелюбною козацькою поетикою пронизані твори Гіляровського, присвячені Запорізькій Січі. Так, в нарисі «Запорожская Сечь (1775–1925)» Гіляровський наводить старовинну легенду про походження російського царя Лжедмитрія І, яку він почув під час турецької війни від кубанських козаків:

«Много лет спустя, на турецкой войне, среди кубанцев-пластунов я слыхал интереснейшую легенду, переходившую у них из поколения в поколение, подтверждающую пребывание в Сечи «Лжедимитрия». Когда на коронацию Дмитрия прибыли наши запорожцы почетными гостями, то их поставили около самого красного крыльца, откуда выходил царь. Ему подвели коня и поставили скамейку, с которой он, поддерживаемый боярами, по царским обычаям должен был садиться. – Вышел царь, спускается... мы глядим на него и шепчемся, – рассказывали депутаты своим детям. – Знакомое лицо и ухватка. Где-то мы его видали? Спустился царь, отмахнул рукой бояр, пнул скамейку, положил руку на холку, да прямо, без стремени, прыг в седло – и как врос. А мы все разом: –Це наш, Грицко! А он мигнул нам, да – и поехал...» .

.

В поезії «Запорожцы» Гіляровський також сміливо для свого часу славить українського гетьмана Мазепу і запорізького кошового Костя Гордієнка за їхній союз зі шведським королем Карлом ХІІ, який, на думку Гіляровського, міг призвести до постання незалежної української козацької держави:

Пируют шведы с казаками,
Гуляют об руку рука,
И обнимаются друзьями
Соединенные войска.

Гіляровський і картина Рєпіна «Запорожці»

Дуже часто можна почути припущення, що на відомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» серед інших героїв сучасного йому українського руху художник зобразив і Володимира Гіляровського у вигляді кремезного і сивого козака в білій шапці та червоній свитці, чий богатирський регіт, здається, виривається з полотна і лине до глядача картини. (Іноді цього персонажа називають ще Тарасом Бульбою). Гіляровський у свої похилі літа, дійсно, і кремезною постаттю, і сивими козацькими вусами був дуже схожим на цього персонажа. А може, і свідомо хотів походити на нього і ніколи не заперечував, якщо хто-небудь із його співрозмовників у приватній бесіді порівнював його з героєм картини Рєпіна. Але насправді зобразити Гіляровського на цій картині Рєпін аж ніяк не міг.

Писати картину Рєпін почав у 1880 році, а ескізи, на яких зображений кремезний козак, що регоче на всю картину, з'явилися вже у 1878-му. В цей час 23-літній юнак Володимир Гіляровський, згадавши батьківщину свого дідуся, відправляється в складі загону кубанських козаків на війну Росії з Туреччиною за визволення болгарського народу з-під турецького ярма. Збереглася і світлина молодого Гіляровського, статного, безвусого, в кубанській черкесці, аж нічим не схожого на старого козарлюгу Тараса Бульбу з полотна Іллі Рєпіна.

Стародубський краєзнавець Георгій Метельський у своїй книзі «Листья дуба», що присвячена історії колишньої української Стародубщини, доводить, що в образі старого козака в червоній свитці Рєпін зобразив іншого видатного українця, композитора Олександра Рубця, до якого приїздив декілька разів у Стародуб на етюди. І справді, і за віком, і статурою Олександр Рубець більше походить на Тараса Бульбу, ніж тодішній Гіляровський.

До речі, і сам Гіляровський у своїх друкованих творах ніколи не посягав на лаври героя картини Рєпіна. Так, в нарисі «Запорожская Сечь (1775–1925)» він згадує відомого українського історика Дмитра Яворницького і пише, що той став прототипом для постаті писаря з картини Рєпіна, а про себе — ані слова… Отже, присутність Гіляровського на картині «Запорожці» — то лише міф.

Галерея

• Картина Рєпіна «Запорожці».
• Олександр Рубець.
• Фрагмент картини.
• Гіляровський у 1878-му році.

Твори

• Трущобные люди (1887);
• На родине Гоголя (из поездки по Украине) (1902);
• Запорожская Сечь (1775–1925) (1925)
• Москва и москвичи (1926);
• Мои скитания (1928);
• «Запорожцы» (поезія)

Примітки

1. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
2. CONOR.Sl
   d:Track:Q16744133
3. Гіляровський так писав про свого дідуся: «... черноморский казак Петро Иванович Усатый,... Его отец, запорожец, после разгрома Сечи в 1775 г. Екатериной ушел на Кубань, где обзавелся семейством» (Гиляровский В. А. Детство // Гиляровский, Владимир Алексеевич. Собрание сочинений: Т. 1. - М.: Полиграфресурсы, 1999. [ 24 вересня 2016 у Wayback Machine.])
4. Гиляровский В. А. Детство // Гиляровский, Владимир Алексеевич. Собрание сочинений: Т. 1. - М.: Полиграфресурсы, 1999. (рос.)
5. Гиляровский В. А. Запорожская Сечь (1775–1925) // Гиляровский, Владимир Алексеевич. Собрание сочинений: Т. 2. - М.: Полиграфресурсы, 1999. (рос.)
6. Гиляровский В. А. Запорожцы. // Гиляровский, Владимир Алексеевич. Собрание сочинений: Т. 4. — М.: Полиграфресурсы, 1999. [ 23 вересня 2015 у Wayback Machine.](рос.)
7. Метельский Г. В. Листья дуба. — М.: 1974 — С. 229(рос.)

Джерела

• Ігор Роздобудько. Московський українець Володимир Гіляровський. // Український тиждень, 14 липня, 2015. [ 15 липня 2015 у Wayback Machine.]

Література

• Усенко П. Г. Гіляровський Володимир Олексійович [ 16 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 106. — .
• В. В. Драга. Гіляровський Володимир Олексійович [ 16 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — .