Пшонник Йосип

Йосип Петрович Пшонник (нар. невідомо — пом. 1925) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Належав до дванадцятки найнебезпечніших повстанських ватажків за даними НК.

Йосип Петрович Пшонник
Полковник
Загальна інформація
Народження	невідомо
Смерть	1925(1925)
Національність	українець
Військова служба
Роки служби	1918–1921
Приналежність	УНР
Вид ЗС	Армія УНР
Рід військ	Сухопутні війська
Формування	12-та Київська дивізія армії УНР Запорізька група армії УНР Бессарабська повстанська група
Війни / битви	Радянсько-українська війна (Перший зимовий похід) (Другий зимовий похід)
Командування
Начальник першого повстанського району

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем .

Життєпис

Після звільнення Одеси від більшовиків у березні 1918 року Пшонник повернувся до міста та почав працювати на посаді помічника голови демобілізаційної комісії, пізніше військового комісара. Після приходу до влади в Україні Павла Скоропадського, він, як і більшість діячів УНР, упродовж семи місяців перебував у підпіллі. Коли розпочалося антигетьманське повстання, став одним з його лідерів у Одесі. До березня 1919 року працював на посаді губернського військового коменданта Херсонщини.

Йосип Пшонник був учасником повстансько-партизанського руху проти більшовиків з 1919 року, командував 12-ю Київською дивізією армії УНР. У січні-лютому 1920 року потрапив до більшовицького полону в Одесі, де радянське командування з полонених вояків армії УНР та УГА сформувало 1-й Чорноморський полк. 6 квітня 1920 року полк під командуванням Пшонника підняв антибільшовицьке повстання в Тирасполі та швидко оволодів містом. 16 квітня група Йосипа Пшонника зайняла повітовий центр Ананьїв, встановила владу УНР і утримувала його до приходу військ Тютюнника та Омеляновича-Павленка під час Першого Зимового походу, після чого група влилася до армії УНР. У 1920 році Йосип був старшиною 5-ї Чорноморської бригади Волинської дивізії Армії УНР, а згодом начальником штабу 6-го загону Запорізької групи.

Постанова від 17 березня 1925 року про обрання міри запобіжного заходу для Пшонника Йосипа Петровича — утримання під вартою в комендатурі ГПУ УСРР

З літа 1921 року Йосип Пшонник цивільний і військовий начальник штабу 1-го Одеського району Південної повстанської групи, що готувала повстання на Півдні України. Йосип Петрович був учасником Другого Зимового походу у складі Бессарабської повстанської групи. Він очолив найбільший повстанський відділ з 187 козаків і старшин. Загін Пшонника зайняв західні райони Тирасполя, проте усе місто захопити їм не вдалося. Повстанці вимушені були відступити до Румунії.

У еміграції в Румунії Йосип Пшонник жив із випадкових підробітків: працював вантажником, землекопом. Згодом, вміючи добре креслити, виконував замовлення для міської управи, залізниць, управління доріг.

У 1922 підбирав людей для переправляння в Україну. На цей час він порвав з українськими соціал-демократами і навіть висловив журналістові Геродоту, що зараз працює з росіянами. Проживав постійно в Аккермані, а в Кишинів наїжджав лише влітку. Подейкували, що Пшонік одержав нагляд за переправою в Акермані від французів ^{[] []}.

Існують твердження про агентурну діяльність Пшонника на користь Одеської НК з 1921 року, проте відомостей про оперативне й ідеологічне використання цієї особи у слідчих справах немає.

12 лютого 1925 року неподалік Ямполя під час нелегального перетину радянсько-румунського кордону Йосипа Пшонника затримали радянські прикордонники. Наступного дня його передали в розпорядження начальника 24-го Могилів-Подільського прикордонного загону ДПУ, далі таємно переправили до Харкова. Основною метою свого переходу Йосип Петрович називає зустріч з Тютюнником для отримання від нього вказівки, яке місце повинні зайняти українські емігранти в Румунії, в разі військового конфлікту. Йосип Пшонник дає розлогі свідчення про свою участь у національно-визвольних змаганнях. Ці свідчення використали як незаперечний доказ його «контрреволюційної» діяльності і підставу для смертного вироку, винесеного 29 серпня 1925 року.

Примітки

1. Справа «Петлюрівські отамани» / упоряд. В. М. Василенко, В. М. Даниленко — К.: Інститут Історії України НАНУ, 2011 — с. 7-10.
2. «Во мне глубоко укоренилось сознание того, что все идущее с севера, из России — является душителем украинской нации» [ 15 вересня 2016 у Wayback Machine.]; Файзулін Я., «Дзеркало Тижня», 2 жовтня 2015.
3. Вінцковський Т., Джумига Є., Мисечко А. / Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.) [ 17 вересня 2016 у Wayback Machine.]; nemaloknig.info
4. Взаємодія українських повстанців та армії УНР в боях за Ананьїв, Балту та Бірзулу навесні 1920 року [ 27 вересня 2017 у Wayback Machine.]; «Воєнна історія», № 4-6 (70-72), С. 23, 2013
5. Реабілітовані історією. Одеська область: Книга перша / упоряд. Л. В. Ковальчук, Е. П. Петровський — Одеса: АТ «ПЛАСКЕ», 2010. — с. 27
6. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 вересня 2016. Процитовано 9 вересня 2016.
7. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 серпня 2016. Процитовано 9 вересня 2016.
8. ЦДАВОВУ. — Ф.1075. — Оп.2. — Спр.827. — Арк.277.
9. Йосип Пшонник: чекістська спецоперація [ 13 жовтня 2016 у Wayback Machine.]; Василь Гарай, «На Скрижалях», червень 2016
10. Атаман Федорченко Ч. 4/7 Все дороги ведут в Кишинев (1922) | Шпионский мост | Знаки судьбы (укр.), процитовано 11 травня 2023
11. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 вересня 2016. Процитовано 9 вересня 2016.

Джерела

• Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ГПУ. Документи і матеріали/ Верстюк В. Ф., Файзулін Я. М., Скальський В. В. — К.: «Дух і Літера», 2011. — c. 80.
• Спогади командарма (1917—1920): Документально-художнє видання/ Упоряд.:М.Ковальчук. — К.: «Темпора», 2007. — с. 596.
• Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — К.: «Стікс», 2011. — с. 249