SACLANT

Верховний головнокомандувач ОЗС в Атлантиці (SACLANT) був одним з двох вищих командувачів Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Іншим був Верховний головнокомандувач ОЗС в Європі (SACEUR). SACLANT керував Об'єднаним командуванням ОЗС в Атлантиці, що було розташовано в Норфолку (штат Вірджинія). Усе командування зазвичай також називалося «SACLANT».

Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Атлантиці
Supreme Allied Commander Atlantic
На службі	1952 — 2003
Належність	НАТО
Штаб	Норфолк (Вірджинія)
Прізвиська	SACLANT
Медіафайли на Вікісховищі

Історія

Незабаром після свого утворення ACLANT разом з Об'єднаним командуванням ОЗС в Європі провів великі навчання «Мейнбрейс». Протягом Холодної війни SACLANT провів багато інших навчань, такі як операція «Мерінер» в 1953 році та операція «Страйкбек» в 1957-му, а також серії військово-морських навчань «Нозерн веддінг» та «Оушен сафарі» протягом 1970-х і 1980-х років. Командування також відігравало вирішальну роль у щорічних навчаннях REFORGER, що проводилися з 1970-х років. Після закінчення Холодної війни статус та розмір командування було зменшено, а багато підлеглих йому штаб-квартир по всьому атлантичному регіону втратили свій статус та фінансування НАТО. Тим не менш, основна структура зберігалася до Празького саміту в Чехії 2002 року.

Авіаносні повітряні ударні операції в Норвезькому морі — вперше проведені під час операції «Страйкбек» — відповідно до морської стратегії ВМС США, стали наріжним каменем прямого захисту північного флангу НАТО. Морська стратегія була опублікована в 1984 році, відстоювалась міністром ВМС Джоном Леманом і керівником військово-морськими операціями адміралом Джеймсом Уоткінсом при адміністрації Рейгана і практикувалась у військово-морських навчаннях НАТО, таких як «Оушен сафарі» (1985) та «Нозерн веддінг» (1986).

У статті 2008 року генерал у відставці Бернард Трейнор відзначав успіх цієї морської стратегії:

Йдучи на негайний наступ на крайній півночі і змушуючи росіян оборонятися в своїх рідних водах, морська стратегія служила не тільки для захисту Скандинавії, але і для пом'якшення проблеми морських шляхів зв'язку. Ймовірність своєчасного зміцнення НАТО з боку США тепер була більше, ніж благочестивою надією.
З виникненням наступальної стратегії в 1980-х роках одночасні різкі досягнення в американських технологіях, особливо в C4ISR і системах озброєння, які швидко компенсували радянську чисельну і матеріальну перевагу в Європі, збудили зміну в мисленні. Ніхто інший, як начальник Генерального штабу СРСР, маршал Микола Огарков, попереджав, що американська перевага переміщала «співвідношення сил» на користь НАТО. Він назвав це явище «військово-технічною революцією». До кінця десятиліття військова загроза з боку Радянського Союзу стала історією, а разом з нею і Холодна війна.

Командування ОЗС в Атлантиці було розформовано 19 червня 2003 року. Як його наступника було створено Командування з трансформації ОЗС (ACT). Це нове командування НАТО очолює Верховний головнокомандувач ОЗС з трансформації (SACT). До 2009 року цю посаду займали американські чотиризіркові адмірали або генерали, які суміщали посаду з керуванням Командуванням об'єднаними силами США (COMUSJFCOM), а колишні військові місії SACLANT увійшли в Об'єднане командування операцій НАТО (ACO).

Роль

Завданням командування було^[]:

• захищати морські шляхи зв'язку НАТО;
• підтримувати десантні і наземні операції;
• захищати розгортання ядерних систем стримування морського базування.

Зона відповідальності командування простягалася від Північного полюса до тропіка Рака та від східного узбережжя Північної Америки до західного узбережжя Африки і Європи, в тому числі Португалії, але за винятком Ла-Маншу, Британських островів і Канарських островів.

Структура

У вищому командуванні ACLANT були такі посади:

• Верховний головнокомандувач ОЗС (SACLANT) — відповідав за всі військові місії Альянсу в зоні відповідальності ACLANT. Посаду займав американський адмірал або генерал, який також служив головокомандувачем Атлантичного командування США — одного з об'єднаних командувань Міністерства оборони США.
• Заступник Верховного головнокомандувача ОЗС (DSACLANT) — перший заступник SACLANT, посаду займав британський адмірал. У перші часи це був командувач Північноамериканської і Вест-Індської станції Королівського флоту.
• Начальник штабу (COFS) — керував штатом штабу SACLANT.

Штаб-квартира SACLANT була розташована в Норфолку (штат Вірджинія) поруч з штаб-квартирою Атлантичного флоту США.

Об'єднане командування в Східній Атлантиці

Головнокомандувач в Східній Атлантиці (CINCEASTLANT) від імені Верховного головнокомандувача в Атлантиці (SACLANT) ніс відповідальність за управління і використання Постійних військово-морських сил в Атлантиці (STANAVFORLANT). Посаду CINCEASTLANT займав британський чотиризірковий адмірал на базі Норсвуд (Велика Британія), який також служив головнокомандувачем Флоту метрополії (згодом головком Західного флоту, а пізніше CINCFLEET).

EASTLANT було розділено на наступні підзони:

• Авіація ВМС у Східній Атлантиці
• Північна підзона
• Авіація ВМС у північній підзоні
• Центральна підзона
• Авіація ВМС у центральній підзоні
• Підводний флот у Східній Атлантиці
• Командувач острову Ісландія
• Командувач островів Фарери

Об'єднане командування у Західній Атлантиці

Головнокомандувач в Західній Атлантиці (CINCWESTLANT) був відповідальний за:

• безпечний транзит підкріплення та поставок з Північної Америки до Європи для підтримки повного спектра сил НАТО в будь-якій точці в зоні відповідальності НАТО чи поза нею;
• підтримку спільних багатонаціональних навчань у мирний час та заходів програми «Партнерства заради миру», а також за оперативний контроль та надання підтримки силам НАТО, приписаних до штаб-квартири.

Посаду CINCWESTLANT займав американський чотиризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був головнокомандувачем Атлантичного флоту США (CINCLANTFLT). До 1994 року WESTLANT було розділено на наступні підзони:

• Підводний флот у Західній Атлантиці
• Океанічна підзона
• Канадська атлантична підзона
• Командувач островів Бермуди
• Командувач островів Азори

З 1994 по 2003 рік WESTLANT було розділено наступним чином:

• Підводний флот (SubWestLant)
• Океанічна підзона
• Канадська атлантична підзона
• Командувач острову Ґренландія

Об'єднане командування у Південній Атлантиці

Головнокомандувач у Південній Атлантиці (CINCSOUTHLANT) відповідав за військові переміщення і морські операції по всьому південно-східному кордону між Європейським об'єднаним командуванням (ACE) та Об'єднаним командуванням у Атлантиці (ACLANT). Посаду CINCSOUTHLANT займав португальський тризірковий адмірал на базі в Лісабоні (Португалія). Перед цим ця посада називалася головнокомандувач в Іберійській Атлантиці (CINCIBERLANT). Зараз це .

Ударний флот в Атлантиці

Ударний флот в Атлантиці (STRIKFLTLANT) був головним підлеглим морським командуванням SACLANT. Його головною задачею було стримувати агресію шляхом підтримання морської переваги в атлантичному регіоні та забезпечення цілісності морських шляхів зв'язку НАТО. Головною ударною силою було Авіаносне ударне з'єднання (певно, спеціальна група 401), що складалося з 1-ї та 2-ї авіаносних ударних груп. Судячи з усього, Авіаносне ударне з'єднання мало американське ядро на основі 4-ї авіаносної групи, а 2-га авіаносна ударна група мала британське ядро та пізніше стала 2-ю протичовновою групою. Коли HMS Ark Royal брав участь у навчаннях «Роял найт» близько 1972 року, він був центральним елементом 2-ї авіаносної ударної групи і був флагманом спеціальної групи 401.2.

Командувачем Ударного флоту (COMSTRIKFLTLANT) був віце-адмірал ВМС США на базі в Норфолку, який також був командувачем 2-го флоту США. Командування STRIKFLTLANT розформували під час церемонії на USS Iwo Jima (LHD-7) 24 червня 2005 року. Воно було замінено Центром багатонаціональних об'єднаних операцій морського десанту, який розташували в штаб-квартирі 2-го флоту.

Підводне об'єднане командування в Атлантиці

Командувач Підводним об'єднаним командуванням в Атлантиці (COMSUBACLANT) був головним радником SACLANT з питань підводних човнів і підводних засобів війни. Посаду COMSUBACLANT займав американський тризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був командувачем підводним флотом Атлантичного флоту (COMSUBLANT). Йому підпорядковувались командувач підводними човнами у Західній Атлантиці (COMSUBWESTLANT) і командувач підводними човнами в Східній Атлантиці (COMSUBEASTLANT). Посаду COMSUBEASTLANT займав флагман підводного флоту британського ВМФ. У 1978 році штаб-квартира флагмана підводного флоту була переміщена з HMS Dolphin у Госпорті на базу Норсвуд на північному заході Лондона.

Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці

Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці (STANAVFORLANT) було постійною мирною багатонаціональною ескадрою, що складалася з есмінців, крейсерів і фрегатів з флотів різних країн НАТО. З моменту свого створення в 1967 році STANAVFORLANT функціонувало, проводило тренування та навчання як група, забезпечуючи щоденну перевірку поточних морських методик, тактики та ефективності НАТО, а також брало участь в спільних і національних військово-морських навчаннях, покликаних сприяти готовності і здатності до взаємодії. 1 січня 2005 року STANAVFORLANT було перейменовано на 1-шу постійну військово-морську групу сил реагування НАТО.

Командувачі

Список Верховних головнокомандувачів в Атлантиці

	Дата	Ім'я	Приналежність
1	30 січня 1952 ‒ 12 квітня 1954	Адмірал Лінде Маккормік	USN
2	12 квітня 1954 ‒ 29 лютого 1960	Адмірал Джеральд Райт	USN
3	29 лютого 1960 ‒ 30 квітня 1963	Адмірал Роберт Деннісон	USN
4	30 квітня 1963 ‒ 30 квітня 1965	Адмірал Гарольд Пейдж Сміт	USN
5	30 квітня 1965 ‒ 17 червня 1967	Адмірал Томас Мурер	USN
6	17 червня 1967 ‒ 30 вересня 1970	Адмірал Ефрем Холмс	USN
7	30 вересня 1970 ‒ 31 жовтня 1972	Адмірал Чарльз Дункан	USN
8	31 жовтня 1972 ‒ 30 травня 1975	Адмірал Ральф Казінс	USN
9	30 травня 1975 ‒ 30 вересня 1978	Адмірал Айзек Кідд-молодший	USN
10	30 вересня 1978 ‒ 30 вересня 1982	Адмірал Гаррі Трейн II	USN
11	30 вересня 1982 ‒ 27 листопада 1985	Адмірал Візлі Макдональд	USN
12	27 листопада 1985 ‒ 22 листопада 1988	Адмірал Лі Баггетт-молодший	USN
13	22 листопада 1988 ‒ 18 травня 1990	Адмірал Френк Келсо II	USN
14	18 травня 1990 ‒ 13 липня 1992	Адмірал Ліон Едні	USN
15	13 липня 1992 ‒ 31 жовтня 1994	Адмірал Пол Девід Міллер	USN
16	31 жовтня 1994 ‒ 24 вересня 1997	Генерал Джон Шихан	USMC
17	24 вересня 1997 ‒ 5 вересня 2000	Адмірал Гарольд Геман-молодший	USN
18	5 вересня 2000 ‒ 2 жовтня 2002	Генерал Вільям Кернан	USA
(в. о.)	Жовтень 2002 ‒ 19 червня 2003	Адмірал сер Іен Форбс	RN

Список заступників Верховного головнокомандувача в Атлантиці

Другим за званням в командуванні був заступник Верховного головнокомандувача в Атлантиці:

	Дата	Ім'я	Приналежність
1	1952‒1953	Віце-адмірал сер Вільям Ендрюс	RN
2	1953‒1955	Віце-адмірал сер Джон Стівенс	RN
3	1955‒1956	Віце-адмірал сер Джон Ітон	RN
4	1957‒1960	Віце-адмірал сер Вілфрід Вудс	RN
5	1960‒1962	Віце-адмірал сер Чарльз Еванс	RN
6	1962‒1964	Віце-адмірал сер Річард Смітон	RN
7	1964‒1966	Віце-адмірал сер Вільям Белоу	RN
8	1966‒1968	Віце-адмірал сер Девід Клаттербак	RN
9	1968‒1970	Віце-адмірал сер Пітер Компстон	RN
10	1970‒1973	Віце-адмірал сер Джон Мартін	RN
11	1973‒1975	Віце-адмірал сер Джерар Менсфілд	RN
12	1975‒1977	Віце-адмірал сер Джеймс Джунгіус	RN
13	1977‒1980	Віце-адмірал сер Девід Лорем	RN
14	1980‒1982	Віце-адмірал сер Кемерон Расбі	RN
15	1983‒1984	Віце-адмірал сер Девід Халліфакс	RN
16	1984‒1987	Віце-адмірал сер Джеффрі Далтон	RN
17	1987‒1989	Віце-адмірал сер Річард Томас	RN
18	1989‒1991	Віце-адмірал сер Джеймс Везеролл	RN
19	1991‒1993	Віце-адмірал сер Пітер Вудхед	RN
20	1993‒1995	Віце-адмірал сер Пітер Ебботт	RN
21	1995‒1998	Віце-адмірал сер Ян Гарнетт	RN
22	1998 ‒ 2002	Віце-адмірал сер Джеймс Пероун	RN
23	Січень—жовтень 2002	Віце-адмірал сер Іен Форбс	RN

Примітки

1. Trainor, Bernard E. (23 березня 1987). Lehman's Sea-War Strategy Is Alive, but for How Long?. New York Times. Процитовано 3 листопада 2008.
2. (PDF). All Hands (826): 20—29. January 1986. Архів оригіналу (PDF) за 16 листопада 2004. Процитовано 10 жовтня 2008.
3. Connors, Tracy (January 1987). (PDF). All Hands (838): 18—27. Архів оригіналу (PDF) за 16 листопада 2004. Процитовано 10 жовтня 2008.
4. Tangen, Odd F. (1989). The Situation In The Norwegian Sea Today. CSC. Globalsecurity.org. Процитовано 10 жовтня 2008.
5. Trainor, Bernard E. (February 2008). Triumph in Strategic Thinking. United States Naval Institute Proceedings. 134 (2). p. 42.
6. Про «співвідношення сил» див. Major Richard E. Porter, USAF. «Correlation of Forces: Revolutionary Legacy» [ 27 квітня 2014 у Wayback Machine.] Air University Review, March-April 1977
7. New NATO Transformation Command Established in Norfolk. American Forces Press Service. United States Department of Defense. 19 червня 2003. Процитовано 9 вересня 2008.
8. Allied Command Atlantic. NATO Handbook. оригіналу за 7 листопада 2001. Процитовано 3 вересня 2008.
9. Key, Jr., David M. (2001). Admiral Jerauld Wright: Warrior among Diplomats. Manhattan, Kansas: Sunflower University Press. с. 299–304. ISBN .
10. . NATO Handbook. Архів оригіналу за 15 січня 2009. Процитовано 3 вересня 2008.
11. Офіційна інформація НАТО на GlobalSecurity.org.
12. IISS Military Balance 1981-82, p.26
13. . NATO Handbook. Архів оригіналу за 12 травня 2009. Процитовано 3 вересня 2008.
14. Контр-адмірал португальського флоту. Library of Congress Country Study: Portugal: Navy, January 1993, accessed 21 June 2008
15. NATO's Sixteen Nations, Special Issue, 1998, p.15
16. Regional Headquarters, Southern Atlantic. NATO Handbook. оригіналу за 31 травня 2001. Процитовано 3 вересня 2008.
17. Proceedings, August 2001, 'Commanding NATO operations from the sea'
18. Rowland White, Phoenix Squadron, Bantam Press, 2009, 99.
19. Striking Fleet Atlantic. NATO Handbook. оригіналу за 17 липня 2007. Процитовано 3 вересня 2008.
20. . Commander, U.S. 2nd Fleet Public Affairs. U.S. Navy. 23 червня 2005. Архів оригіналу за 22 листопада 2006. Процитовано 20 квітня 2009.
21. Submarine Allied Command Atlantic. NATO Handbook. оригіналу за 31 травня 2001. Процитовано 3 вересня 2008.
22. UK MOD, Northwood Headquarters
23. Standing Naval Force Atlantic. NATO Handbook. оригіналу за 15 січня 2009. Процитовано 3 вересня 2008.
24. . Архів оригіналу за 25 вересня 2012. Процитовано 16 серпня 2014.
25. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 липня 2011. Процитовано 16 серпня 2014.

Джерела

• North Atlantic Treaty Organization. Senior officials in the NATO military structure, from 1949 to 2001 (PDF).
• Atlantic Council of the United States (August 2003). (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 3 жовтня 2012. Процитовано 16 серпня 2014.
• Maloney, Sean M. Securing Command of the Sea: NATO Naval Planning, 1948—1954. Naval Institute Press, 1995. 276 pp.
• Jane's NATO Handbook Edited by Bruce George, 1990, Jane's Information Group
• Jane's NATO Handbook Edited by Bruce George, 1991, Jane's Information Group