Іван Степанов Степанів 1880 с Мала Перещепина Костянтиноградського повіту Харківської губернії нині Новосанжарського рай

Іван Степанов (Степанів) (1880, с. Мала Перещепина Костянтиноградського повіту Харківської губернії, нині — Новосанжарського району Полтавської області — рік і місце смерті невідомі) — історик, педагог, який спричинився до відродження національного шкільництва на Придніпров’ї. Жертва російського окупаційного терору.

Життєпис

Українець, син священнослужителя. Закінчив Харківський університет. Рух за створення самостійної Української держави розбудив у Степанова «націоналістичні почуття». Обирався головою Українського учительського товариства (зініційоване «Просвітою»), а в 1918—1919 — помічником губернського комісара у справах освіти на Катеринославщині та директором Української гімназії. Як директор 1-ї Української гімназії виступав 14 березня 1920 на Соборній площі біля тимчасового пам’ятника Т. Г. Шевченкові.

2 лютого 1920 на загальних річних зборах Українського учительського товариства в Січеславі Степанов обраний до складу ради товариства, яка збиралася в клубі «Рідна оселя» (Проспект, Художній театр). Проте над тоариством громадилися хмари. На об’єднаному засіданні губпарткому і міськпарткому УКП/б/ Катеринославщини 11 лютого 1920 розглядалася заява члена Українського учительського товариства про намір Губревкому розігнати це товариство нібито за його контрреволюційність, тоді як товариство аполітичне.

«Засідання постановило розслідувати це діло і розглянути на другому черговому засіданню, і якщо виявиться контрреволюційність товариства, то стояти за його розпушення».

Так Українська комуністична партія (боротьбистів) намагалася захистити Українське учительське товариство в умовах розв’язаного комуністами терору. Проте й сама УКП знаходилася у надто непевному становищі, аби захистити Учительське товариство — дитя «націоналістичної» «Просвіти».

У 1922—1923 голодних роках Степанов перебував на посаді секретаря очолюваної Д. І. Яворницьким комісії, яка розподіляла серед українців допомогу закордонних емігрантських організацій. Проте допомога з Заходу надходила з трудом. Про це свідчить лист Михайла Грушевського до Кирила Студинського, писаний в Бадені 6 березня 1923:

«Відти (з Катеринослава) вчора прийшов лист, за підписами Яворницького і Степанова, пишуть, що ще в жовтні організували Колегії, але нічого не одержали».

У 1920-х Степанов — науковий співробітник науково-дослідної кафедри українознавства при Катеринославському інституті народної освіти (ІНО). Як зазначено у звіті кафедри про роботу в 1924,

«Науковий співробітник І. С. Степанов працював над розробкою архівного матеріалу в місцевому губархіві, зробив опис його, розробляв документи з історії Гайдамаччини на території Новосербського корпусу, працював над матеріалами з історії Новоросії і Катеринославщини за даними Краевого музею».

У праці Н. Полонської-Василенко «Історична наука в Україні за радянської доби та доля істориків» (1962) подано деякі наукові статті Степанова — «Організація музейної роботи» (1925); «З наукової праці Катеринослава» (1926).

Арешт

Та ж авторка неточно подала рік його арешту як 1934. Насправді Степанов був заарештований 4 серпня 1937 у Дніпрі. На момент арешту викладав у технікумі фізкультури, мешкав по вул. Філософській, 25, був одружений, несудимий.

Степанов заявив під час слідства:

«Будучи націоналістом, я розцінював політику радянської влади на Україні, як спрямовану на придушення культурних і національних інтересів українського народу і його ліквідацію, як самостійної нації. Я вважаю, що радянська влада проводить відносно українського народу великодержавну політику, відсуває все українське на задній план, затирає українців, поступово знищує українську культуру і проводить русифікацію України».

Ув'язнення і посмертна реабілітація

Виїзною сесією військової колегії Верховного суду СРСР 17 вересня 1937 засуджений за статтями 20-54-8,54-11 КК УРСР до тюремного ув'язнення терміном на 10 років з обмеженням у правах на 5 років і конфіскацією майна. Він був визнаним винним у тому, що начебто був учасником контрреволюційної української націоналістичної організації, серед учителів проводив контрреволюційну агітацію. Подальша його доля невідома. Висновком прокуратури Дніпропетровської області від 3 січня 1996 реабілітований на підставі ст. 1 Закону України від 17 квітня 1991.

Література

Ченцов В. «Ідеолог українського націоналізму» [стаття про Д. Яворницького зі згадками про І. Степанова] //Відроджена пам’ять. Книга нарисів. — Дніпропетровськ., 1999. — С. 113.
Два листи І. Степанова до Дм. Яворницького у фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького: 28 вересня 1919, Катеринослав — Катеринослав. Арх. — 19275: 4 квітня 1924, Катеринослав — Катеринослав. Арх. — 25489.

Посилання

[[https://web.archive.org/web/20200827163159/http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Katerynoslavske_tovarystvo_Prosvita Архівовано 27 серпня 2020 у Wayback Machine.] КАТЕРИНОСЛАВСЬКЕ ТОВАРИСТВО ПРОСВІТА]
Наукова електронна бібліотека періодичних видань НАН України. Катеринославська «Просвіта» у культурно-громадському житті Наддніпрянщини (За матеріалами епістолярної спадщини академіка Дмитра Яворницького) [ 2 серпня 2019 у Wayback Machine.]

Див. також

Катеринославське товариство «Просвіта»