Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності Будь ласка допоможіть удосконалити цю с

Коло́дрібка — село в Україні, у Заліщицькій міській громаді Чортківського району Тернопільської області. Розташоване на річці Дністер, на півдні району. До 2020 року центр Колодрібської сільської ради.

село Колодрібка

Країна	Україна
Область	Тернопільська область
Район	Чортківський район
Громада	Заліщицька міська громада
Код КАТОТТГ	UA61060170190016650
Облікова картка	Колодрібка
Основні дані
Засноване	1547
Населення	1 337
Територія	22.070 км²
Густота населення	60.58 осіб/км²
Поштовий індекс	48662
Телефонний код	+380 3554
Географічні дані
Географічні координати	48°37′55″ пн. ш. 26°01′00″ сх. д. / 48.63194° пн. ш. 26.01667° сх. д. / 48.63194; 26.01667Координати: 48°37′55″ пн. ш. 26°01′00″ сх. д. / 48.63194° пн. ш. 26.01667° сх. д. / 48.63194; 26.01667
Водойми	р. Дністер
Відстань до районного центру	70 км
Найближча залізнична станція	Заліщики
Відстань до залізничної станції	70 км


Місцева влада
Адреса ради	48600, Тернопільська обл., Чортківський р-н., м. Заліщики, вул. С. Бандери, 40
Карта
Колодрібка
Колодрібка
Мапа

Колодрібка у Вікісховищі

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області», увійшло до складу Заліщицької міської громади.

Населення — 1048 осіб (2023).

Географія

Село Колодрібка — найсхідніша місцевість у Заліщицькому районі. Воно розкинулась на широкій низовині на лівому березі Дністра. Річка Дністер, що пливе від сусіднього села Синьків у південно-східному напрямку, минаючи село Митків на буковинському боці, майже під прямим кутом повертає на північ за два з половиною кілометри перед Колодрібкою. Від Міткова аж до Мусорівки (Заставнівський район) впродовж двох кілометрів буковинський берег Дністра становить стрімка й висока, на приблизно 150 м, гора, вкрита дрібними кущами, що де-не-де світить нагими скелями. На колодрібському боці Дністер обливає широкі лани, колись власність графів Де ла Скала.

За півтора кілометра на південь від Мусорівки, над берегом Дністра, лежить панський дворик, закутий у корони вікових тополь, що творить південну межу поселень села Колодрібки. Від панського двору село тягнеться вздовж Дністра приблизно на три кілометри. Далі на північ за селом Дністер тече в тому самому напрямі ще приблизно кілометр аж до другої гори, що замикає Колодрібську долину від півночі. «Степи» — найвища вершина понад Дністром, 240 метрів. Тут річка повертає знову на схід, а потім на південь, у бік Устя Єпископського.

Гора на півночі села покрита ліском, званим «Глоди» (див. також «Урочище Глоди»). Але лісок швидко закінчується, відкриваючи голі скелі високої, на яких 200 м, гори, що стрімко спадає вниз до Дністра. Ця «гора», найвищий берег подільської височини і загалом над Дністром (240 метрів над рівнем), являє собою об'єкт зацікавлення для геологів своєю великою кількістю різних нашарувань. Північний бік Колодрібської долини не довший одного кілометра. Її замикає від півночі і заходу подільська височина, яка густо порізана різної величини яругами, створюючи враження не одного суцільного горба, а цілого комплексу гір, тут і там вкритих невеличкими гайками, у тінях яких знаходяться джерела холодної як лід води. Наприклад, «Фаринникова криничка», вода якої є цілющою і за якою приїжджають з різних областей. На більш стрімких місцях, які в селі звали «обочами», росли трави, на яких паслися вівці, а рідше худоба. Місцями ці гори світять нагими скелями, на яких не росте нічого крім моху. Тут залюбки бавилися пастухи, бо під їхніми малими ногами завжди щось дудніло, ніби там знаходилася порожнеча чи величезна печера під тонкою верствою каменю, з якого селяни випалювали вапно для білення хат.

Через цю гору на півночі села проходили дві дороги: одна на північ понад лісок Глоди до шляху, що йшов із Заліщиків через Устя до Мельниці-Подільської, а друга на північний захід до цього самого шляху в напрямку села Шупарка, а звідти до Борщева, Чорткова і далі. Це була так звана «камінна дорога», бо вздовж неї під гору знаходилися громадські каменоломні твердого, як мармур, каменю, а місцями були багаті поклади білого піску, який селяни використовували для своїх потреб.

Подальшу частину «гори», що замикала Колодрібську долину від північного заходу, прорізував глибокий і стрімкий яр, яким протікав потік «Бурти», що розділяв долину і село на дві частини — північну і південну. На північ від потоку Бурти гора називалася «Фіцик», на південь — «Мочарки». Обидва ці горби в західному напрямі розходяться, а між ними підноситься ніби третя гора — так званий «Середній горб», що відділений від гори Фіцик глибоким яром, покритим Колодрібським лісом, який простягається на північний захід у бік села Шупарка. Далі знаходяться «Попів Яр» та «Біла Криниця» і найвища точка — «Берестинець», через яку пролягала кам'яна дорога. Далі до Дністра тягнеться лісок із мочарами і болотами, в яких пропадала худоба. Від горба Мочарки Середній горб відділений трохи меншим яром, дном якого протікає головна віднога потоку Буртів (друга витікає з Колодрібського лісу). Стрімкі береги цього яру вкриті лісом, званим «Грабівкою», у якому було багато грабів, а також ліщини, нижче якої знаходилася величезна галявина, звана «Парцель». Далі на Середньому горбі тягнеться на захід у бік села Винятинці декілька гонів урожайного подільського чорнозему. Це були найбільш на захід висунені поля, знані як «Вирлів». Інше поле називалося «За Чагаром», а ще один куток — «За хатами», які там були збудовані…

Горб Мочарки замикає Колодрібську долину від заходу і простягається від Буртів аж до Дністра. Вздовж річки він зветься «Шелепівка», а стрімкий скелястий берег, що спадає до Дністра, вкритий лісом, називається «Дерисів». Далі на захід від Дерисова понад Дністер починається скелястий берег, відділений від Дерисова малим потічком, але це вже терен села Синьків (так званий «Синьківський потік»). Навпроти, з Буковинської сторони, село «Брідок». Зараз на повороті Дністра знаходиться водопостачальна станція в Чернівці та область, глибина води там становить 25 метрів. Лісок Дерисів своїми деревами ховає вхід до підземної печери чи, можливо, підземного ходу, про який у селі говорили по-різному, але ніхто не намагався його дослідити. Нібито він пролягає під Дністром. Наприкінці 30-х років завдяки дощовим зливам вдалося встановити, що підземний хід із Дерисова простягався щонайменше на один кілометр, тобто до місця, де земля провалилася через дощі. Однак і тоді ніхто не поцікавився цим ходом. Все, що було зроблено, — це привезли величезний звій колючого дроту, якого не бракувало на Мочарках ще з фронтових ліній Першої світової війни, і цим дротом яму закрили зверху. Польські туристичні довідники лише коротко згадували про наявність печер, «досі недосліджених».

Через Шелепівку провадила найкоротша дорога до Заліщиків — 32 км, з яких 16 км, від Колодрібки через Синьків аж до Городка над Серетом, були в дуже поганому стані. Вниз від Дерисова, понад річкою, є поле, зване «Лука», яке відділене підйомом від загального рівня колодрібських полів і поділене вісьмома впадинами. Перша називається «Глибока», у якій у 40-50 роках вирощували баштанні культури, а внизу на клині луки — селекційні сорти фруктових дерев, виведені садівником графа Де ла Скала. Решта впадин-ярів називали «Жолобами». На відстані 300 метрів від села перепад головної дороги називався «Пасічна долинка». Звідти проводжали юнаків до лав Радянської Армії в роках 1960-1970. Далі від дороги, в напрямку до Мочарок і Шелепівки, розташований «Лісок ліщини» з кошарами, на фундаментах австрійської «Гуральні», біля збірника холодної води, яка подавалася до них і також у село, та тераси, на яких були висаджені окремі абрикосові і персикові сорти дерев. Також клин у 0,70 га чорної смородини, який був винищений місцевими радянськими колгоспниками в період «Сухого Закону» під час генерального секретарства М. Горбачова. Північною межею Томаківки є потік Бурти, що відділяє Томаківку, так само, як і Жабирівку, від третього кута, званого Германами. Цей кут у дійсності складається із двох частин: однієї у формі трикутника, шириною на пів кілометра вздовж потоку Бурти та довжиною більш як кілометр на північ вздовж Дністра. Друга частина — це ряд господарств вздовж потоку Бурти, які у своєму щоденному контакті та громадському житті були пов'язані з Томаківкою. Цю частину села заснував нібито якийсь Герман. У селі чимало родин називались Германами, але в останні роки вони жили у всіх частинах села. На «Германах» мешкали також нащадки татар, які своїм зовнішнім виглядом зраджували монгольське походження. Але душею і серцем як вони, так і Германи, були щирими та свідомими українцями. Проте помічалося, що жителі частини Германів завжди трималися осторонь від тих із Жабирівки чи Томаківки. Між останніми двома війнами різниці почали трохи затиратися, але коли парубок із Жабирівки одружувався з дівчиною з Германів, чи навпаки, він мусив викупляти свою молоду, ніби вона була з іншого села. Найбільше ці різниці відчувалися між шкільною дітворою, яка себе взаємно не любила. Не раз бувало так, що жабирівська та томаківська дітвора виганяли германівську з жабирівської частини села, зокрема на Великдень, коли всі збиралися на гаївки біля церкви. Через Жабирівку та Германи проходила головна дорога, паралельна до Дністра, із півдня на північ у напрямку Глодів. Від неї провадили п'ять коротких вуличок у напрямку Дністра. Було тут також п'ять малих толок, а на двох із них — пам'яткові кам'яні хрести. Через Германи, або точніше через германську долину (так називалися поля між потоком Бурти і Германами), провадила на північний захід дорога до битого шляху у напрямку села Шупарка. Приблизно на півдорозі до Дністра яр Бурти розширюється, так що біля головної дороги з Жабирівки на Германи створився широкий, приблизно на 100 м, майдан, де відбувалися різні громадські імпрези, як наприклад: фестини, фестивалі, танці, а також часто й недільні танці. Всі вулиці села були обсаджені акаціями, цвіт яких навесні запаморочував своїми пахощами.

Вздовж Жабирівки на Дністрі лежать два острови. Під час великих повеней з високих верб на цих островах видно буде тільки вершки їхніх крон. Дністрові води заливали тоді всю долину Буртів, і зв'язок між Германами та Жабирівкою був можливий лише човном. Вода також заливала буковинські поля та нижню частину буковинського села Мосорівки, що лежить за Дністром напроти Жабирівки. Проте така повінь трапляється приблизно раз на десять років і, за винятком двох чи трьох господарств, побудованих у долині Буртів, Колодрібці жодної шкоди не завдавала.

Крім чудових краєвидів, яких чимало в Колодрібці, село мало ще одну атракцію. Це були два великі млини, побудовані на сплавах, що плавали все літо на бурхливих хвилях Дністра. Їх утримували на місці довгі сталеві линви, прикріплені до землі на Дністрових островах. Незважаючи на міждержавний кордон, ці млини працювали як вдень, так і вночі, рухаючись силою дністрової течії протягом літніх місяців. На зиму млини витягували на берег, а сплави розбирали. Вони спочивали на суходолі до найближчої весни. Але восени 1939 р. їх витягли з Дністра передчасно і востаннє. Через радянську владу доступ до Дністра був заборонений, навіть після того, як Буковину приєднали до Радянського Союзу. Крім цих оригінальних млинів, на Дністрі було ще два млини над потоком Бурти, а після першої війни було побудовано ще один паровий млин на Германах, також у Буртах. Перед першою війною за два кілометри на захід від села, під Мочарками, була ґуральня, власність графів Де Ла Скала, яку зруйнували під час війни. За Польщі мури ґуральні було відбудовано, навіть деякі цистерни встановлено, але, мабуть, через брак фондів її не завершили.

Гора Мочарки, у підніжжя якої стояла ґуральня, помітна ще з двох інших причин. Під час Першої світової війни тут проходила австрійська фронтова лінія, окопи якої місцями залишалися у первісному вигляді аж до 1944 р. Протягом півтора року (1915–1916) в Колодрібці стояли російські війська, а в Синькові, по інший бік фронту, австрійські. Тому ця гора рясно зрошена людською, а передусім українською кров'ю. Очевидці розповідали, що не раз під час наступів цілих російських батальйонів, що складалися дуже часто із самих українців, поверталися лише кілька вояків живими, а возами вивозили полеглих, як під час жнив снопи.

У 30-х роках за часів Польщі на цих самих Мочарках побудували колонію Сміглувку, до якої переселили «мазурів». Зголоднілий на землю український селянин не міг купити свою прабатьківську землю, хіба що перейшов на римо-католицький (латинський) обряд. Однак жоден українець віри не змінив, тому ніхто землі не отримав.

Історія

Археологічні пам'ятки

Колодрібська долина була місцем давнього оселення, про що свідчить знайдений у 1912 р. скарб римських монет ІІ-ІІІ ст. н. е. Ці монети виявили у глиняній посудині, яку відкопали випадково під час земельних робіт.

Черняхівське поселення в урочищі “Коло Глодів” на високому лівому березі Дністра (територія колгоспного консервного заводу) було відкрите в 1968 році І. П. Геретою, С. А. Харитоновим та Т. М. Ковальчук. Також знайдено черняхівський кубок із прозорого скла з наміченими, але нешліфованими овалами, та керамічний глечик із ручкою.

Поблизу Колодрібки виявлено археологічні пам'ятки трипільської, гава-голіградської, липицької, черняхівської, слов'янської та давньоруської культур, а також знайдено скарб римських монет.

Польський період

З історичних джерел відомо, що село Колодрібка існувало щонайменше з XV століття. Перша писемна згадка датується 1516 роком, коли містечко Кодруб'є, зруйноване татарами, того ж року отримало маґдебурзьке право. Від 1530 року воно знову стало селом. У першій половині XVII століття власником Колодрібки був рід Лянцкоронських. У першій половині XVI століття цей рід, що мав герб «Задора» і походив із Краківщини, був одним із найзаможніших на Поділлі. Лянцкоронські отримали Ягольницьку волость разом з іншими маєтками у спадок від Іскжицьких. Це складало не більше 20 сіл, серед яких, імовірно, була і Колодрібка, бо в 1547 році Лянцкоронський віддав її у заставу дідичеві села Гродовіце із Сандомирщини, Якову Гродовському Мисшурі.

Польський історик А. Прохаска стверджує, що коли гетьман Станіслав Жолкевський ішов на допомогу молдовському господареві Яремі Могилі в 1600 році, то переправився через Дністер зі своїм військом 6 вересня біля «містечка Колодрібки». Про те, що Колодрібка була помітнішою місцевістю в той час, свідчить і лист гетьмана коронного Станіслава Жолкевського до польського короля, в якому він звітував про новий напад татар на Поділля у вересні 1612 року. Жолкевський зазначав, що 15 вересня 1612 року татарське військо перейшло від Волочиська вздовж Збруча до Сатанова, а звідти поміж Гусятином і Скалою до Дністра, який вони перейшли 15 вересня вище Хотина, а нижче Колодрібки і рушили на Волощину. Це свідчить, що Колодрібка в ті часи була значущою місцевістю, найбільшою на просторі щонайменше на захід від Хотина.

Підтвердження цього здогаду знаходимо в праці М. Г. Крикуна, де він згадує, що у 1629 році татари переправилися через Дністер, встановили свій кіш, а польські війська розташувалися в Скальському старостві, завдаючи значних збитків селянам. Унаслідок цього в Колодрібці, де було 150 домів, залишилося лише 15. Серед жителів села й досі зберігається переказ, що колись село було розташоване трохи більше на північ, тобто під Глодами і на Германах уздовж Дністра, навпроти Долішнього Броду через річку, і було знищене татарами, а його населення вирізане або забране в полон. У 1629 році татари нападали двічі на Поділля, вдруге у вересні. З 27 на 28 вересня вони переправилися через Дністер недалеко від Колодрібки і увійшли на Поділля, просуваючись на північний захід у напрямку Ягольниці і Чорткова.

Як видно, наявність переправ через Дністер біля Колодрібки негативно позначилася на її існуванні. Поки що не вдалося знайти докладної інформації про історію Колодрібки до 1809 року, коли західне Поділля вже було під владою австрійських імператорів.

У 1810 р. було переведено перепис населення. На підставі цього перепису нам відомо, що Колодрібка мала тоді 141 житловий будинок, у якому жило 161 родина, що разом нараховували 746 осіб.

Адміністративно село належало тоді до Заліщицького повіту. З того самого документу довідуємося, що Колодрібка була тоді власністю неназваного спадкоємця по графу Станіславу Козяковському, який проживав у Скалі. До домінування цього власника належали ще крім Колодрібки та сусіднього Синькова також Скала, Стара Скала і села в її околиці: Бережанка, Гуштинок, Іванків, Лосяч, Давидківці та Слобідка.

Дивлячись із гори на Колодрібку, в очі впадала пишна панорама села, захованого в деревах, серед яких маєстатично біліла нова трибанна церква Успення Пресвятої Богородиці. Побудовано її із власного будівельного матеріялу в рр. 1900–1506 при активній співпраці всіх парохіян. Крім церкви, при вході на цвинтар була ще й маленька капличка зараз при головній дорозі до Синькова. Далі, по середині цвинтаря, була ще одна каплиця, що була побудована на гробниці родини Де ла Скала. Цією каплицею користувались латинники, коли до села приїжджав польський священик із Винятинців. В 30-х роках, коли було побудовано резиденцію для римо-католицького священика вище Буртів на Германах, горстка поляків мала свого пароха на місці. Колодрібка аж до 30-х р. не була окремою самостійною греко — католицькою парохією, вона належала до Синькова. Але в Колодрібці постійно перебував священик— «сотрудник», згодом як самостійний експозит. І якраз цим священикам село завдячувало свою національну свідомість. Одним із найбільш заслужених і довго згадуваних священиків був о. Володимир Яворський, що справді належав до тих, що все поклали на жертовник національного відродження. Завдяки йому під кінець XIX ст. вже була читальня «Просвіта», кооператив «Єдність» та школа в повному розквіті, все це із власними будинками. Завдяки йому із села пів десятка хлопців пішли на науку до Учительської Семінарії в Заліщиках. Всі вони перебували там у бурсі, якої він був щедрим меценатом. В селі існувало також гімнастично-пожежне товариство для молоді аж до вибуху першої війни. Але не бракувало тоді і корчми із жидом — орендарем. Із молоді, що ходила до Заліщицької семінарії, слід згадати Прокопа Романюка, першого селянського юнака, що пішов до вищої школи, який опісля учителював на Буковині. По закінченні польсько-української війни він відмовився підписати заяву лояльності польській державі і через те не отримав більше учительської праці. За польських часів він виконував постійно уряд справника кооперативи, а помер за часів німецької окупації Галичини в 1942 р. Годі поминути мовчанкою колишніх учнів Заліщицької семінарії, а пізніше молодих старшин УГА: Якова Киктя, що загинув у польському таборі полонених, відмовившись підписати заяву лояльності, та Іллю Вірстюка, що згинув під час визвольних змагань на полі бою. Мешканці села — це в основному хлібороби, хоч не бракувало інших різних ремісників, як кушнірів, ткачів, шевців, ковалів та столярів. За виїмком ковальства всі ці зайняття були сезонними, бо коли надходив гарячий час жнив, возовиці тощо, все йшло до сільськогосподарських робіт. Загалом село не було багате, бо найбагатший господар за польських часів мав коло 30 моргів землі. Пересічно це були господарі від 5-10 моргів землі, але було і чимало родин зовсім безземельних. Вони звичайно служили на фільварку графів Де ла Скала, які розпоряджалися половиною орних земель села та всіма лісами та пасовиськами. Але господарювання на фільварку було незадовільне, а сам фільварок у великих боргах. Отож наприкінці 20-х р. стара панна графиня віддала в оренду більшу частину фільварку разом із двором у селі, а сама перейшла жити до дуже непомітного хутора на Шелепівці, над Дерисовом. Її брат, також неодружений, перебував здебільшого у своїх маєтках на Буковині. Визвольні змагання 1918—1920 р. та польська дискримінаційна політика по війні значно вплинули на національну свідомість села. Не зважаючи на всі перешкоди з боку окупанта, зараз по війні відбудовано читальню «Просвіти» та негайно відновлено діяльність кооперативи. Також засновано було гімнастично-спортивне товариство «Сокіл» для молоді, а коли поліція припинила його діяльність, то — товариство «Луг», що перед вибухом другої війни нараховував понад 300 активних членів і був найбільшою організаційною клітиною «Лугу» в повіті. Довгі роки головою «Лугу» був Петро Кикоть молодший, брат згаданого Якова Киктя; він згинув у рядах УПА в 1944 р. Читальня «Просвіти» нараховувала в роках перед другою війною поверх 200 дуже активних членів. Хор, аматорський гурток та різні товариства, як кружки «Рідної Школи», «Сільського Господаря», «Союзу Українок», товариство «Відродження», Дитячий Садок тощо, все це розміщувалось у читальні «Просвіти». Будинок показався рішуче замалий і на початку 30-х р. вирішено було побудувати новий, просторий будинок, з тією метою навезено навіть каменю із громадських каменоломень. Одначе польська влада не дала дозволу українцям на будову просторого «Народного Дому», за те вона примусила горстку сільських поляків збудувати просторий «Дом Людови» при допомозі з державних фондів. Але чим більше Польща тиснула, тим краще йшла організована праця в різних товариствах, що взаємно себе доповнювали. Колодрібка крім звичайних поліційних перешкод, як прикордонне село мала залогу КОП-у, що завжди давала відчути свою близькість. Також давався відчути брак інтелігенції. Насправді, тільки священик мав вільні руки до суспільно-громадської праці, бо учителі українці, залежні від уряду, мали зв'язані руки. На щастя, Колодрібка мала здебільшого добрих священиків. Перед війною на місце о. Володимира Яворського прийшов був о. Василь Мисевич, який перебував там кілька років аж до вибуху війни. В часі визвольних змагань був о. П. Вергун та о. В. Харжевський, під кінець 20-х років о. Роман Жолкевич, В 1929 р. на місце о. Р. Жолкевича прийшов о. Васипь Луцький, повний енергії та охоти до праці. В часі його перебування відбудовано зруйновані воєнними діями парохіяльні будинки. В 1933 р. прийшов йому на зміну о. Юліян Гординський, колишній учасник визвольних змагань та відданий патріот. Він перебув у селі першу окупацію більшовиків, але по закінченню другої світової війни більшовики вивезли його на Сибір, де він і загинув у примусових таборах праці. Із учителів, що найбільше спричинились до національного освідомлення, слід згадати Івана Стадника, що учителював тут ще з-перед першої війни, та Ягнича, а з часів польської окупації Зиновію Комарницьку, Володимира й Ольгу Свистунів та Варвару Ягмин-Панас. Велику роль в усвідомлюванні односельчан відіграв аматорський гурток, що зосереджував свою діяльність передусім на історичні п'єси. Визначними й талановитими акторами-аматорами були Петро Кикоть, Михайло Ничка, Марія Смук-Олійник, Марія Липка-Олійник, Федір Соколівський, та й інші. Із режисерів варто згадати І. Веригу. При читальні був також хор, яким диригував звичайно дяк, на початку 29-х років І. Верига, пізніше студенти, як Володимир Жолкевич, що приїжджав на вакації до свого брата (о. В. Жолкевич, пізніше жив в Торонто), а після дяк Василь Москалюк. Крім хору була при читальні ще й духова оркестра. Читальня пронумерувала чимало українських часописів, як Новий Час, тижневики Народна Справа, Український Прапор, Українські Вісті, а також журнали, як Життя і Знання. Діючі тоді в Галичині політичні партії як УНДО та Українська Радикальна Партія, влаштовували віча, перед виборами до сейму. Явних комуністів у селі не було. У 20-х роках комунізм знайшов був декількох своїх однодумців. Один із них Антін Динський на власну руку одного разу з нагоди 1-го травня вивісив був на будинку читальні «Просвіти» червоний прапор, чим село було дуже обурене. Хоча Антін Динський походив був із знаної родини, сам він був людиною безхарактерною. Він поповнив бігамію, що й було також одною із причин його втечі до Канади, коли справа вийшла наверх. Другим комуністом, що виявив себе щойно із приходом більшовиків, був Іван Манчуленко, людина надзвичайно талановита, але політично зовсім збаламучена. Зрештою комуністів у селі не було, хоч село було в основному бідне. Село вперто держалось своїх стародавніх українських традицій та родинного одягу. В тридцятих роках засновано було також польські організації і «Стшельца», до якого належало 13 або 14 осіб включно із одним жидом. Коли українці зорганізували Дитячий садок, що його провадила пані Глинська із Станиславова, поляки негайно зорганізували свій садок, де було кільканадцятеро дітей. Насправді, все це організувало і давало субсидії Заліщицьке Староство. Засновано також і «Кулко Рольніче», щоб могло конкурувати з українською кооперативою. Але навіть і Староство не могло удержати при життю мертвонародженої дитини, «Кулко Рольчіче» саме зліквідувалось.

І студентської молоді в селі за Польщі не було. Першим пішов до середньої школи у 1936 р. автор цих рядків, я, Василь Вегера. По селах району ходили викладачі і виявляли найкращих та здатних до науки дітей, навіть якщо дехто був дещо старший за віком від своїх ровесників.

З приходом більшовиків суспільно-громадське життя в селі завмерло. Що насправді являв собою комунізм, село мало нагоду переконатись вже в лютому 1940 р., коли в брутальний спосіб більшовики вивезли польських колоністів із новозбудованої колонії «Сміглувка» на Мочарках. Хоча й наші селяни цих колоністів недолюблювали, проте жорстокість у поведінці комуністів із жінками й дітьми не подобалась нікому. І хоча все це діялося серед найлютіших морозів та снігової бурі, вночі і далеко від села, всі були добре проінформовані про все, що і як діялось. Село ще більше насторожилось.

І довго чекати не довелось. У березні 1940 р. оголошено евакуацію сіл з-понад кордону з Буковиною, серед них і Колодрібка. Впродовж цілої зими в селі вже йшла пропаганда за створенням колгоспів, щоправда, без примусу. Та на диво, найбільший опір чинили ті, що своєї землі не мали і завжди були на службі у фільварку. Агітація за колгосп не дала бажаних успіхів. Коли ж проголошено евакуацію села, кампанію за колгоспом відновлено. Хто записався до колгоспу, той мусив переїхати на колишню «Сміглувку», де організовано колгосп імені Сталіна. Оскільки кожне господарство одержувало тільки п'ять підвод на перевезення і не більше 600 крб. відшкодування за забудови, більшість селян була приречена на цілковиту руїну. Але цього разу акція за колгосп була успішна і близько 50 родин зголосилися «добровільно» до колгоспу. Декому вдалося розміститись у сусідніх селах подалі від кордону біля своїх рідних, але в основному село було розбите на три групи. Одна була поселена в районі Товстого, друга частина — в районі Глубічка Великого, недалеко від Тернополя, а третя — у Шумському районі на Кременеччині, яку більшовики включили до Тернопільської області. Всіх евакуйованих розміщено по господарствах колишніх колоністів-поляків, по дві, а то й три родини в одній хаті. Незабаром після цього почалося руйнування господарських забудов у селі Колодрібка. Варто згадати, що хоча в Колодрібці багачів не було, проте кожен господар мав амбіцію мати гарну хату під бляхою, дахівкою чи черепицею. Руйнування почалося з найновіших та найкращих будинків. У результаті такого «соціалістичного» господарювання половину господарств, зокрема подалі від Дністра, зрівняли із землею ще до так званого «визволення» Буковини та Бессарабії. Після приєднання Буковини до Радянського Союзу, через деякий час дозволено було повертатися назад у село, що й зробили майже всі виселенці з незначними винятками. Але колись «неначе писанка» село перестало існувати: залишилися тільки старі забудови та цілковита руїна нових. Багатьом довелося замешкати в колишніх стайнях або копати землянки. Сам поворот до села був умовний: кожен, хто повертався, вступав до колгоспу або отримував ті землі, яких колгосп не обробляв. Хоча державний кордон тепер був пересунутий більше ніж на 50 км на південь, проте на Дністрі й надалі стояла прикордонна залога з «роти пограничників» (за Польщі було тільки 16 вояків), і на Буковину тепер було набагато важче дістатись, коли вона була вже у складі «Української Радянської Республіки», ніж колись, коли вона знаходилась під Румунією, а Галичина під Польщею. На Дністер і далі не можна було виходити без окремого дозволу, навіть щоб прати. Тепер самого командного складу для охорони неіснуючого кордону було більше, ніж за Польщі всіх пограничників разом. Щоб дістатися до Колодрібки на вакації, до власного дому до батьків, треба було окремого дозволу НКВД. Із поверненням людей до села посилилась і підпільна діяльність. Почалися і частіші арешти та вивезення до Сибіру. Отак протягом 20-місячного перебування московських окупантів, крім жахливої руїни матеріальних довоєнних досягнень та знищення українського культурного життя, було вивезено три родини до Сибіру, а двох молодих чоловіків, Андрія Антонюка та Ілька Вірстюка, замордовано в казематах НКВД. А ще слід врахувати призовників до Червоної Армії, що загинули, обороняючи свого власного ворога, бо з вибухом війни проведено часткову мобілізацію.

Але 7 липня 1941 р. у село прийшли перші німецькі підрозділи, а Червона Армія неславно відступила, не знаходячи жодного співчуття серед населення. Німецька окупація Галичини розпочала нову сторінку в історії села, що проіснувала до березня 1944 р., тобто 42 місяці. Хоч німці не називали себе «братами», то не зважаючи на воєнні вимоги та поновлення кордону з Румунією на Дністрі, у селі було набагато вільніше жити, ніж це було за більшовиків. Навіть «татарські» напади німців на село, щоб здобути людей на роботи до Німеччини, не були такими безнадійними, як більшовицькі вивезення до Сибіру.

Навесні 1943 р. проголошено організацію української військової формації «СС» Стрілецької Дивізії Галичина. Незважаючи на чужу назву та жорстоку поведінку німецької цивільної адміністрації в повіті, проголошення Дивізії народ сприйняв з ентузіазмом, бо люди вірили, що це буде зав'язок українського війська. З Колодрібки зголосилися понад сотню добровольців, але до кінця 1943 р. у рядах Дивізії залишилися 52 особи.

У березні 1944 р. Колодрібка знову опинилася під окупацією радянської армії, яка негайно проголосила мобілізацію всіх боєздатних до війська. Та радянські підрозділи одержали пропорційно небагато боєздатних, бо в цей час уже близько пів сотні молодих хлопців і чоловіків були в рядах УПА, підрозділи якої обороняли Колодрібку. Результат був трагічний: більша частина з них загинула, а частину захоплено та відіслано до Сибіру, щоб у скорому часі направити їх до карних батальйонів і відправити на фронт. Проте декому з них вдалося дістатися на Захід. Після встановлення радянської адміністрації почалися нові переслідування і знищення українського населення.

Населення

Населення Колодрібки за нечисленними винятками становили українці. Розмовною мовою в селі була українська мова, навіть для латинників, які не лише не говорили польською, але й не вміли нею говорити. Лише після Першої світової війни під впливом польських «ксьондзів» вони задекларували себе поляками і намагалися говорити польською, принаймні у присутності представників державної влади. Крім тих «поляків», у селі було перед Другою світовою війною ще й сім єврейських родин, які для свого внутрішнього вжитку користувалися своєю говіркою; але всі вони також правильно говорили українською мовою села. Деякі з них не мали навіть характерного акценту.

Мовні особливості

Мова села Колодрібки, подібно до мови Синькова, становила своєрідний острів серед оточуючих говірок. Тут не було зміни «я» на «є», наприклад: завжди вимовлялося «теля», а не «телє». З іншого боку, м'які голосні після «ц» вимовлялися твердо, наприклад, «пшеница», а не «пшениця», «дійницу» а не «дійницю», що нагадувало гуцульський говір. Східно-українські говірки пригадувала відміна деяких дієслів, наприклад: ходити — «ходю» у першій особі однини; просити — «просю», а не «прошу»; платити — «платю», а не «плачу» та інші.

Географічно село поділялося на три частини, звані «кутами». Центральним та найбільшим кутом була Жабирівка. Згідно з усним переданням, назва походила нібито від жаб, яких колись у давнину тут мусило бути дуже багато. Хоча останніми часами їх також було багато біля мілких берегів Дністра.

Жабирівка — це південно-східна частина села, між Дністром зі сходу і потоком Буртами з півночі. Тут знаходився панський двір з парком в південно-східному розі. При головній дорозі, що вела зі сходу на захід у бік Синькова, стояла парафіяльна резиденція, за нею — школа, а далі — читальня "Просвіти" із кооперативом "Єдність" під одним дахом. На північному боці дороги розташовувалась велика мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, оточена старими липами. Від заходу церковне подвір'я відділялося залізним парканом і брамою, яка була головним входом до церкви. З усіх інших сторін церковне подвір'я обведено муром на приблизно півтора метра висоти. У східній частині подвір'я височіла стара, також мурована, дзвіниця із п'ятьма мелодійними дзвонами. На півночі за церковним муром ріс маленький, вирощений між обома війнами, овочевий садок, який належав читальні "Просвіти". На схід від дзвіниці, через дорогу, знаходився невеликий морелевий (абрикосовий) сад, який був власністю школи.

Пам'ятки

Є церква Успіння Пресвятої Діви Марії (1906), римо-католицька каплиця, споруджена 1910 року на кошти .

Споруджено пам'ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1985), Тарасу Шевченку (1991, скульптор М. Посікіра, архітектор М. Федик), встановлено пам'ятні хрести на честь скасування панщини, тверезості, на могилі УСС (1990), насипано могилу Борцям за волю України (1998).

Біля села знаходиться ботанічна пам'ятка природи загальнодержавного значення Урочище Глоди.

Пам'ятник Т. Шевченку - пам'ятка монументального мистецтва місцевого значення. Встановлений 1991 року. Скульптор – М. Посікіра, архітектор – М. Федик.

Скульптура – бетон, постамент – граніт.

Скульптура – 2,5 м, постамент – 2,5 м.

Пам'ятки польського періоду

Сама церква побудована так, що її оточують дороги з усіх сторін. На захід від церкви стоїть пам'ятник знесення панщини в 1848 р. Це невелика квадратова підмурівка, на якій стоять три хрести та ростуть три липи. За цим пам'ятником, далі на захід через дорогу, ген аж під цвинтарем, стоїть ще один громадський невеликий будинок із двома кімнатами: одна — це трупарня, а друга — громадська в'язниця, що використовувалися дуже рідко. Далі за цим будинком простягалося місце вічного спочинку колодрібчан — цвинтар із маленькою капличкою при дорозі. Тут закінчувалася Жабирівка, село, і починалися поля, звані «Долиною».

При шляху, що провадив із півдня на північ паралельно до бігу Дністра, знаходилася громадська канцелярія, а також за Польщі великий «Дом Людови», який поляки ніколи не могли заповнити своїми людьми. За польських часів Жабирівка удостоїлася ще одного державного будинку, щоправда, дещо на боці від села: це станиця сторожі для охорони кордону, який проходив уздовж Дністра, відділяючи Буковину від Галичини, тобто польського окупанта від румунського. Кут Жабирівка нараховує понад десяток вулиць, з яких п'ять провадять до берегів Дністра, та шість більших або менших громадських площ, званих у селі «толічками». На захід від Жабирівки розкинувся другий кут у формі трикутника, званий Томаківка. Довжина Томаківського трикутника не сягала більше півтора кілометра вздовж потічка Буртів. Крім двох головних доріг, на цьому куті є ще шість менших вуличок, які перетинають кут із півдня на північ. Оповідали, що перший поселився на цьому куті якийсь козак Лукашевич над берегом потоку Бурти.

Статистичні дані

Загальна площа — 2099 га (в тому числі 87 га двірської посілості), з них 1559 га орного поля. Число домів: 1921 р. — 405, 1931 р. — 486. Число населення: 1900 р. — 2068, 1910 р. — 2072, 1921 р. — 1827, 1931 р. — 2076. За австрійською статистикою 1900 р. в громаді: 1906 греко-католиків, 39 римо-католиків, 82 євреї; в дворі: 18 греко-католиків, 13 римо-католиків, 10 євреїв. Мова: в громаді 1902 українці, 125 поляків; в дворі 16 українців, 25 поляків. Пошта і залізниця: станція Заліщики (32 км), також станція Іване-Пусте (19 км). Школа за Австрії була 2-класна з українською мовою, за Польщі — 5-класна утраквістична.

Соціальна сфера

Працюють загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, Будинок культури, бібліотека, ФАП, фермерське господарство, торговельні та рекреаційні заклади.

Відомі люди

Народилися:

Педагог, літератор Г. Тимчук. (похований)
Громадсько-політичний діяч, бібліотекар, історик, журналіст, автор-дослідник і редактор багатьох книг про ОУН, УПА — Верига Василь Іванович. В. Верига, вихованець Заліщицької Гімназії ім. Маковея, Голова «Патріархату».
Фольклорист, краєзнавець, історик, літератор І. Манчуленко.
Середа Марія Степанівна (1939) — Герой Соціалістичної Праці (1971).

Примітки

. www.kmu.gov.ua (ua) . Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 22 жовтня 2021.
admin. Археологія та стародавня історія Заліщицького району | Замки, відпочинок, оздоровлення, зцілення в Галичині (укр.). Процитовано 22 березня 2021.
— 1446 Сіреджук П. Першовитоки. К., 1994
У камені, бронзі, граніті (ілюстрований альманах). — Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2014. — С. 51. : іл. —
Розпорядження Представника Президента України в Тернопільській області від 25 червня 1992 року № 148.

Література

Колодрібка у сестринських Вікіпроєктах
	Портал
	Означення у Вікісловнику^?
	Теми у Вікіджерелах^?
	Колодрібка у Вікісховищі^?

Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — .
Вістовський О. І у нас в будинках газ / Олег Вістовський // Колос. — 2015. — 17 липня.— С.4.

[1] . www.kmu.gov.ua (ua) . Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 22 жовтня 2021.

[2] . Археологія та стародавня історія Заліщицького району | Замки, відпочинок, оздоровлення, зцілення в Галичині (укр.). Процитовано 22 березня 2021.

[3] — 1446 Сіреджук П. Першовитоки. К., 1994

[4] У камені, бронзі, граніті (ілюстрований альманах). — Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2014. — С. 51. : іл. —

[5] Розпорядження Представника Президента України в Тернопільській області від 25 червня 1992 року № 148.