Євген Марчук

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Марчук.

Євге́н Кири́лович Марчу́к (28 січня 1941, (Долинівка), Гайворонський район, Одеська (нині Кіровоградська) область, Українська РСР, СРСР — 5 серпня 2021, Київ, Україна) — український політичний та державний діяч, 4-й та 6-й Прем'єр-міністр України (керував урядом: 6.03.1995 (до 8.06.1995 — в. о.) — 27.05.1996), генерал армії України, кандидат юридичних наук, Народний депутат II та III скликань від СДПУ(О). Перший голова СБУ (1991—1994), другий Секретар РНБО (1999—2003) та шостий міністр оборони України (2003—2004).

Євген Кирилович Марчук
Євген Кирилович Марчук
6-й Міністр оборони України
25 червня 2003 — 23 вересня 2004
Президент	Леонід Кучма
Прем'єр-міністр	Віктор Янукович
Попередник	Володимир Шкідченко
Наступник	Олександр Кузьмук
4-й Прем'єр-міністр України
6 березня 1995 (до 8 червня, в. о.) — 27 травня 1996
Президент	Леонід Кучма
Попередник	(Віталій Масол)
Наступник	Павло Лазаренко
1-й Голова Служби безпеки України
6 листопада 1991 — 12 липня 1994
Президент	Леонід Кравчук
Попередник	Микола Голушко
Наступник	Валерій Маліков
2-й Секретар РБНО
10 листопада 1999 — 25 червня 2003
Президент	Леонід Кучма Віктор Ющенко
Попередник	(Володимир Горбулін)
Наступник	(Володимир Радченко)
6-й Міністр оборони України
25 червня 2003 — 23 вересня 2004
Президент	Віктор Ющенко
Попередник	Володимир Шкідченко
Наступник	(Олександр Кузьмук)
Народився	28 січня 1941(1941-01-28)^[1] (Долинівка), Гайворонський район, Одеська область, Українська РСР, СРСР
Помер	5 серпня 2021(2021-08-05) (80 років) Київ, Україна
Похований	Байкове кладовище
Відомий як	політик
Громадянство	СРСР→ Україна
Національність	українець
Alma mater	Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
Політична партія	СДПУ(О), (Партія Свободи)
У шлюбі з	Лариса Олексіївна Івшина
Діти	сини Тарас і Вадим
Звання	Генерал армії України
Нагороди	Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня Орден «За заслуги перед Польщею» (Командорський хрест із зіркою) Іменна вогнепальна зброя
Медіафайли у Вікісховищі

Народний депутат України
2-го скликання
СДПУ(О)	10 грудня 1995	—	12 травня 1998
3-го скликання
СДПУ(О)	12 травня 1998	—	2 березня 2000

Біографія

Народився 28 січня 1941 року в с. (Долинівка) Гайворонського району Одеської області (нині Кіровоградська область) у селянській родині. 1963 року закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту за спеціальністю вчитель української мови і літератури та німецької мови.

З 1963 року працював у складі 1-го управління (зовнішня розвідка) (Комітету державної безпеки УРСР). До середини 70-х років перебував на оперативних посадах за кордоном, у тому числі й Німеччині. Знав чотири іноземні мови (англійську, німецьку, іспанську та російську).

З кінця 70-тих років працював в Україні на посаді заступника керівника 5-го управління КДБ СРСР. Майже 4 роки очолював комісію по реабілітації жертв політичних репресій.

Станом на червень 1991 року — перший заступник керівника КДБ СРСР. Генерал армії України (звання присвоєно указом Президента України 23 березня 1994 року).

5 червня 1991 року на засіданні Верховної Ради УРСР Марчука призначили міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР.

За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Верховна Рада України призначила Марчука першим Головою Служби безпеки України (1991—1994).

Указом Президента Кравчука (№ 348/94) від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів) Марчука призначили віцепрем'єр-міністром в Уряді Віталія Масола.

А восени того ж року, 31 жовтня, Указом новообраного президента Леоніда Кучми (№ 647/94) Марчука призначено першим віцепрем'єр-міністром України — головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. У зв'язку з тим, що прем'єр-міністр Масол подав у відставку з посади керівника уряду, президент Кучма указом від 3 березня 1995 року (№ 166/95) призначив Марчука виконувачем обов'язків прем'єр-міністра.

Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом (08.06.1995. № 1к/95-ВР) указом президента Кучми (№ 433/95) перший віце-прем'єр-міністр Євген Марчук призначений прем'єр-міністром України.

На початку цих призначень, у «Народній газеті» вийшла замітка, підписана групою осіб, у якій ці особи висловили протест такому призначенню в самостійній Україні, зазначивши, що Євген Марчук здобув високу посаду генерала КДБ і переїхав з Полтави до Києва за те, що вони були передані до суду та ув'язнені з подачі Марчука. Ці особи в кав'ярні вели бесіди на тему незалежної України, а офіцер КДБ Марчук був відповідальний за їхнє прослуховування.

Згідно з тодішнім законодавством (1995 р.) Марчук, бувши державним службовцем, мав право балотуватися до Верховної Ради. У грудні 1995 року на довиборах до Верховної Ради по Миргородському виборчому округу (№ 324) Марчука у першому турі обрали народним депутатом, а відтак у парламенті —— до Комітету з питань оборони і державної безпеки. У жовтні 1996 року він очолив фракцію «Соціально-ринковий вибір».

Розбіжності у поглядах із президентом і його оточенням на подальший розвиток держави все більше давалися взнаки і Кучма своїм указом від 27 травня 1996 року (№ 378/96) звільнив Євгена Марчука «з посади прем'єр-міністра України у зв'язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата України на постійній основі». Пояснення Адміністрацією Президента Кучми такого рішення в публічному дискурсі набуло фольклорного виразу: «за створення власного політичного іміджу».

У березні 1998 року на виборах до ВРУ, не вступаючи до партії СДПУ(о), увійшов під № 2 до її списку, очолюваного Леонідом Кравчуком (1991—1994). Ставши народним депутатом, обраний керівником фракції СДПУ(о) (квітень — грудень 1998), а згодом очолив (Комітет з питань соціальної політики та праці) (липень 1998 — лютий 2000). Через те, що СДПУ(о) ухвалила рішення підтримати Кучму на президентських виборах 1999 року, Марчук у грудні 1998 року склав із себе повноваження керівника фракції цієї партії в парламенті, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні».

Брав участь у виборах президента України 1999 року, де у першому турі набрав 2 138 356 голосів (8,13 %), посівши 5 місце з 13 претендентів.

Указом президента Кучми від 10 листопада 1999 року (№ 1453/99) Марчук був призначений Секретарем Ради національної безпеки і оборони України.

З червня 2003 року до вересня 2004 року — Міністр оборони України. За час перебування на цій посаді брав участь у врегулюванні конфлікту щодо острова Тузла.

19 травня 2008 призначений радником (поза штатом) президента Ющенка.

10 грудня 2014 року очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО. За словами Валентина Наливайченка, Євген Марчук мав представляти й координувати всю діяльність міжнародної співпраці в питаннях безпеки у форматі Україна — НАТО, Україна — ЄС.

Могила Євгена Марчука, Байкове кладовище

З травня 2015 року — представник України у підгрупі з питань безпеки Тристоронньої контактної групи на Мінських переговорах щодо ОРДЛО.

З 21 листопада 2018 року розпорядженням Президента Порошенка уповноважений представляти Україну у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання Російсько-української війни в ОРДЛО замість Леоніда Кучми. Марчук здійснював цю діяльність на громадських засадах. Залишив посаду 19 травня 2019 року.

Помер 5 серпня 2021 року. Коронавірусна хвороба загострила захворювання, що спровокувало гостру серцево-легеневу недостатність. Був похований 7 серпня 2021 року на центральній алеї Байкового кладовища (ділянка № 42а).

Родина

• Дружина Лариса Івшина, головний редактор газети «День»
• двоє синів від першого шлюбу: Тарас і Вадим
• кілька онуків

Відзнаки та нагороди

• Орден Свободи (23 серпня 2021, посмертно) — за значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення обороноздатності, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 30-ї річниці незалежності України
• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (27 січня 2001) — за визначні заслуги у зміцненні національної безпеки України, плідну державну і політичну діяльність
• Відзнака Президента України «Іменна вогнепальна зброя» (29 січня 1996)
• орден Трудового червоного прапора
• Командорський хрест із зіркою за заслуги перед Польщею
• 7 медалей
• Лауреат української премії ім. Сковороди (1997)
• Кандидат юридичних наук

Публікації

• Україні буде складно аргументувати введення миротворців ООН: потрібно визнати або війну з РФ, або громадянський конфлікт [ 27 серпня 2017 у Wayback Machine.] // Гордон, blog, 25 серпня 2017 16.37
• Марчук Є. К. Виступи. Інтерв'ю. Статті. 1, 2 книги — К., Знання, 1998. — 463 с.

Примітки

1. Munzinger Personen
   d:Track:Q107343683
2. Постанова Верховної Ради України від 2 березня 2000 року № 1506-III «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Марчука Є.К.»
3. . ZAXID.NET. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
4. Прищепа, Ярослав (6 серпня 2021). . Суспільне | Новини. Архів оригіналу за 6 серпня 2021. Процитовано 6 серпня 2021.
5. (укр.), архів оригіналу за 19 серпня 2021, процитовано 19 серпня 2021
6. Указ Президента України від 23 березня 1994 року № 111/94 «Про присвоєння Є. Марчуку військового звання»
7. Постанова Верховної Ради УРСР від 5 червня 1991 року № 1148-XII «Про призначення Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій Української РСР»
8. . РБК-Україна. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
9. Постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року № 1794-XII «Про призначення Голови Служби національної безпеки України»
10. Указ Президента України від 1 липня 1994 року № 348/94 «Про призначення Є. Марчука Віце-прем'єр-міністром України»
11. Указ Президента України від 31 жовтня 1994 року № 647/94 «Про призначення Є. Марчука Першим віце-Прем'єр-міністром України - Головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю»
12. Указ Президента України від 3 березня 1995 року № 166/95 «Про покладення на Є. Марчука виконання обов'язків Прем'єр-міністра України»
13. Указ Президента України від 8 червня 1995 року № 433/95 «Про призначення Є. Марчука Прем'єр-міністром України»
14. Указ Президента України від 27 травня 1996 року № 378/96 «Про увільнення Є. Марчука з посади Прем'єр-міністра України»
15. . Архів оригіналу за 12 жовтня 2016. Процитовано 22 вересня 2016.{{}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title ()
16. Указ Президента України від 10 листопада 1999 року № 1453/99 «Про призначення Є. Марчука Секретарем Ради національної безпеки і оборони України»
17. Указ Президента України від 25 червня 2003 року № 550/2003 «Про призначення Є. Марчука Міністром оборони України»
18. Указ Президента України від 23 вересня 2004 року № 1114/2004 «Про звільнення Є. Марчука з посади Міністра оборони України»
19. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 455/2008 Про призначення Є.Марчука Радником Президента України
20. Марчук очолив секретаріат із координації співпраці з НАТО — глава СБУ [ 10 лютого 2015 у Wayback Machine.] // interfax, 13:47 10.12.2014
21. . Архів оригіналу за 21 січня 2018. Процитовано 20 січня 2018.
22. . Архів оригіналу за 10 жовтня 2019. Процитовано 22 листопада 2018.
23. . Архів оригіналу за 9 липня 2019. Процитовано 3 червня 2019.
24. . Українська правда. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
25. . SSU. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
26. . РБК-Україна. Архів оригіналу за 5 серпня 2021. Процитовано 5 серпня 2021.
27. . Архів оригіналу за 8 серпня 2021. Процитовано 8 серпня 2021.
28. . 24 Канал. Архів оригіналу за 6 серпня 2021. Процитовано 6 серпня 2021.
29. . LIGA. Архів оригіналу за 6 серпня 2021. Процитовано 6 серпня 2021.
30. . Офіційне інтернет-представництво Президента України (ua) . Архів оригіналу за 24 серпня 2021. Процитовано 25 серпня 2021.
31. Указ Президента України від 27 січня 2001 року № 59/2001 «Про нагородження Є. Марчука орденом князя Ярослава Мудрого»
32. Оружие от президента. Полный список владельцев именных пистолетов [ 10 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Александр Хорольский, Денис Иванеско / ІнА «Українські Новини», 8 грудня 2016 р. (рос.)

Джерела та література

• Помер Євген Марчук [ 5 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Укрінформ, 05.06.2021
• В. В. Головко. Марчук Євген Кирилович [ 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 541. — .
• І. Г. Оніщенко. Марчук Євген Кирилович [ 27 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — .
• Л. В. Губерський. Марчук Євген Кирилович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.: Знання України, 2004 — Т.2 — 812 с.
• В. В. Головко. Марчук Євген Кирилович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 428

Посилання

• Довідник «Хто є хто в Україні», видавництво «К. І. С» [ 17 липня 2020 у Wayback Machine.]
• Марчук Євген Кирилович — Парадокси сучасного українського війська «Воєнна історія» № 4—6 за 2004 рік [ 11 вересня 2007 у Wayback Machine.]

Попередник:	(Міністри оборони України) 25 червня 2003 — 23 вересня 2004	Наступник:
Шкідченко Володимир Петрович 12 листопада 2001 — 25 червня 2003		Кузьмук Олександр Іванович 24 вересня 2004 — 3 лютого 2005

Попередник:	1-й Голова Служби безпеки України 6 листопада 1991 — 12 липня 1994	Наступник:
Голушко Микола Михайлович		Маліков Валерій Васильович

Попередник:	Прем'єр-міністр України 6 березня 1995 — 27 травня 1996	Наступник:
Масол Віталій Андрійович		Лазаренко Павло Іванович

Попередник:	Секретар Ради національної безпеки і оборони України 10 листопада 1999 — 25 червня 2003	Наступник:
Горбулін Володимир Павлович		Радченко Володимир Іванович