Полтавський ґебіт

Не плутати з Полтавською округою — адміністративно-територіальним утворенням УСРР 1923-1930 рр.

Полта́вський ґебі́т, окру́га Полта́ва (нім. Kreisgebiet Poltawa «Полтавська округа») — адміністративно-територіальна одиниця Генеральної округи Київ часів Другої світової війни, утворена німецькою окупаційною владою на території Полтави та чотирьох передвоєнних районів Полтавської області: Нехворощанського, Новосанжарського, Полтавського, Решетилівського. Полтавський ґебіт офіційно утворено 1 вересня 1942 року. Фактично припинив існування з вигнанням нацистських загарбників з адміністративного центру ґебіта міста Полтава 23 вересня 1943 року.

Kreisgebiet Poltawa Полтавський ґебіт
Будинок Полтавської дирекції експлуатації залізниці (1941-1943 рр.) Будинок Полтавської дирекції експлуатації залізниці (1941-1943 рр.)
Держава	Німецька імперія
Райхскомісаріат	Україна
Генеральна округа	Київ
Уряд
- Ґебітскомісар	Маттерн (?-?) К. Шерк (?-?) Рюдіген (?-?) (штандартенфюрер СА)
Населення (1943)
- Усього	278,577
Джерело: territorial.de

Передісторія

У вересні 1941 року вся Полтавщина опинилася в зоні воєнних дій. Надії стримати ворога на лінії Дніпра більше не було. Хоча Полтава для командування Червоної Армії не вважалася важливим стратегічним пунктом, який потрібно було втримати будь-якою ціною, та все ж бої в її околицях були запеклими. Надвечір 16 вересня 1941 року німецькі танки і мотопіхота вступили до Нових Санжар. Ослаблені в боях 169-та мотострілецька і 34-та кавалерійська дивізії відійшли до Старих Санжар і Малої Перещепини, де спробували закріпитися на нових оборонних лініях, але мобілізовані на окопні роботи полтавці не встигли їх закінчити. На підмогу радянським дивізіям було надіслано 10-ту танкову бригаду у складі чотирьох танків «KB» і 39 «Т-70». Однак радянське командування не зуміло використати їх ударну силу і розпорошило танки між трьома дивізіями Червоної армії.

У Полтаву німці вступили вранці 18 вересня з боку Мачух по тодішній вулиці Фрунзе. Опору вони не зустріли, тому що радянські війська напередодні відійшли на правий берег Ворскли. Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що містилася по вулиці Фрунзе (нині — Європейській), розбіглася, а слідом і карні злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів. Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч полтавців заполонила її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, мисках, коробках і навіть у зроблених із паперу пакетах. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада?

Наступного дня окупанти порозвішували на парканах розпорядження німецького військового командування про розстріл на місці за грабежі і мародерство.

По полтавських селах у проміжку після відступу радянських військ і до приходу німецьких колгоспники розбирали по домівках громадське майно, яке радянські органи влади не встигли евакуювати, і збирали врожай на полях, адже покинуті напризволяще Червоною Армією і радянською владою селяни дбали самі за себе як могли.

До весни 1942 року Полтавщина безпосередньо підпорядковувалася німецькому військовому командуванню у зв'язку з близькістю до лінії фронту. Згодом військову адміністрацію змінила цивільна, яка 1 вересня 1942 року набула форми Полтавського ґебітскомісаріату — цього дня о 12.00 було офіційно оголошено про утворення Полтавського ґебіту.

Окупаційний режим

Становище населення

Як і за радянських часів, у період німецько-нацистської окупації полтавці фактично перебували на становищі кріпаків. З перших і до останніх днів діяла комендантська година, за її порушення людей могли розстріляти на місці, населенню заборонялося самовільно залишати місця постійного проживання. За будь-яку провину представники окупаційної влади нещадно карали полтавців. Штрафи з приводу і без приводу накладалися як у грошовій формі, так і у формі примусових робіт. Полтавці жили в умовах постійного страху і терору. Поряд із репресивними заходами загарбники розгорнули широкомасштабну ідеологічну обробку населення з метою переконати його, що німецька армія несе визволення від «більшовицько-жидівського ярма».

Одним із перших розпоряджень новопризначеного полтавського окружного комісара став наказ розстріляти всіх заарештованих, які перебували у полтавських в'язницях. Їх роздягнули догола, вантажними автомобілями вивезли до глинища, що було за школою № 27, і на пострах населенню міста серед білого дня розстріляли з кулеметів. Поміж людьми ходили чутки, що німці того разу розстріляли не менш ніж 600 душ.

Згідно з розпорядженням Полтавського гебітскомісара від 2 листопада 1942 р., сім'ї остарбайтерів мали забезпечуватися продуктами харчування за твердими цінами зі складів районних споживчих товариств, але за умови, що ті сумлінно працюватимуть на сільськогосподарських роботах. У противному разі допомога припинялася.

Адміністративний поділ

Округа поділялася на 5 районів (нім. Rayons):

• Район Нехвороща (Rayon Nechworoschtscha),
• Район Нові Санжари (Rayon Nowyje Senshary),
• Сільський район Полтава (Rayon Poltawa-Land),
• Міський район Полтава (Rayon Poltawa-Stadt),
• Район Решетилівка (Rayon Reschetilowka) .

Їхні межі збігалися з тогочасним радянським адміністративним поділом. При цьому зберігалася структура адміністративних і господарських органів УРСР.

Межі

На півночі округа Полтава межувала з округою Опішня, на заході — з округою Миргород, на південному заході на вузенькому проміжку — з округою Кременчук, на півдні — з округою Кобеляки, на південному сході по річці Оріль — з Петриківським ґебітом генеральної округи Дніпропетровськ та на вузенькому проміжку з територією планованої генеральної округи Харків, а на північному сході — з округою Карлівка.

Кадрова політика і управління

Кадри для окупаційної адміністрації добиралися, як правило, з числа людей, які зазнали від радянської влади репресій або тих чи інших утисків. Служити німцям погоджувалися і ті, хто звик керувати за радянських часів, або просто охоплені жадобою влади. В умовах окупації формально існувало і місцеве самоврядування, коло повноважень якого обмежувалося суто господарськими справами та підтриманням «нового порядку» на загарбаних німцями землях. Воно складалося з міських і сільських управ, бургомістрів у містах та старост районів і сіл. Місцеве самоврядування спиралося на власний апарат примусу — допоміжну українську поліцію, яка формувалася пересічно з розрахунку один поліцай на сто дорослих жителів. У кожному з районів Полтавського ґебіту налічувалося близько 500 поліцаїв. До них належали невдоволені радянською владою люди, колишні червоноармійці, які потрапили в оточення і залишилися на окупованій території, та юнаки, які в такий спосіб уникали примусового відправлення на роботи в Німеччину. Служба у поліції приваблювала охочих також можливістю істотного поліпшення матеріального становища (гарна платня, безкоштовне паливо і продовольчий пайок тощо) та безконтрольної влади над людьми.

Всі керівні посади в ґебітскомісаріаті обіймали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі.

Судочинство

З переходом території Полтавського ґебіту з підпорядкування фронтового німецького командування у відання цивільних окупаційних властей було запроваджено так звані «німецькі суди», які розглядали цивільні справи німців, фольскдойче і українців, якщо вони не підлягали військовим, поліційним або судам СС. Поряд з «німецькими» продовжували діяти і воєнно-польові суди. Право виносити рішення у карних справах належало також ґебітскомісарам, а в окремих випадках — і районним старостам.

Перші окупаційні судові установи на Полтавщині з'явилися ще до введення тут цивільного німецького управління. Український нотаріат почав працювати у Полтаві з березня 1942 року, а в грудні цього ж року розпочали роботу і призначені генеральним комісаром з Києва шліхтери та шефени (мирові судді) у цивільних і карних справах.

1 липня 1942 року у Полтаві було зареєстровано в ґебітскомісаріаті і затверджено в генеральному комісаріаті в Києві бюро правничих порадників (юридичних консультантів). Їм надавалося виключне право писати заяви і скарги до судових установ, давати консультації місцевому населенню з правничих питань та представляти його інтереси у приватних справах перед німецькими мировими судами. Шліхтерам і шефенам надавалося право розглядати цивільні справи за позовами полтавців на суму до 30 000 карбованців, а також карні справи з покаранням до двох місяців ув'язнення та грошовим штрафом до 10 000 карбованців.

Судочинство в німецьких судах відбувалося публічно, у разі потреби викликалися свідки і експерти. Вирок у цивільних справах можна було оскаржити протягом одного місяця, а в карних справах — упродовж трьох днів у касаційній камері, яка існувала в ґебіті. Апеляційна скарга подавалася до канцелярії ґебітскомісара. Він же особисто затверджував і вироки у карних справах. У Полтавському ґебіті судові установи відкрилися лише влітку 1943 року в кожному з 4 районів: Полтавському, Нехворощанському, Новосанжарському і Решетилівському. Юридичну службу в ґебіті очолював Віктор Домбровський.

Винесені вироки у справах, що розглядалися «німецькими судами», важко назвати правосуддям . Одночасно з «німецькими судами» в 1943 році почали створюватися і українські судові установи. Німці встановили такі посадові оклади для їхніх службовців: суддя одержував стільки ж, як і староста району — 950 крб., секретар суду — 480 крб., діловод — 400 крб., судовий виконавець — 340 крб.

З уваги на те, що окупаційні судові установи на Полтавщині почали створюватися напередодні визволення її від німців, якоїсь помітної ролі в системі окупаційної адміністрації вони відіграти не встигли.

Демографія

3 метою обліку і контролю населення наприкінці 1941 року німці провели перепис. За його даними, в адміністративному центрі округи Полтава налічувалося 89 310 жителів (проти близько 130 тисяч напередодні війни), у тому числі 31 тисяча дітей віком до 16 років. За час окупації чисельність населення Полтави зменшилася, головним чином через винищення німцями євреїв та відтік жителів міста на село. Станом на 1 травня 1942 року у місті мешкало 73 915 жителів, з яких чоловіки становили 28238 (38,7 відсотків), а жінки — 45176 (61,3 відсотка). За національним складом українців було 68683 (93,1 відсотка), росіян — 3839 (5,3 відсотка), інших — 1193 (1,6 відсотка).

У період німецько-нацистської окупації народжуваність полтавців перевищувала смертність. Так, у Полтавському районі протягом 1942 року народилося 1459 дітей, а померло 724 жителі. Протягом першого півріччя 1943 року народилося 489, померло 318. Та безповоротні втрати населення відбувалися не лише внаслідок природної смерті: мирні жителі гинули під час авіанальотів, підривалися на численних, закладених обома протиборчими арміями мінах.

Господарство

Німецькі солдати лагодять танки і поповнюють припаси, Полтава, осінь 1942 р.

Попри те, що на теренах Полтавщини у 1941 році не було великих боїв, господарство області було вщент зруйноване, адже під час поспішного відступу радянські війська намагалися вивезти або знищити за собою все, що в майбутньому міг використати ворог. Господарський занепад тривав і під час окупації.

Водночас, у селах Полтавщини в роки окупації продовжувалося будівництво, незважаючи на воєнні лихоліття і нестатки. Основними забудовниками тут були репресовані в добу колективізації «куркулі», які за час окупації повернулися до рідних домівок. У Полтавському районі садиби за межами сіл як результат збільшення присадибних ділянок одержали близько 400 колгоспників. Уже в перші місяці окупації німці повернули колгоспникам відрізані до 1939 р. надлишки присадибних ділянок, але з розрахунку, щоб загальна площа ділянки не перевищувала 0,8 га. Одначе цієї поступки виявилося замало і, починаючи з весни 1942 р., окупанти стали на шлях збільшення розмірів присадибних ділянок до одного гектара. Це насамперед стосувалося тих, хто проявляв старанність у роботі і лояльне ставлення до німців. Одночасно з цим відбувалося закріплення присадибних ділянок, які звільнялися від оподаткування, у приватну власність. Вручення відповідних документів перетворювалося на помпезний пропагандистський спектакль і видавалося за подарунок німців українському селянству.

Німці повністю зберегли колгоспи — «ідеальну форму експлуатації селян». Спочатку окупанти назвали їх громадськими дворами. З квітня 1942 р. розпочалося перетворення громадських дворів на хліборобські спілки, що зводилося до зміни назви і не змінювало їхньої феодально-кріпосницької суті та проходило під контролем створених нацистами районних сільськогосподарських комендатур. Метою утворення спілок було прагнення німців зробити працю колгоспників продуктивнішою, зв'язавши їх круговою порукою у межах 8-10 дворів, тим самим підвищивши врожайність і збільшивши поставки продовольства в Німеччину. Упродовж 1942 р. у Полтавському районі статусу хліборобських спілок набули 9 громадських дворів (1238 селянських господарств одержали 7355 га орної землі), а протягом першої половини 1943 р. — ще 13 (2220 дворам було надано 12933 га землі, у тому числі 8687 га ріллі). Загалом у Полтавському гебіті в 1942 р. налічувалося 27 хліборобських спілок, а в 1943 р. — 71. Найкращими з них, на думку окупантів, були Ватажківська, Калашниківська, Миньківська і Бузово-Паськівська, а перше місце за врожайністю у 1942 р. посів Новосанжарський район.

В умовах окупації продовжували працювати і МТС, які німці називали державними машинно-тракторними базами.

Німецькі обов'язкові поставки продовольства з селянського двору були удвоє менші, ніж за радянської влади. Це привело до того, що за німців українське (і зокрема, полтавське) село зажило заможніше, ніж до війни.

Валюта

Восени 1942 року замість радянських грошових знаків почали вводитися так звані «українські гроші», або окупаційні марки, номіналом 5, 10, 20, 50, 100 і 500 карбованців. Радянські монети і банкноти номіналом в один і три карбованці залишалися в обігу. Обмін радянських грошей на окупаційні марки у співвідношенні один до одного розпочався 14 жовтня і тривав до 3 листопада 1942 року. Офіційний обмінний курс райхсмарки по відношенню до окупаційної марки встановлювався як 1 до 10.

Освіта

Читанка початкової української школи за часів німецької окупації

9 листопада 1941 року газета «Голос Полтавщини» опублікувала основні засади навчальних планів елементарної (початкової) української школи, розрахованої на вісім років навчання і базованої на класичних принципах європейської і національної педагогіки. До навчальних планів національної школи мали входити основні елементи гуманітарних (мова, література, історія), природничих (природознавство та географія) і математичних (арифметика, алгебра, геометрія) наук. З першого і до останнього року навчання в школі як обов'язкові предмети включалися уроки фізкультури, малювання, співів з музикою і ручної праці, а з огляду на традиції національної освіти — і Закон Божий. У перші місяці німецької окупації навчання в тих поодиноких школах Полтави і округи, які поновили роботу, справді мало національний характер. 16 грудня 1941 року в Полтаві почали працювати тижневі курси підготовки вчителів до роботи в національній українській школі. При міській і районних управах було створено відділи народної освіти. Початкова освіта оголошувалася німцями обов'язковою для українських дітей. Проте досягалося це методами насильства і терору. За неявку до школи або пропуски занять без поважних причин батьків немилосердно штрафували. Більшість шкіл у Полтаві почала працювати з січня 1942 року. У Полтавському районі працювало 72 початкові школи із 166 класами, у яких навчалося близько чотирьох тисяч дітей, тоді як у районі налічувалося 8258 дітей шкільного віку. У Нехворощанському – діяло 28 шкіл (3437 учнів). Навчальні програми для початкових українських шкіл включали, зокрема, такі предмети як вітчизнознавство (українознавство), яке вивчалося в третіх і четвертих класах і складалося з 18 тем, у тому числі: Україна — наша Вітчизна, наша родина, рідна оселя, сад, город, пори року, свійські тварини, луки і ліси тощо. Останню тему («Друзі і вороги нашої Вітчизни») взято з фашистської пропаганди (її тези: Совєти — найзліший ворог українського народу; що було за Совєтів? Німеччина — визволителька українського народу). З курсу арифметики в першому класі учні мали засвоїти дії до 100, у другому — до 1000, у третьому — вивчити дроби, у четвертому — додавати і віднімати на рахівниці. Українська мова мала вивчатися протягом усіх чотирьох років. З ініціативи населення в багатьох школах запроваджувалося вивчення основ православ'я. У полтавських школах Закон Божий почали вивчати з 15 квітня 1942 року. Успішність учнів, як і відвідування ними школи, залишалися низькими. Робота шкіл перебувала під повним контролем окупаційної адміністрації, яка на свій розсуд диктувала умови і зміст навчання, безцеремонно втручалася у навчальний процес і в будь-який час могла його перервати. Заробітна плата педагогічних працівників практично залишалася на рівні радянських часів.

Значно менших втрат, порівняно із загальноосвітніми, зазнали в часи окупації професійні, передусім сільськогосподарські, школи та технікуми. Їх мережа навіть розширилася. Це пояснюється тим, що німці приділяли особливу увагу сільському господарству України. Так, у Полтаві працював сільськогосподарський технікум. У Новосанжарському районі було відкрито сільськогосподарські професійні школи у Старих Санжарах, Малій Перещепині і Тагамлику. У Нехворощанському районі у вересні 1942 року розпочали роботу п'ять початкових сільськогосподарських шкіл з дворічним строком навчання: у Нехворощі, Соколянці, Михайлівці, Маячці і Рясках. Випускники цих шкіл могли продовжувати навчання у середніх сільськогосподарських школах. Наприкінці лютого 1942 року на базі Полтавського сільськогосподарського інституту відкрилася школа з трирічним строком навчання, яка мала готувати агрономів і зоотехніків. Директором школи німці призначили професора В. Упорова, але над ним поставили свого «шефа» — зондерфюрера Дайтмера. Слухачами школи стали колишні студенти сільськогосподарського і педагогічного інституту — всього близько 250 осіб, здебільшого дівчата. У вересні 1942 року на перший курс школи було прийнято ще 64 студенти. Викладачами в школі працювало 6 професорів, 2 доценти, 2 старші викладачі й 2 асистенти. Навчання проходило за німецькою методикою, але майже всі навчальні предмети викладалися українською мовою. У 1943 році відбувся єдиний випуск слухачів школи: її закінчив 51 студент. 8 професійних шкіл Полтави (сільськогосподарська, землевпорядна, фармацевтична, музична, художньо-промислова, фельдшерська, деревообробна і реміснича) охоплювали 1960 учнів. На початку лютого 1942 року в Полтаві почали працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка.

Відновили роботу, хоча й не повністю, також дошкільні заклади Полтавщини. На більш як 78 тисяч жителів Полтави діяло 9 дитячих пансіонатів, два притулки для дітей-сиріт та два садки для дітей, чиї батьки були зайняті на виробництві. Не припиняв роботу і Ковалівський дитячий будинок, де виховувалося понад 100 дітей-сиріт, частина з яких була інвалідами. В дитячому будинку працювали дві майстерні, де вихованці здобували необхідні фахові знання з ремонту взуття і лозоплетіння. 4 серпня 1942 року у Паськівці було відкрито другий у Полтавському районі дитячий будинок з початковою школою при ньому, тут перебувало 30 дітей-сиріт. Велику допомогу в їх утриманні, зокрема продуктами харчування, надавали місцеві жителі.

Одним з небагатьох радянських науково-дослідних інститутів, які німці залишили, був Полтавський інститут кормів, переданий у відання німецького тресту державних маєтків (колишніх радгоспів). Очолював інститут Ф. С. Трохименко, заступником з наукової роботи працював Я. М. Савченко, а головним агрономом — С. Ф. Вернигора. Проте вони були лише виконавцями наказів німецького «шефа» доктора Гільдебрандта.

У роки окупації німецькі загарбники відкрили і декілька специфічних навчальних закладів, які готували шпигунів, диверсантів та чиновників окупаційної адміністрації. Майже відразу після вступу нацистів у Полтаву «Абверкоманда» при групі армій «Південь» заснувала розвідувальну школу під кодовою назвою «Оріон». Вона розмістилася у приміщенні колишньої профшколи панчішно-трикотажної фабрики на розі вулиць Монастирської і Пилипа Орлика. Школа мала декілька відділень, на яких готувалися розвідники («ходоки»), радисти і диверсанти. З метою конспірації їх було розкидано по різних районах міста, у тому числі й на території Хрестовоздвиженського монастиря. Щоб запобігти можливим провалам, агентів готували невеликими групами. Контингент шпигунської школи здебільшого складали радянські військовополонені, які не витримували нелюдських знущань у концтаборах, кримінальні злочинці, а часом і безробітні, які потрапляли до школи за направленнями з бірж праці. Курс навчання у школі тривав від 2-3 тижнів до 2-3 місяців. Підготовлених агентів засилали у глибокий тил Радянського Союзу. Німці надавали великого значення полтавській шпигунській школі. Про це свідчить той факт, що у квітні 1942 року її відвідав керівник німецької армійської розвідки адмірал Канаріс. У середині 1942 року радянській контррозвідці вдалося проникнути до «Оріону» і одержати інформацію про її структуру, особовий склад та програму підготовки шпигунів. Після цього німецькому абверу нічого не залишалося, як у квітні 1942 року закрити свою розвідшколу у Полтаві через її повну реконспірацію.

На початку 1942 року у Полтаві відкрилася школа з підготовки поліцаїв, перший набір якої становив 40 слухачів. Згодом їхній контингент значно розширився. Школа перебувала на напівказармовому становищі. У місті існували також курси гестапо, слухачами яких були українці, що вже пройшли певний випробувальний строк у лавах допоміжної поліції. На курсах готували професійних розвідників і терористів, яких згодом закидали літаками на Кавказ, у райони Сталінграду та Казані. З метою вільного пересування на окупованих німцями територіях СРСР агентура користувалася усним паролем «Київ Айнс». Слухачів до цієї школи шпигунів і диверсантів добирали офіцери гестапо і німецької військової розвідки. На курсах навчали методів диверсійно-підривної роботи, використання вибухових речовин, снайперської та радіосправи.

Культура

У роки окупації Полтава своїм культурним життям була мало схожа на місто воєнного часу. На вулиці Олександрівській, у приміщенні теперішнього торговельного дому «ЦУМ» містився театр Колізей. Також у Полтаві під час окупації діяли 2 кінотеатри, що демонстрували німецькі фільми (окремі з них, з українським перекладом), театралізований ансамбль української пісні та танцю, дитячий (згодом молодіжний) театр з балетною студією та хором, літня естрада у Петровському парку. Наприкінці 1941 року поновив роботу Полтавський історико-краєзнавчий музей. З початку 1942 року його директором став колишній в'язень сталінських таборів Костянтин Мощенко. У березні 1942 року при музеї було започатковано художньо-промислову школу з відділами: килимарським, ткацьким та народної вишивки. Значну частину устаткування та виробів цієї школи розграбували німці, а після капітуляції Німеччини їх вивезли до США.

У березні 1942 уперше за багато років без штучних ідеологічних нашарувань, хоч і за згодою німців, в урочистій обстановці відзначено Шевченківські свята.

18 квітня 1942 року на вулиці Котляревського відкрилась художня майстерня з 12 робітниками. Окрім цього, ще існувала і художньо-декоративна майстерня, де працювали 33 робітники.

На початку 1943 у Полтавському театрі працювало 285 осіб постійного складу, у тому числі 75 хористів і 45 оркестрантів. Такого численного колективу він не мав ні до, ні після війни.

У полтавському будинку-музеї В. Г. Короленка деякий час мешкав ґебітскомісар Маттерн, який розпоряджався майном музею як власним.

Примітки

1. СА и Розенберг (рос.)
2. Territoriale Veränderungen in Deutschland und deutsch verwalteten Gebieten 1874 – 1945.(нім.)
3. Віктор Ревегук. Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945).
4. Ізарський О. Полтава. – Полтава, 1999. – С. 202
5. ДАПО, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 1, арк. 4.
6. Як полтавцям при німцях жилося
7. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна
8. . Архів оригіналу за 1 січня 2012. Процитовано 12 грудня 2012.

Посилання

• Війна на Полтавщині: між фашистським молотом і більшовицькою наковальнею
• Verein für Computergenealogie. GOV:Kreisgebiet Poltawa (нім.)
• Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945). Ревегук, Віктор