Німий фільм

Німе кіно — загальноприйнята назва кінематографа в перші десятиліття його історії, коли фільми виходили на екрани без синхронно записаного звуку. Саме відсутність доступної технічної можливості запису і синхронного відтворення звуку (а не, скажімо, відсутність кольору) виявилося найважливішою обставиною, що визначила художню специфіку кінофільмів у цей період.

Відсутність у фільмах усної мови стало каталізатором пошуку нових можливостей організації образотворчого ряду. Завдяки цьому обмеженню склалася «німа» школа викладу складного сюжету засобами монтажу, з'явилися титри, основою акторської гри став специфічний вид пантоміми.

До початку 1920-тих років «німе кіно» отримало широкий набір художніх засобів, які зумовили одночасний розвиток декількох напрямків кінематографа як мистецтва — російського драматичного Євгена Бауера, німецький кіноекспресіонізм (Роберт Віне, Фрідріх Вільгельм Мурнау, Фріц Ланґ, Пауль Лені та ін.), американська оповідна школа (Девід Ворк Ґріффіт, Томас Інс та ін.) і радянська школа документально-художнього фільму (Дзиґа Вертов).

Джерела виникнення

У 1878 році Едвард Мейбрідж зняв за допомогою великої кількості камер стрибки коня, що мав кличку «Оцідент». Пізніше була винайдена «камера» з фотопластинами на обертовому барабані. У 1884 році Джордж Істмен замінив фотопластини паперовою плівкою, покритою фотоемульсією.

У 1888 році режисер Луї Ле Пренс зняв перший в історії фільм на плівці — «Сцена в саду Роундгей». Наприкінці 1888 року Лепренс зняв «Рух транспорту через міст Лідс».

Становлення кінематографа у Франції пов'язане з ім'ям братів Огюста та Луї Люм'єрів, які працювали в Ліоні у фотографічній студії їхнього батька Антуана. Їхній кінематограф, який призначався як для зйомок фільмів, так і для їхнього показу, був запатентований 13 лютого 1895. Його перша публічна демонстрація відбулася 28 грудня того ж року в індійському салоні «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів у Парижі. На цьому показі глядачі могли спостерігати 10 фільмів, загальною тривалістю 20 хвилин, які були зняті нерухомою камерою. Одним із перших фільмів став «Вихід робітників з фабрики братів Люм'єрів у Ліоні», який зобразив вихід із воріт кількох сотень людей, собаку, коня, а також виїзд людини на велосипеді. Ще на цьому показі демонструвався фільм «Руйнування стіни», де кадри фільму прокручувалися в зворотному напрямі і зруйнована стіна відновлювалася. «Руйнування стіни» став першим фільмом зі спецефектами. На цьому сеансі також демонструвалася і перша комедія — «Политий поливальник», у якому поливальника облило струменем води через пустощі хлопчика, що наступив на шланг.

У цей же час у США запрацювала студія Томаса Едісона, де фільми знімалися з 1889 року. Режисером більшості цих перших фільмів був Вільям Діксон.

Особливості німого кіно

Специфічною особливістю німих фільмів є використання титрів (інтертитрів) — текстових вставок, які давали пояснення по сюжету, відтворювали репліки персонажів або навіть коментували те, що відбувається для аудиторії. Титри з'явилися в кіно не відразу, і їхня функція з часом істотно змінювалася. Вони використовувалися як заголовки монтажних частин, як заміна звукової мови, як засіб викладу сюжету і зв'язування окремих сюжетних фрагментів і так далі. Спочатку фільми продавалися для прокату без вмонтованих титрів — прокатник отримував тільки текст, який міг надрукувати і вставити у фільм на свій розсуд (наприклад, перекласти титри на іншу мову), на плівці у цьому випадку початок титру позначався косим хрестом із номером титру. На початку XX століття існували титрувальні майстерні, які виконували для прокатників виготовлення монтажних фрагментів з інтертитрами. З часом титри були осмислені як естетично важлива частина фільму, вони спеціально оформлялися й організовувалися з іншим матеріалом. Крім того, титри часто тонувалися кольором.

У процесі розширення художніх засобів німого кіно з'явилася також можливість створювати повнометражні фільми без інтертитрів; це було характерно насамперед для німецької «камерної драми», найважливішим прикладом якої є фільм Мурнау «Остання людина» (1924).

Образотворчі і художні можливості німого кіно були надзвичайно високі. Виробився абсолютно особливий неповторний стиль спілкування з глядачем за допомогою міміки і жестів. Виразність рухів деяких акторів німого кіно навряд чи може бути перевершена навіть у сучасному звуковому кіно. Крім того, кіносеанси на початку XX століття не були повністю беззвучні — зазвичай показ кіно мав музичний супровід на фортепіано. Професія піаніста в кінотеатрі називалася «тапер». Багато мелодій з репертуару таперів того часу дійшли і до нас.

Тим не менш, досить поширена помилка, що німі фільми були примітивні. Причиною розповсюдження цієї омани у середині XX століття називають те, що німі фільми часто тоді демонструвалися на підвищеній швидкості (наприклад, фільми, зняті із швидкістю 16 кадрів на секунду, показувалися на швидкості 24 кадри на секунду), і те, що більшість збережених німих фільмів виявилися у технічно поганому стані.

У студії «Гомон» вже починаючи з 1902 року безперервно експериментували у сфері створення звукового кіно. Проблема синхронізації зображення та голосу вирішувалася шляхом з'єднання на одній осі спочатку кінопроєктора і фонографа, а потім грамофона. Цим же шляхом у своїх пошуках просувався Чарльз Урбан. Однак складність створених апаратів обмежувала сферу їхнього практичного застосування.

Звук став супроводжувати кінопокази лише в другій половині 1920-тих років, коли в США, Німеччині та СРСР були створені придатні для широкого використання системи звукового супроводу фільмів. Першим звуковим фільмом, що вийшов у широкий прокат, стала американська кінокартина «Співак джазу» (The Jazz Singer, 1927), однак переважаюче виробництво німих фільмів продовжувалося ще як мінімум рік, звукові фільми почали переважати на екранах США лише з 1929 року.

Цитати про німе кіно

«Німе кіно — найчистіша форма кінематографа. Йому, звичайно, не вистачає звуку людського голосу і шумів. Та додавання їх не спокутувало б тих незворотних наслідків, які воно спричинило за собою. Якщо раніше не вистачало одного тільки звуку, то з його введенням ми позбулися всіх досягнень, завойованих чистим кінематографом» (Альфред Хічкок)

«Наприкінці епохи німого кіно великі кінематографісти — практично всі — досягли рівня, близького до досконалості. Введення звуку поставило їхні досягнення під загрозу. Справа в тому, що у той період блискучу майстерність чудових художників відтінював жалюгідний примітивізм інших, і люди недостойні потроху витіснялися з професії. Згодом же, з появою звуку сірість благополучно повернулася на свої позиції» (Франсуа Трюффо)

Джерела

• Короткий енциклопедичний словник з культури. — К. : Україна, 2003. — .
• Рональд Берган «Кино»: Иллюстрированная энциклопедия, 2008
• Миславський В. Н. Західний кінематограф. Концептуально-термінологічний словник. Харків : ТОВ Видавництво «Точка», 2024.. С. 27