Раймон Пуанкаре

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Пуанкаре.

Раймо́н Пуанкаре́ (фр. Raymond Poincaré; 20 серпня 1860, Бар-ле-Дюк — 15 жовтня 1934, Париж) — французький політичний і державний діяч, двоюрідний брат відомого математика Анрі Пуанкаре. За фахом адвокат, журналіст. Обіймав посади міністра фінансів, іноземних справ, п'ять разів призначався прем'єр-міністром Франції, у 1913–1920 роках — президент республіки.

Раймон Пуанкаре Raymond Poincaré
фр. Raymond Poincaré
Раймон Пуанкаре Raymond Poincaré
Президент Французької республіки
18 лютого 1913 — 18 лютого 1920
Попередник	Арман Фальєр
Наступник	Поль Дешанель
Прем'єр-міністр Франції
21 січня 1912 — 21 січня 1913
Попередник	Жозеф Кайо
Наступник	Арістід Бріан
Прем'єр-міністр Франції
23 липня 1926 — 29 липня 1929
Президент	Гастон Думерг
Попередник	Едуар Ерріо
Наступник	Арістід Бріан
Прем'єр-міністр Франції
15 січня 1922 — 8 червня 1924
Президент	Олександр Мільєран
Попередник	Арістід Бріан
Наступник	Фредерік Франсуа-Марсаль
Народився	20 серпня 1860(1860-08-20) Бар-ле-Дюк, Франція
Помер	15 жовтня 1934(1934-10-15) (74 роки) Париж, Франція
Похований	Нюбекур
Відомий як	політик, адвокат, журналіст
Місце роботи	Університет Глазго
Громадянство	Франція
Національність	Француз
Alma mater	^d
Політична партія
Батько	^d
Мати	^d
У шлюбі з	Енріет Бенуччі
Професія	Адвокат, журналіст
Релігія	Атеїст
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Раймон Пуанкаре народився у родині інженера у місті Бар-ле-Дюк 20 серпня 1860 року. Після закінчення Паризького університету він у 1882 році став адвокатом. У своїй практиці навіть захищав письменника Жуля Верна у позові проти нього.

У 1887 році Пуанкаре обрали в палату депутатів французького парламенту і лише через шість років його призначили міністром освіти (1893—1894). На цій посаді він став наймолодшим міністром в історії Франції. Пізніше у 1894–1895 роках він також обіймав посаду міністра фінансів, а потім у 1895 році знову був призначений міністром освіти.

У 1903 році Пуанкаре залишив політику і зосередився на своїй приватній юридичній практиці. Лише через три роки, у 1906 році його було призначено у Сенат і пізніше він погодився знову стати міністром фінансів. В січні 1912 року Пуанкаре очолив коаліційний уряд Франції і обіймав у ньому посаду міністра закордонних справ. Якраз у цей час, напередодні Першої світової війни він відіграв ключову роль у зміцненні Антанти, критики вважали його одним із розпалювачів військового протистояння з Німеччиною.

У січні 1913 року під час президентських виборів Пуанкаре переміг свого опонента Жоржа Клемансо і став президентом Франції. Попри це, Клемансо у 1917 році став прем'єр-міністром країни за президентства Пуанкаре. Співпраця між двома політиками проходила дуже тяжко. Із закінченням президентського терміну у лютому 1920 року Пуанкаре повернувся в Сенат. У післявоєнний період він брав участь в укладанні Версальського миру, був головою парламентської комісії з виплат Німеччиною репарації.

Пуанкаре знову призначили на посаду прем'єр-міністра у січні 1922 року. Під час фінансової кризи у Німеччині він відмовився відкласти виплату Німеччиною контрибуції і 11 січня 1923 року увів французьку армію у прикордонну німецьку область Рур щоб стягнути заборговані Німеччиною виплати.

На виборах 1924 року внаслідок фінансової кризи Пуанкаре зазнав поразки і на посаді прем'єр-міністра його замінив Едуар Ерріо. Попри це, Пуанкаре знову отримав посаду прем'єр-міністра у липні 1926 року і разом з нею ще й портфель міністра фінансів. Під час його останнього терміну на посаді прем'єр-міністра Франція пережила період економічного підйому, що зажило йому певної популярності серед виборців.

У липні 1929 року Пуанкаре вийшов у відставку у зв'язку із поганим станом здоров'я і помер у Парижі 15 жовтня 1934 року.

Примітки

1. Cimetières de France et d'ailleurs
   d:Track:Q100968977

Джерела

• (фр.)
• Енциклопедія Кругосвет. Біографія Раймона Пуанкаре (рос.)

Література

• М. Каменецький. Пуанкаре Раймон // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с.