Борис (Вік)

Митрополит Борис (в миру — Вік Борис Іванович; нар. 28 серпня 1906, м. Саратов, Російська Федерація  — 16 квітня 1965, м. Сочі, Краснодарський край, похований в м. Одеса, Україна) — архієрей Українського екзархату Російської православної церкви. Хіротонізований у єпископа 2 квітня 1944. Очолював низку єпископських кафедр в Україні, зокрема (1945—1947) та . Активний діяч РПЦ у США. Жертва сталінського терору. Духовний наставник майбутнього предстоятеля УПЦ Володимира, митрополита Київського та всієї України.

митрополит Борис Вік Борис Іванович
Митрополит Одеський та Ізмаїльський
Церква:	Українська православна церква (Московський патріархат)
Діяльність:	священник
Народження:	28 серпня 1906(1906-08-28) Саратов, Російська імперія
Смерть:	16 квітня 1965(1965-04-16) (58 років) Сочі, Краснодарський край, РРФСР, СРСР
Нагороди:
Борис у Вікісховищі

Біографія

Народився у поволзькому місті Саратов, неподалік Калмикії. Світське ім'я — Борис Іванович Вік. 1923 прийшов у саратовський Спасо-Преображенський монастир. 1926 рік — рукоположений у диякона архієреєм обновленцем, відомої у православній літературі як обновленці. 1930—1931 — клірик Рязанської єпархії ПЦ СРСР. Дослідники обновленського руху так коментують цей період життя майбутнього митрополита Бориса:

Кілька років був келейником у обновленського митрополита Корнілія (Попова), тоді Воронезького. Він, без сумніву, був і сам обновленцем. Невідомо тільки, коли він приніс покаяння і чи приносив його.

1931 рік — мобілізований у радянські війська, а вже 1934 увійшов до складу Московської патріархії у чернечому званні. 1935 рік — заарештований та засуджений органами СРСР, проте у червні 1937 року звільнений (імовірно під умову зректися духовної кар'єри). До 1942 року працює у світських установах.

На чернігівській кафедрі

1 листопада 1942 архієпископ РПЦ МП призначив Бориса Віка настоятелем саратовського кафедрального собору, 1943 — архімандрит. 2 квітня 1944 року у Богоявленському кафедральному соборі Москви відбулася його хіротония у єпископа Ніжинського, вікарія Чернігівської єпархії. Але негайно виїхати на кафедру він не зміг. 16 квітня 1945 призначений правлячим єпископом Чернігівським та Ніжинським, першим посівши вакантне місце у ліквідованій структурі Української Православної Автономної Церкви Московського Патріархату (УПАЦ МП). Тоді це була одна з найбільших православних єпархій в Україні, де тоді служив, між іншим, св. Лаврентій Чернігівський (Лука Проскура).

За відгуками сучасників, владика Борис був відкритим до сплікування, а також вражав обивателів незвичною пишнотою церковних відправ. Під його впливом перебувала й молода українська дослідниця Михайлина Коцюбинська, яка залишила невеличкі спогади про чернігівський період служіння владики Бориса (Віка):

У Спасо-Преображенському соборі правилося. Після війни спостерігалося відродження й пожвавлення релігійного життя. Особливо за єпископа Бориса, людини освіченої і культурної, який умів перетворити церковну відправу мало не на театральне дійство. Звісно, хто ходив молитися, а хто – дивитися, але храми були переповнені. І Спасо-Преображенський собор, і Троїцька церква. Там я вперше в житті відстояла всенічну на Великдень і загалом відчула велич церковної відправи. Якось з моїми львівськими родичами ми відвідали єпископа Бориса в його резиденції при Троїцькому монастирі, і він організував для нас дуже цікаву екскурсію до нових, напівзруйнованих печер, проритих у Болдіній горі, де вже за новітніх часів ховалися від репресій ченці (тепер через обвали вхід туди перекрито).

1948 рік — бере участь у гучному святкуванні 500-річчя автокефалії Московської Церкви, яке відбулося у столиці СРСР. Також брав участь у численних переговорах із предстоятелями православних церков світу, які відбувалися під патронатом офіційного Кремля. Окрема історія — у сані чернігівського єпископа призначений у місію до Японії, окупованої військами США. Але змушений був повернутися до Чернігова — американці не видали йому візу.

1947 рік — Борис (Вік) залишив Україну.

У радянській зоні окупації та США

Після двох років управління Саратовською та Чкаловської єпархіями РПЦ МП в РРФСР, 1950 направлений із специфічною розвідувальною місією у радянську зону окупації Німеччини та Західну Німеччину. За підсумками підготував звіт про релігійне життя на німецьких землях із пропозиціями практичного посилення позиції Московської патріархії в Німеччині. Того ж року призначений єпископом Берлінським та Німецьким. Брав участь у зусиллях НКВД СРСР з ліквідації структур РПЦЗ, зокрема добився переходу в МП настоятеля берлінської громади РПЦЗ архімандрита Мстислава (Волосневича). Загалом, діяв у «коридорі можливостей» післявоєнної епохи сталінізму, коли православні архієреї були змушені виказувати покору та підтримку діям СРСР на окупованих територіях.

1954 рік — скерований до США. Проте його зимовий тур по православних громадах Америки закінився депортацією із країни, оскільки уряд, вочевидь, угледів у ньому агента комуністичної розвідки. У квітні 1956 року тимчасово повертається в Україну, але аж до 1960 року регулярно відвідує США, де опікується храмами Московської патріархії.

Одеський період

В одеський період владика Борис (Вік) підірвав здоров'я постійною боротьбою із уповноваженими у справах релігії обласного КПУ. На початку 1960-тих була установка влади на закриття діючих храмів, згортання релігійного життя. За свідченням самих одеських комуністів, митрополит дуже перешкоджав їм у цьому, чим нажив багато ворогів.

Разом з тим владика Борис, будучи митрополитом Одеським, відіграв особливу роль у житті майбутнього предстоятеля УПЦ (МП) Блаженійшого Володимира (Сабодана). Він наблизив до себе подільського юнака, постановив на іподияконське служіння.

Владика Борис був дуже доброю людиною, із чуйним серцем. Він допомагав усім вихованцям семінарії, турбувався про ченців, яких виганяли із монастирів, що закривалися... Митрополит Борис дуже любив богослужіння. Завжди був у храмі у передсвяткові дні Різдва, Пасхи... Мені він прищепив цю любов, і я полюбив, як і він, передсвяття більше самих свят. Митрополит дуже любив заупокійні богослужіння. Поминав сотні імен. Я намагаюся уподібнюватися в цьому митрополиту Борису і завжди переживаю особливу теплоту заупокійних молитов. Роки іподияконства, проведені у Владики Бориса, – найщасливіші у моєму житті. І понині часто бачу його уві сні, як служу із ним, мандрую або розмовляю. Я гадаю, що він молиться про мене на тому світі...".

Після кількох інфарктів помер на лікуванні у місті Сочі. Похований в Одесі, на цвинтарі Успенського монастиря. Відспівування митрополита Херсонського та Одеського відбулося 19 квітня, його очолив Іоасаф (Лелюхін), митрополит Київський та Галицький, екзарх України.

Авторські праці

• «О насильственном разлучении православной паствы в Америке со своим архипастырем», ЖМП, 1955, № 3, 13-14.
• «Поучение в день Пятидесятницы», ЖМП, 1961, № 6, 39-40.
• «Речь на приеме участников сессии в Одессе», ЖМП, 1964, № 4, 16-17.

Джерела

• Журнал Московской Патриархии, 1944, № 4, 10, 11; 1947, № 1, 16; 1949, № 2, 22; 1950, № 10, 3; 1951, № 11, 4; 1952, № 2, 3; 1954, № 8, 3; № 12, 6; 1955, № 1, 7; № 3, 13-14; № 4, 15; 1956, № 6, 6; № 7, 13; 1957, № 7, 12; 1958, № 11, 10; № 12, 7, 14-15; 1959, № 1, 12, 13; № 2, 37-39; № 3, 12, 13, 15; № 4, 14-16; № 6, 28; № 7, 30; № 8, 14, 16, 17; № 9, 17, 24, 45; № 10, 18, 20, 28, 30, 37, 38; № 11, 8, 9; № 12, 20; 1960, № 1, 12, 18, 44; № 2, 58, 59, № 3, 21-23; № 4, 12, 14, 26, 28-29; № 6, 27; № 7, 3; № 11, 4, 7, 8; № 12, 8, 9, 11-16, 17, 19, 20; 1961, № 1, 12, 13, 14, 15, 16, 20, 21, 23; № 3, 70; № 4, 56, 57; № 5, 8, 9; № 6, 39-40; № 8, 11, 12, 31, 33; № 9, 6, 13; № 10, 3, 4, 23; 1962, № 7, 36; № 12, 12; 1963, № 1, 28; № 6, 10; № 9, 8; № 10, 20; № 11, 7; 1965, № 3, 4; № 5, 5; № 6, 7.
• Журнал Засед. Св. Син., № 1 от 13.I.1947; № 24 от 18.XI.48; № 10 от 29.VII.54; № 16 от 11.XI.1954; № 5 от 25.IV.1956.

Виноски

1. . Архів оригіналу за 25 грудня 2010. Процитовано 9 січня 2011.

Посилання

• Православная энциклопедия. Борис Вик (рос.) [ 25 січня 2012 у Wayback Machine.]
• Спогади Володимира, митрополита Київського та всієї України про вл. Бориса (рос.) [ 23 квітня 2014 у Wayback Machine.]
• Михайлина Коцюбинська. Із книги споминів (укр.) [ 1 грудня 2010 у Wayback Machine.]