Карачин

Кара́чин — село у Вилоцькій селищній громаді Берегівського району Закарпатської області України.

село Карачин
Країна	Україна
Область	Закарпатська область
Район	Берегівський район
Громада	Вилоцька селищна громада
Код КАТОТТГ	UA21020090040096738
Основні дані
Населення	400
Площа	2030 км²
Густота населення	0,2 осіб/км²
Поштовий індекс	90320
Телефонний код	[phone]
Географічні дані
Географічні координати	48°07′54″ пн. ш. 22°52′11″ сх. д. / 48.13167° пн. ш. 22.86972° сх. д. / 48.13167; 22.86972Координати: 48°07′54″ пн. ш. 22°52′11″ сх. д. / 48.13167° пн. ш. 22.86972° сх. д. / 48.13167; 22.86972
Середня висота над рівнем моря	121 м
Місцева влада
Адреса ради	90320 с. Перехрестя, вул. Кошута, 5
Карта
Карачин
Карачин
Мапа

Історія

Основна версія назви це походження від угорського Karácsony — Різдвяне село.

Назва поселення появляється ще 1260 року в описі кордонів Чорного Потоку. Перші жителі покинули його з невідомих причин, тому що в 1300 році воно не згадується в документах по обміну Вишкова за Підвиноградово, Рокосово і Ніртелек (Вилок), разом з порожніми не обжитими територіями, які потрапили у власність Гонт-Пазманів. У 1310 році назва Карачин знову з‘являється і фігурує в документах разом з Новим Селом. До кінця село залишається власністю Уйгеїв — спадкоємців угочанських Гонт-Пазманів по чоловічій лінії. Наприкінці XVI століття село знову вимерло невідомо від чого і тільки через десятиліття було заселене знову. Під час татарської навали 1717 року з села було взято в полон 52-х чоловік, з яких 17 не повернулися.

його назва походить від імені татарського воєначальника Карача, який в 1242 році під час монголо-татарської навали розташував свій намет на найвищій ділянці села. Кругом були болотисті місця, а через село протікала річка Бродок (від слова брід). На берегах цієї річки розташовувалося село, а його жителі, в основному жінки, поховалися в густих заростях очерету. Татари кричали їм: « Німпі бабо» (Не бійся жінко), тому ця частина села пізніше так і називалася. Про те, що село знаходилося не там, де зараз розташоване, свідчать чисельні знахідки залишків будматеріалів і побутових речей під час проведення меліоративних робіт. На жаль, вони не були вивчені.

Церква св. арх. Михайла. 1859

У 1751 р. згадують церкву св. Михайла в доброму стані, з вежею, вкритою соломою, з двома дзвонами, посередньо забезпечену образами. За даними 1775 p., парохія походить з 1674 р., а стару дерев'яну церкву споруджено в 1694 р. Філія була в селі Оросієво. У 1847 р. ще існувала дерев'яна церква, а незабаром збудовано муровану. У жовтні 1909 р. церкву благословив Євменій Сабов. Ікони намальовані на блясі на початку XX ст. У церкві було 2 дзвони. Третій подарував уродженець Карачина єпископ Мукачівської єпархії Олександр Стойка (1932—1943). Він же придбав для храму золоті чашу і дискоси. Відомий харезматичністю, писав пастирські листи, започаткував акцію « У кожного бідняка — біла паска», з цією метою збирав кошти по всій єпархії.

Своєрідною візитівкою цього села є приватний греко-католицький ліцей ім. єпископа Олександра Стойки. У селі ще в радянські часи розпочали будівництво школи і дитячого садочка, але закінчити їх не могли через відсутність коштів. 2000 року греко-католицька громада села ухвалила рішення приватизувати незакінчену будову і земельну ділянку площею 1,23 га із своїх паїв, що їм належали при роздержавленні колгоспу. Для продовження будівництва були виділені гранти з Угорщини і Німеччини, спонсорські кошти фізичних і юридичних осіб, Мукачівської і Гайдудорозької єпархій.

До початку навчального 2003 року об'єкт здали в експлуатацію. Велику допомогу надала районна влада. В екстреному порядку до села було підведено газ, у тому числі і для його жителів. Благоустрій ліцею силами міжгоспшляхбуду було зроблено безкоштовно. Зараз в ліцеї на угорській мові навчається 83 дітей 8-11 класів, працює 18 вчителів. На перший погляд, у школі, підпорядкованій греко-католицькій єпархії, основний акцент буде зроблено на релігійне навчання, але всупереч цьому, головна увага в ліцеї звернена на глибоке вивчення класичних дисциплін та трудове навчання, освоєння спеціальності різьбяра по дереву, організатора сакрального туризму і квіткового дизайнера.

Приніс відомість Карачину ще один знаменитий його уродженець — Зейкан Іван Олексійович (1670–1739), який в 1697 році почав служити при російському посольстві у Відні, потім був перекладачем Петрові І і Возніцину в їх дипломатичних місіях, пізніше 2,5 роки був вихователем спадкоємця царського трону, внука Петра І. Підкилимні інтриги царського двору змусили Зейкана повернутися через 30 років в Карачин у свій маєток. Тут він потрапив під підозру австрійської жандармерії, був під її наглядом із забороною виїзду за кордон. Цікавим є те, що ряд істориків вважали І. Зейкана вихідцем із с. Імстичево Іршавського району.

Населення

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 397 осіб, з яких 190 чоловіків та 207 жінок.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 389 осіб.

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

Мова	Відсоток
угорська	83,25 %
українська	16,50 %
російська	0,25 %

Туристичні місця

- храм св. арх. Михайла. 1859

- його назва походить від імені татарського воєначальника Карача, який в 1242 році під час монголо-татарської навали розташував свій намет на найвищій ділянці села. Кругом були болотисті місця, а через село протікала річка Бродок (від слова брід). На берегах цієї річки розташовувалося село, а його жителі, в основному жінки, поховалися в густих заростях очерету. Татари кричали їм: « Німпі бабо» (Не бійся жінко), тому ця частина села пізніше так і називалася. Про те, що село знаходилося не там, де зараз розташоване, свідчать чисельні знахідки залишків будматеріалів і побутових речей під час проведення меліоративних робіт.

Примітки

1. . database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 листопада 2019.
2. . database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 листопада 2019.
3. . database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 листопада 2019.