Бєльський Яків Мойсейович

Яків Мойсейович Бєльський (Бєльський-Біленкін) (8 (20) серпня 1897(18970820) — 5 листопада 1937) — радянський письменник і журналіст, художник-карикатурист, діяч радянських спецслужб. Представник «південноросійської школи» в літературі та журналістиці. Друг В. П. Катаєва, Е. Г. Багрицького, Ю. К. Олеші та ін. У 30-х роках репресований.

Бєльський Яків Мойсейович
Народився	20 серпня (1 вересня) 1897 або 20 серпня 1897(1897-08-20)^[1] Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер	5 листопада 1937(1937-11-05)^[2] (40 років) Москва, СРСР
Країна	Російська імперія  СРСР
Діяльність	художник, журналіст, письменник, карикатурист, графік
Сфера роботи	література^[3], графіка^[3] і журналістика^[3]
Alma mater	Одеське художнє училище
Мова творів	російська
Партія	КПРС
Автограф
Бєльський Яків Мойсейович у Вікісховищі

Життєпис

Народився в єврейській родині в Одесі. Батько — Мошко Мордкович (Мойше Мордхович) Біленкін, страховий агент (помер 1908 року). Мати — Ципойра (Цецилія) Яківна (померла до 1937 року). Брати: Марк Михайлович, 1937 року жив у Москві, співробітник постійного представництва УСРР при уряді СРСР, і Арон Михайлович, 1937 року жив у Харкові, працював на Керамічному заводі. Сестра — Іда Михайлівна, модистка. Дружина — Шетта Іванівна Бєльська (урожд. М'яка). На початку 1937 року подружжя розлучилося. Другою, незареєстрованою дружиною Бєльського була Есфір Львівна Кареліна (урожд. Гантварг, 1898—?), художниця, в 1930-их роках художній керівник московського експериментального цеху з виробництва батику. До 1931 року вона була дружиною співробітника НКВС Володимира Кареліна, в цьому шлюбі народився син ^[ru]. Проте після кількох місяців життя з Кареліною Бєльський повернувся до своєї дружини Шетте, залишивши квартиру Кареліній. Після його арешту Кареліну теж було заарештовано, засуджено до заслання на 5 років (через два місяці від заслання звільнена), а Шетта Бєльська похована братом у Єкатеринбурзі на Іванівському кладовищі.

Навчався в Одеському художньому училищі на архітектурному відділенні. 1917 року, після закінчення училища, призваний в армію, на фронті розпропагандований більшовиками, дезертирував, повернувся до Одеси. Брав участь у складі Червоної гвардії у встановленні радянської влади, після заняття Одеси німцями й австро-угорцями, прихильниками гетьмана Скоропадського, втік у Подільську губернію, мабуть, вів підпільну революційну роботу в Києві. При інтервентах повернувся до Одеси, продовжив художню освіту.

Після відходу інтервентів, у квітні-травні 1919 року, служив в одеському губвиконкомі на посаді художника. З травня — завідувач художньої секції політвідділу , тоді ж вступив до РКП(б). Автор революційних плакатів, які підписував псевдонімом Я. Бєльський. Одночасно служив розвідником у губернському Особливому відділі, що виконував контррозвідувальні функції.

Увійшов — під псевдонімом Віктор Бєльський — в антирадянське підпілля, розкрив денікінську офіцерську організацію полковника Сабліна. Від серпня 1919 року, після приходу денікінців, — на нелегальному становищі. ВІд лютого 1920 року, коли Одеса знову зайняли більшовики, служив в ^[ru], послідовно займаючи посади розвідника, помічника уповноваженого з боротьби з контрреволюцією, начальника губернської розвідки, уповноваженого з боротьби з контрреволюцією; зробив псевдонім частиною прізвища. 1921 року нагороджений золотим годинником з написом «За самовіддану боротьбу з контрреволюцією». З ім'ям Бєльського пов'язане звільнення у вересні 1920 року з чекістської в'язниці його друга Катаєва, колишнього офіцера. Історик театру А. П. Мацкін, який знав Бєльського за пізнішою журналістською роботою, згадував:

У нас в газеті «Пролетарій» заступником редактора був Яків Бєльський… У нього в кімнаті на стіні було багато фотографій; одна з них привернула мою увагу — на ній я побачив Валентина Катаєва та дивний розгонистий напис. Точного тексту не пам'ятаю, тільки зміст: такий-то повернув мені життя. Бєльський, помітивши моє здивування, пояснив, що в роки громадянської війни, ще юнаком, він став великим начальником в Одеській НК. Катаєв же за призовом потрапив до білої армії, в якийсь фатальний момент його посадили, але Бєльський прийшов до нього на виручку і дійсно його врятував.

Оригінальний текст (рос.)

У нас в газете „Пролетарий“ заместителем редактора был Яков Бельский… У него в комнате на стене было много фотографий; одна из них привлекла моё внимание — на ней я увидел Валентина Катаева и странную размашистую надпись. Точного текста не помню, только смысл: такой-то вернул мне жизнь. Бельский, заметив моё удивление, объяснил, что в годы гражданской войны, ещё юношей, он стал большим начальником в Одесской ЧК. Катаев же по призыву попал в белую армию, в какой-то роковой момент его посадили, но Бельский пришёл к нему на выручку и действительно его спас.

Аналогічні дані наводить у мемуарах і син Катаєва ^[ru]. Разом з Катаєвим з в'язниці звільнено його брата, майбутнього письменника Є. П. Катаєв (Петров).

На початку 1922 року керував операцією з ліквідації банди отамана Семена Заболотного, впровадив у найближче оточення Заболотного свого агента, майбутнього письменника Д. І. Бузька, особисто брав участь у затриманні отамана. Незабаром після знищення банди демобілізувався з НК, оскільки «не був створений для чекістської роботи, його дратували постійні таємниці, не до душі було полювання на людей, навіть коли вони цього заслуговували». Однак після відходу з НК зберіг дружні стосунки з багатьма українськими чекістами, аж до арешту дружив з М. А. Дейчем.

В середині 1922 року переїхав до Миколаєва, де став журналістом. Від липня 1923 року — редактор газети «Червоний Миколаїв» (суч. «Южная правда»), був ініціатором приїзду до Миколаєва Багрицького і його роботи в газеті. Від листопада — заступник редактора. 1924 року редактор літературного журналу «Бурав» (укр. Свердлик), що виходив при «Червоному Миколаєві». Друкував у газеті і журналі твори І. Е. Бабеля, М. Шагінян, Катаєва та ін. з власними ілюстраціями. В кінці 1924 року намагався протистояти т. зв. «димовській справі»: добивався перегляду розстрільних вироків, винесених за сфальсифікованою справою про смерть «сількора Малиновського». Якнаслідок, був змушений тікати з Миколаєва до Харкова.

Від 1925 року в харківській журналістиці. Заступник редактора газети «Пролетар» (до грудня 1926 року), редагував сатиричні журнали «Гаврило» (1925 рік) і «Червоний перець» (жовтень 1929 — лютий 1930 року), був головним карикатуристом та завідувачем відділом міжнародної інформації газети «Комуніст» (січень 1927 — листопад 1930). Співпрацював у журналах «Полум'я» (рос. Пламя), «Робітник» (рос. Рабочий), «Робітнича родина» (рос. Рабочая семья) тощо. Близько спілкувався з харківськими літераторами та журналістами: Остапом Вишнею, Василем Чечвянським, Юрієм Вухналем, Ю. К. Смоличем та ін.

За свідченням Мацкіна, в середині 1920-х років врятував від кримінального переслідування декількох харківських студентів. Заарештованих студентів, друзів мемуариста, звинувачували в «українському націоналізмі». Мацкін повідомляє, що звернувся до Бєльського по допомогу:

Я розповів йому про справу моїх товаришів по інституту і про падлюку-слідчого. Він уважно вислухав мене і сказав: „Напиши на одній сторінці суть, я спробую. Може, вийде“. Реакція була швидка, негайна. Той шанс, на який я сподівався, не підвів. Через два тижні хлопців випустили. Оригінальний текст (рос.) Я рассказал ему о деле моих товарищей по институту и о подлеце-следователе. Он внимательно выслушал меня и сказал: „Напиши на одной странице суть, я попробую. Может, выйдет“. Реакция была быстрая, незамедлительная. Тот шанс, на который я надеялся, не подвел. Через две недели ребят выпустили.

В кінці 1930 року переїхав до Москви, ставши заступником редактора журналу «Крокодил» (редактор — М. З. Мануїльський). У березні 1934 року за «політичну неблагонадійність» звільнений з журналу, через кілька місяців став журналістом газети ^[ru]. В 1935—1936 роках позаштатно працював у журналі «СРСР на будівництві», для якого писав рекламні тексти. Крім того, керував бригадою з літературної обробки реклами в .

На початку 1936 року припинив літературну діяльність, в жовтні того ж року звільнився з штату «Вечірньої Москви», аж до арешту жив випадковими заробітками.

Літературна і журналістська діяльність

В Миколаєві активно займався літературною діяльністю. В газеті «Червоний Миколаїв» опублікував пригодницький роман «У полум'ї боротьби», основні події в якому відбуваються 1918 року в Києві, столиці гетьмана П. П. Скоропадського. В центрі роману — діяльність радянської делегації, очолюваної Й. В. Сталіним, Д. З. Мануїльським і Х. Г. Раковським, при дворі Скоропадського. Був автором незавершеної повісті «Перекати» та оповідань, основна тема яких — громадянська війна і встановлення радянської влади в Україні. 1925 року опублікував оповідання «Поштовим до Москви» — про методи фабрикації політичних справ органами міліції.

В Харкові писав оповідання, присвячені діяльності , а також сатиричні художні твори.

В Україні багато працював як пише журналіст: писав — російською та українською мовами — численні статті, фейлетони і нариси. Йому належить, зокрема, нарис «Отаман Семен Заболотний». Крім того, за час роботи в Україні опублікував у газетах і журналах більше тисячі карикатур і малюнків. У «Крокодилі» і «Вечірній Москві» публікувався переважно як фейлетоніст, як карикатурист з московськими виданнями співпрацював мало. Деякі статті і фейлетони написані у співавторстві з Катаєвим.

Займався соціальною і соціально-політичною журналістикою, намагався захищати скривджених. Так, 1931 року опублікував у «Крокодилі» фейлетон «Буває» (рос. Бывает) — про несправедливо звинуваченого у «шкідництві» донбаського інженера Венгеля, в 1933 році намагався зупинити арешти «шкідників» у заповіднику Асканія Нова.

Після звільнення з «Крокодила» надрукував у журналі «» оповідання «Наказ імператора», сюжет якої пов'язаний з історією наполеонівських війн, а також мемуарні оповідання «Антонів вогонь», «Рішуча до результату» і «Американська спадщина». На початку 1936 року в альманасі «Едуард Багрицький» (вийшов під редакцією В. І. Нарбута) опублікував нарис «Едуард у Миколаєві» — про обставини роботи Багрицького в газеті «Червоний Миколаїв». Крім того, писав дитячі оповідання для журналу ^[ru].

Факти з життя Бєльського лягли в основу «чекістських сюжетів» повістей Катаєва «Трава забуття» і «Вже написаний Вертер». Катаєв багато років домагався повернення імені Бєльського в історію радянської літератури і журналістики, але не досяг успіху в цьому.

Арешт і загибель

Від початку 1930-х років був фігурантом доносів, партійних і кримінальних розглядів.

За даними НКВС, разом з Емілем Кротким, ^[ru], М. Д. Вольпіним, ^[ru] та ін. співробітниками журналу «Крокодил» складав і поширював «нелегальні» вірші і анекдоти: «В редакції „Крокодила“ справа доходила до того, що безпартійні співробітники робили зауваження Бєльському з приводу його анекдотів, просячи його замовкнути. Не раз на тому самому ґрунті Бєльський мав неприємності зі співрозмовниками в літературних клубах-ресторанах, коли Б[єльський] голосно починав свої антирадянські шпильки». Бєльському «вторили в тих самих тонах Віктор Ардов і М. Вольпін, викликаючи боягузливого Е. Кроткого на антирадянські байки. Літературним ідеалом для всіх був М. Ердман, який написав не одну беззастережно контрреволюційну річ». Працюючи у «Вечірній Москві», продовжував вести «антирадянські розмови».

Фотографія зі слідчої справи 1937 року. Центральний архів ФСБ РФ

В травні 1936 року на допиті в НКВС відмовився свідчити проти свого друга, журналіста ^[ru], звинуваченого в «антирадянській агітації». Незабаром після цього розірвав літературні та журналістські зв'язки, спілкувався переважно з колишніми одеськими чекістами. За даними НКВС, реагував на арешти друзів-чекістів такими висловами: «ГУДБ нагадує тепер китайського дракона, який сам кусає себе за хвіст».

26 липня 1937 року заарештований НКВС; слідство в його справі вів В. С. Абакумов. Звинувачений в участі в «антирадянській троцькістсько-зинов'євській терористичній організації» та підготовці теракту проти Сталіна. Значиться в розстрільному списку «Москва-Центр» від 1 листопада 1937 року під № 15.

5 листопада засуджений Воєнною колегією Верховного Суду СРСР до ^[ru] — розстрілу. Того ж дня розстріляний, тіло кремовано, а прах поховано в братській могилі на Донському кладовищі Москви (могила незатребуваних прахів № 1).

Реабілітований 20 червня 1990 року.

Адреси

Жив в Одесі за адресою: вул. Базарна, буд. 49, кв. 25; згодом за цією адресою мешкала його сестра.

В Москві жив за адресою: ^[ru], буд. 26, кор. 2, кв. 110.

Див. також

• Радянська преса

Примітки

1. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
2. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
3. Czech National Authority Database
   d:Track:Q13550863
4. Динга А. Революційний плакат в Одесї 1919 року // Бібліологичні вісті. Киев, 1929. Вип. 2-3. С. 90, 91, 93; Бутник-Сиверский Б. С. Советский плакат эпохи гражданской войны. 1918—1921 гг. М.: Книжная палата, 1960. С. 61-62, 142, 182.
5. Мацкин А. П. По следам уходящего века. — М.: Аслан, 1996. — С. 18.
6. Катаев П. В. Доктор велел мадеру пить…: книга об отце. — М.: Аграф, 2006. — С. 34-35, 154—155.
7. Мацкин А. П. Указ. соч. С. 15-18.
8. Бельский Я. М. Почтовым в Москву // Бурав. 1925. № 12. С. 3.
9. Бельский Я. М. Атаман Семен Заболотный. Из прошлого украинской контрреволюции // Пламя. Харьков, 1925. № 6 (26). С. 16.
10. Див., напр., Катаев В. П., Бельский Я. М. Кстати, о «свободном» труде // Крокодил. 1931. Березень. № 7-8. С. 8-9; Вони ж Красное и голубое // Вечерняя Москва. 1935. 4 липня. № 152 (3481). С. 3.
11. Ив. Бочков [Бельский Я. М.]. Бывает // Крокодил. 1931. Червень. № 16. С. 9; Я. Б. [Бельский Я. М.] Внучка и бизоны // Крокодил. 1933. Вересень. № 27. С. 7.
12. Бельский Я. М. Антонов огонь // 30 дней. 1934. № 9. С. 68 — 71; Он же. Приказ императора // 30 дней. 1935. № 7. С. 29-31; Он же. Решительная до результата // 30 дней. 1935. № 2. С. 78 — 80; Он же. Американское наследство // 30 дней. 1936. № 1. С. 30.
13. Бельский Я. М. Эдуард в Николаеве // Эдуард Багрицкий. Альманах. М.: Сов. писатель, 1936. С. 256—265.
14. Киянская О. И., Фельдман Д. М. Судьба и эпоха Якова Бельского // Они же. Очерки истории русской советской журналистики: Портреты и скандалы. М.: Форум, 2015. С. 261, 303
15. . Архів оригіналу за 4 липня 2020. Процитовано 4 липня 2020.

Джерела

• Абрамский И. П. Смех сильных. О художниках журнала «Крокодил». М.: Искусство, 1977.
• Бельский Я. М. Эдуард в Николаеве // Эдуард Багрицкий. Альманах. М.: Сов. писатель, 1936. С. 256—265.
• Божаткин М. И. Малоизвестные стихи Эдуарда Багрицкого // Радуга. Киев, 1970. Июнь. № 6.
• Катаев П. В. Доктор велел мадеру пить…: книга об отце. — М.: Аграф, 2006. — С. 34-35, 154—155. —
• Мацкин А. П. По следам уходящего века. — М.: Аслан, 1996. —
• Смолич Ю. К. Мозаїка. З тих років (курйози) // Спадщина. Літературне джерелознавство. Текстологія. [ 18 лютого 2015 у Wayback Machine.] — К.: ВД «Стилос», 2010. Т. 5. С. 240.

Література

• Капчинский О. И. По образованию художник, по опыту работы — чекист // Военно-исторический журнал. 2013. № 8. — С. 76-79.
• Кашин О. В. Хуже вечной мерзлоты // Colta. 2015. 27 февраля. [ 17 квітня 2018 у Wayback Machine.]
• Яков Бельский: Чекист, художник, журналист [ 4 липня 2020 у Wayback Machine.]
• Киянская О. И., Судьба и эпоха Якова Бельского // Они же. Очерки истории русской советской журналистики: Портреты и скандалы. — М.: Форум, 2015. — С. 151—339. —
• Киянская О. И., Фельдман Д. М. Уездный детектив: Одесская биография Евгения Петрова (в двух частях, с прологом и эпилогом) // Вопросы литературы. 2014. № 5. — С. 213—275.
• Киянская О. И., Фельдман Д. М. Эпоха и судьба чекиста Бельского. — М.: РГГУ, 2015. — 508 с. —
• Стыкалин С. И., Кременская И. К. печать. 1917—1963. М., 1963. (По указат.)

Посилання

• Бєльський-Біленкін Я. М. [ 21 лютого 2020 у Wayback Machine.] на сайті «Жертви політичного терору в СРСР»
• Бєльський Я. М. Оповідання, фейлетони [ 9 травня 2021 у Wayback Machine.] // Дерибасівська-Рішельєвська: Альманах. Одеса, 2015. Вип. 60. С. 287—309.
• Життя Якова Бєльського [ 5 липня 2020 у Wayback Machine.] // Політ.ру. 10 квітня 2015
• Радянська журналістика сталінської епохи: Яків Бєльський [ 6 липня 2020 у Wayback Machine.] — лекція на Політ.ру, 9 квітня 2015 (відео)