Мензуральна нотація

Мензуральна нотація — нотація західноєвропейської (спочатку тільки вокальної) музики XIII — початку XVII століть з точною фіксацією ритму.

Загальна характеристика

Слово «мензуральний» (лат. mensurabilis, mensuratus букв. «розмірений»; також figuratus «фігурований») в документах епохи завжди застосовувалося не до нотації, а до самої музики (наприклад, у сполученнях cantus mensurabilis, musica mensurata, cantus figuratus і т.п.). Техніка ритмічної композиції і адекватна їй система письмової фіксації ритму складали єдиний науково-теоретичний та дидактичний комплекс. Під «мензуральною» малася на увазі багатоголосна музика з визначеним і нотованим ритмом, на противагу одноголосному григоріанському хоралу, «плавній», або «рівній» музиці (лат. musica plana, cantus planus), де ритм визначався просодією богослужбового тексту і відповідно не нотувався.

Графеми мензуральної нотації (тільки ноти, зліва направо, в порядку зменшення тривалостей)

Багатоголосний склад (особливо в міру ускладнення техніки поліфонічної композиції, починаючи з вільного і мелізматичного органумів з регламентованим вживанням в них консонансів і дисонансів зажадав оновленої, «істинної» синхронізації вертикалі, на відміну від тієї, що існувала в гетерофонній музиці (наприклад, в паралельному органумі, що складався переважно з консонансів — квінт, кварт, октав).

В основу графіки мензуральної нотації були покладені графеми римської , для яких характерна квадратно-ромбоїдальна форма. Розрізнялися прості фігури (лат. figurae), тобто одиночні ноти — максима, лонга, бревіс, семібревіс, пізніше мініма і семімініма, фуза і семіфуза, яким відповідали паузи відповідної тривалості, і лігатури (лат. ligaturae). Для ритмічної розшифровки лігатур були встановлені розгалужені, дуже громіздкі правила.

Історичний нарис

Основоположником мензуральної нотації вважається видатний вчений музикант XIII століття . Його система зафіксувала процес поступового звільнення від модальних формул в напрямку ускладнення і урізноманітнення ритмічних структур (малюнків), які аж до XIV століття виявляли себе в рамках переважно тридольної («перфектно», тернарні) мензури.

На стадії Арс нова у Франції мензуральна нотація вступила в нову фазу свого розвитку. Філіппа де Вітрі традиційно вважають теоретиком, який узаконив «імперфектний» (дводольний, бінарний) поділ нот, ввів нові дрібні тривалості — мініму і семімініму, а комбінації мензур темпуса і («чотири пролації» Вітрі) позначив на початку нотоносцю особливими символами, прообразами тактових розмірів. Математичне обґрунтування мензуральної нотації дав у трактаті «Пізнання музичного мистецтва» (1321). Класичним підручником мензуральної нотації в епоху раннього Відродження стала приписувана йому «Книжечка про мензуральний спів» (бл. 1340). У той же час в Італії розвинулася власна теорія мензуральної нотації, в трактатах Маркетто Падуанського; в XV столітті узагальнена в працях . У порівнянні з французькою, італійська практика мала ряд особливостей: бінарний поділ як основа, роздрібнення базової мензури темпус на градуйовані розряди (8 так званих «підрозділів», лат. divisiones), серед яких власне італійськими вважалися octonaria і duodenaria; систематичне використання точки відокремлення (лат. punctus divisionis).

Зразок маньєристскої мензуральної нотації. Бода Кордье «Belle bonne» (ок. 1400)

В мензуральній нотації рубежу XIV–XV століть (головним чином, на півдні Франції) проявляються риси маньєризму (Ars subtilior), які реалізувалися у химерних графічних формах. Ускладнилася і сама ритміка, набула поширення поліметрія — поєднання бінарної і тернарної мензури в одночасності («конфліктна» ритміка за ) та інші ритмічні новації. Ритмічні хитрощі супроводжували нотаційні нововведення, які носили локальний характер. До кінця XV століття національні відмінності двох типів нотації нівелювалися. Виділяють чорну (бл. 1250 — бл. 1450) та білу мензуральні нотацію (бл. 1450 — бл. 1630), перехід на яку здійснився без зміни її внутрішньої структури.

Починаючи з XV століття у зв'язку із загальним ускладненням ритміки і посиленням її формотворчого значення (у Окегема, Обрехта та інших композиторів, в теорії — у Ґафурі і Тінкторіса) отримала розвиток техніка мензуральних пропорцій. Пропорції, з одного боку, були покликані нотувати явища поліритмії і поліметрії, з іншого, вони позначали збільшення або (частіше) зменшення всіх тривалостей сумарно, в рамках цілих розділів творів. Для позначення пропорцій використовувалися цифрові позначення (дробами або цілими числами), іноді словесні (лат. dupla, sesquialtera «подвійна», «полуторна» і т.д.).

Наприкінці XVI — початку XVII століть мензуральна нотація поступово переродилася в тактову партитурну нотацію класичного типу, в тому числі під впливом особливих інструментальних нотацій (табулатур), що використовувалися для запису світської, особливо пісенно-танцювальної, музики. Ноти придбали овальні (округлі) форми, як нормативний встановився бінарний розподіл тривалостей, нормою став запис тернарних тривалостей як альтерації бінарних. Це уявлення про бінарію як еталону міри збереглося в нотації ритмічних тривалостей до наших днів.

Література

• Parrish C. The notation of medieval music. New York, 1957;
• Apel W. The notation of polyphonic music, 900-1600. Cambridge, 1942 (нем., исправл. изд. Leipzig, 1962);
• Сапонов М.А. Мензуральная ритмика и ее апогей в творчестве Гильома де Машо // Проблемы музыкального ритма. Сборник статей. Сост. В.Н.Холопова. Москва, 1978;
• Besseler H., Gülke P. Schriftbild der mehrstimmigen Musik // Musikgeschichte in Bildern. Bd. III, Lfg. 5. Leipzig, 1981;
• Gallo F. A. Die Notationslehre im 14. und 15. Jahrhundert // Geschichte der Musiktheorie. Hrsg. von F. Zaminer. Bd. 5. Darmstadt, 1984;
• Поспелова Р.Л. Западная нотация XI–XIV веков. Основные реформы (на материале трактатов). Москва, 2003.