Петро Леонтійович Антонов рос Пётр Леонтьевич Антонов 21 грудня 1859 Миколаїв 18 червня 1916 Одеса російський політичний

Петро Леонтійович Антонов (рос. Пётр Леонтьевич Антонов; 21 грудня 1859, Миколаїв — 18 червня 1916, Одеса) — російський політичний діяч, народоволець.

Петро Леонтійович Антонов
рос. Пётр Леонтьевич Антонов

Народився	21 грудня 1859(1859-12-21) Миколаїв, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер	18 червня 1916(1916-06-18) (56 років) Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Країна	Російська імперія
Діяльність	політик
Партія	Народна воля
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився 21 грудня 1859 року в місті Миколаєві Херсонської губернії в сім'ї унтерофіцера з кантоністів, палітурника і шевця, який служив у флотському екіпажі. З дитинства допомагав батькові в його роботі.

1873 року вступив до ремісничої школи при адміралтействі в Миколаєві, яку закінчив першим учнем 1876 року, спеціалізуючись як коваль, слюсар і токар по металу. Взимку 1878-1879 років працював слюсарем на заводі Вестберга в Харкові, де провів страйк. Увійшов до робітничого гуртка, з яким на початку 1879 року займалася О. М. Ковальська. У грудні 1878 року квартиру Антонова, на якій він проживав разом зі Скиданом В. В., було піддано обшуку.

З 1879 року з мирного пропагандиста став прихильником терористичної боротьби. У 1880 році зіткнувся з членами революційного гуртка в Полтаві, де працював у залізничних майстернях. У Полтаві познайомився з сім'єю Михайла Гвоздьова, засудженого за процесом 193-х, і приєднався до «Народної волі». На початку 1882 року працював ковалем на механічному заводі великої княгині Катерини Михайлівни в Карлівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, де вів пропаганду серед місцевих робітників.

Наприкінці 1882 року увійшов до південно-російської бойової народовольницької дружини (революційне прізвисько «Кирило») і разом із М. Мартиновим і В. Панкратовим займався згодом майже виключно терористичною діяльністю. 1882 року, перебуваючи в Полтаві, брав участь у роботах полтавського народовольського гуртка, на чолі якого стояв Яків Бердичевський. У Харкові познайомився з Вірою Фігнер і за її дорученням їздив до Одеси для побачення з С. П. Дегаєвим. З кінця 1882 року до квітня 1883 року жив на станції Люботин (недалеко від Харкова), працював у залізничних майстернях Харківсько-Миколаївської залізниці ковалем.

На початку 1883 року увійшов до люботинського гуртка, організованого А. Немоловським і В. Івановим для пропаганди і поширення революційних видань серед залізничних робітників. Влаштовував на своїй квартирі збори гуртка, на яких закликав робітників до терористичних дій.

У квітні 1883 року виїхав до Ростова-на-Дону. Після арешту членів люботинського гуртка 1883 року перейшов на нелегальне становище. Був притягнутий до дізнання, яке проводив того ж року генерал-майор Середа, за звинуваченням в участі в люботинському народовольському гуртку і в зносинах із харківським гуртком (справа П. Чернишової, Івана Шаровського та інших), залишився нерозшукуваним, унаслідок чого дізнання щодо нього було призупинено надалі до явки або затримання. У 1883 році жив у Харкові, на квартирі Василя Вольнова за паспортом В. М. Василенка. У травні 1883 року, за пропозицією О. Немоловського, поїхав із Харкова до Луганська для пропаганди серед робітників, отримав від О. Немоловського паспорт на ім'я Гончаренка, з яким прожив у Луганську місяць, виїхавши звідти після безрезультатних спроб вступити на завод або на залізницю. Брав участь 17 і 24 жовтня 1883 року разом із М. Мартиновим, В. Панкратовим та іншими у двох організованих С. Івановим спробах пограбування пошти під Харковом з метою отримання грошей на революційні потреби (остання закінчилася загибеллю Якова Бердичевського).

У 1884 році жив у Харкові під ім'ям Івана Степановича Клокова-Костянтинова. Був у зносинах з Іваном Геєром, Петром Єлько, Олексієм Макаревським, Евеліною Улановською. За дорученням народовольчого комітету, яке було передано Антонову Петром Єлько, убив у Харкові 8 січня 1884 року агента поліції робітника В. Шкріобу. Навесні-влітку того ж року взяв участь у роботах народовольчої друкарні, організованої в Ростові-на-Дону Олексієм Бахом і Сергієм Івановим. У квітні-травні 1884 року їздив за шрифтом до Саратова разом із В. Панкратовим. З кінця червня до середини серпня того ж року працював складачем у друкарні над десятим номером «Народной Воли». За словами Б. Оржиха, разом із ним брав участь у підготовці нездійсненого ними замаху на міністра внутрішніх справ Д. А. Толстого. Восени 1884 року жив у Ростові-на-Дону під ім'ям І. П. Заполенко. Організував разом із Сергієм Кузіним спробу пограбування пошти під Воронежем, що сталася 17 листопада 1884 року, під час якої було вбито листоношу Мануйлова.

З грудня 1884 року жив під ім'ям ростовського міщанина Івана Павловича Ніконова в Севастополі, де служив у Російському товаристві пароплавства і торгівлі та вів пропаганду серед робітників. На початку 1885 року разом із Сергієм Кузіним і Вікторією Августинович організував невдалу спробу пограбування грошової пошти в Маріуполі. На початку 1885 року жив разом із В. Августинович, під прізвищем подружжя Попових, у Маріуполі. Вів роботу в народовольчому гуртку в Катеринославі. Приїжджав до Харкова в лютому або квітні 1885 року і жив за паспортами Пл. В. Лебединського (потім за цим паспортом жив С. А. Лисянський) і Ник. А. Малініна. За пропозицією Б. Оржиха, разом із С. А. Лисянським, який жив із ним на одній квартирі, зайнявся влаштуванням таємної народовольчої друкарні в Харкові. У зняту ними квартиру Б. Оржих доставив друкарське приладдя і 4 розривних снаряди.

Заарештований «завдяки добровільній допомозі та вправному способу дій П. Єлько» на вулиці в Харкові, разом з О. М. Макаревським, залишеним до цього на волі з метою розшуку. Під час арешту назвався «нелегальним» Ів. Ст. Яковлєвим. Під час обшуку 2 травня 1885 року в займаній ним разом із С. Лисянським квартирі в Харкові було знайдено таємну друкарню з усім необхідним приладдям, чотири розривні снаряди, зброю, фальшиві паспорти. Під час арешту С. Лисянський чинив збройний опір, убивши околоточного наглядача і важко поранивши жандармського унтерофіцера.

До 9 травня 1885 року утримувався в Харківській в'язниці, після чого, закутий у кайдани, був відвезений до Санкт-Петербурга. З 11 травня 1885 року утримувався в Петропавлівській фортеці. Залучався до справ про «злочинне співтовариство» на Харківській залізниці (справа Евеліни Улановської, Іуст. Ширяєва та ін.) і спроби пограбування пошти під Маріуполем (справа І. Хмелевцева, О. Карпенка та ін.). За угодами міністрів внутрішніх справ і юстиції обидва дізнання були припинені через притягнення Антонова до справи про керівний центральний гурток партії «Народна воля», яку вели при Петербурзькому жандармському управлінні (справа Г. Лопатіна, С. Іванова).

Перебуваючи в Петропавлівській фортеці, після очної ставки 6 червня 1885 року з П. А. Єлько, який зрадив його, і після спроби директора департаменту поліції П. Н. Дурнова схилити Антонова до зради, намагався 17 червня 1885 року накласти на себе руки «за допомогою розриву поверхневої вени біля кисті лівої руки ... дерев'яними сірниками, загостреними за допомогою нігтів і зубів». Того ж дня його перевели з Петропавлівської фортеці в лікарню Будинку попереднього ув'язнення, але вже за два дні повернули назад у фортецю. Утримувався в ув'язненні в Катерининській куртині і в Трубецькому бастіоні. З метою добути від Петра Антонова необхідні відомості і спонукати його до зради, департамент поліції вів із ним у фортеці нібито від імені Андрія Бєлоусова листування, яке тривало з 26 серпня до 8 жовтня 1885 року.

Під час розгляду загального дізнання у справі про керівний гурток «Народної волі» міністр внутрішніх справ передав справу на розгляд Петербурзького військово-окружного суду для судження за законами воєнного часу. Відданий під суд за звинуваченнями в приналежності до таємного революційного співтовариства («Народна воля»), скоєнні дворазового збройного нападу на пошту під Харковом, у вбивстві агента Шкріоби, в улаштуванні таємної друкарні в Ростові-на-Дону, в озброєному нападі на пошту під Воронежем, який супроводжувався вбивством листоноші, в зберіганні розривних снарядів, в підробленні посвідок на проживання і в проживанні під чужими іменами (процес 21-го). 19 травня 1887 року був переведений із фортеці в будинок попереднього ув'язнення. Судом, що проходив із 26 травня до 4 червня 1887 року, його визнали винним і засудили до позбавлення всіх прав стану і до смертної кари через повішення. 15 червня за найвищою конфірмацією вироку смертна кара була замінена довічними каторжними роботами.

Покарання відбував у Шліссельбурзі, куди прибув 23 червня 1887 року і перебував до 28 жовтня 1905 року, коли за височайшим указом від 21 жовтня 1905 року довічні каторжні роботи були замінені на поселення з дозволом, після закінчення 4-х річного перебування на засланні, обрання місця проживання (без права жити в столицях і столичних губерніях протягом трьох років) із відданням на три роки під нагляд поліції та з визнанням його позбавленим усіх особливих, особисто і за станом привласнених прав і переваг натомість позбавлення всіх прав стану. До висилки його перевели зі Шліссельбурзької в'язниці до Петропавлівської фортеці, звідки, після відновлення етапного руху до Сибіру, він підлягав відправленню на поселення в межах Іркутського генерал-губернаторства. Клопотання матері П. Антонова, яка мешкала в Миколаєві, від 5 листопада 1905 року про висилку сина до Миколаєва їй на поруки було відхилено 10 листопада, проте вже 30 листопада відповідний дозвіл було надано з огляду на хворобливий стан Антонова за згодою міністрів внутрішніх справ і юстиції.

З Петропавлівської фортеці відправлений до Миколаєва 6 грудня 1905 року в супроводі жандармських чинів і поселений у будинку матері. За розпорядженням департаменту поліції за ним було засновано спеціальний нагляд двох поліцейських наглядачів, замінений 30 січня 1906 року особливо пильним наглядом поліції у звичайному порядку.

У березні 1906 року до департаменту поліції від місцевої жандармської влади надійшли відомості про ведення Антоновим посиленої агітації серед робітників і збір пожертвувань для підготовки збройного повстання, внаслідок чого пропонувалося негайно вислати його з Миколаєва. На підставі цих відомостей, за розпорядженням департаменту поліції від 31 березня 1906 року, його заарештували, причому департамент поліції припускав відправити його відбувати термін покарання, що залишився, в Іркутську губернію. Зважаючи на незнаходження міністром внутрішніх справ достатніх підстав для висилки, його звільнили з-під варти за телеграфним розпорядженням міністра від 10 травня 1906 року, а за доповіддю міністра юстиції від 31 травня 1906 року отримав дозвіл відбути термін заслання, що залишився, у межах Європейської Росії в місцевостях на розсуд міністерства внутрішніх справ. Отримав дозвіл 13 вересня 1906 року на одруження із Зінаїдою Михайлівною Герасимовою.

Проживаючи в Миколаєві, звернувся до колишнього (слюсарного) ремесла і зайнявся водопровідною справою, підібравши працівників робітників і склавши артільну майстерню. Через неуспіх справи, розпустивши артіль, зайнявся городництвом, купивши невеликий будиночок на околиці Миколаєва та орендарем у міста прилеглої ділянки землі. 15 жовтня 1908 року отримав дозвіл на поїздку до Петербурга і Москви у торгових справах.

Останній час життя провів в Одесі у важких матеріальних умовах. Помер в Одесі 18 червня 1916 року від раку стравоходу.

Література

Сообщение З. М. Антоновой (Из архива ветеранск. комиссии при Всес. общ-ве политкаторжан).
Из автобиографий М. М. Полякова, М. П. Попова (Из архива народовольческ. кружка при Всес. общ-ве политкаторжан).
Справка (В. Скидан).
МЮ 1883, № 11933; 1884, № 10897—10898 и 10924; 1885, № 10064 и 10937—10939; 1886, № 10145; 1887, № 9954, 9961, 10064 и 10075.
Доклады 1886, IV, 893—910
ДП III, 1884, № 239; V; 1887, № 7023, т. I; 1886, № 7023, ч. 17.
Список 1884—1887 г. г., л. л. 40 об., 42—42 об., 91 об.
Алфавит 1900—1917 г. г., л. 2. — Обзоры: VI, 36; X, 12, 21; XI, 38, 109, 110; XII, 162.
Ведомость XIII, 63.
Бурцев, За сто лет, II, 116, 121, 124, 130.
Хроника, 241, 266, 280, 282, 321.
Больш. энциклопедия, XXI.
Словарь Граната, т. 40, стр. 22, 124, 194, 407, 408 (Автобиографии А. Баха, Г. Добрускиной, Е. Ковальской, Н. Саловой).
Больш. сов. энциклопедия. (В. Н. Фигнер. П. Л. Антонов). — Сб. «Галерея Шлиссельбургских узников», т. I, (1907), 108—116. — В. Фигнер, Шлиссельбургские узники. Полное собран. сочинений, IV, 103—116. (П. Л. Антонов).
Р. Кантор, На грани смерти. Страничка из биографии рабочего-народовольца Петра Антонова. «Был.» XIX (1922), 135—138.
П. Л. Антонов, Автобиография. «Гол. Мин.» 1923, II.
А. Макаревский, Рабочий народоволец П. Л. Антонов. Воспоминания. «Кат. и Сс.» 1924, V (12), 272—281.
П. Л. Антонов в Петропавловской крепости. «Красн. Арх.» XXXI (1928), 103—117.
Процесс 21-го, стр. 2, 3, 14, 23—25, 41—43, 44—46.
Помощь голодным. Сборник. П., 1907.
В. Фигнер, Запечатлен. труд (Собран. сочинений, I—II. Ук.).
М. Новорусский, Записки шлиссельбуржца, 43, 63, 69, 92, 95, 107, 126, 215, 226, 232, 240.
В. С. Панкратов, Воспоминания, 93, 101, 102, 104, 108, 110.
В. С. Панкратов, Жизнь в Шлиссельбургской крепости (Ук.).
В. Невский и В. Максаков, Южно-русск. союзы, 202—203.
М. Ашенбреннер, Военная организация «Нар. Воли» (Ук.).
Л. Волкенштейн, Из тюремных воспоминаний (Ук.). — В. Левицкий, Партия «Нар. Воля», 119.
П. Пешекеров, Пропаганда народовольцев среди рабочих в Ростове н/Д в 1882—1884 г. г. Сб. «Народовольцы» I, 120.
А. А. Кулаков, «Народная Воля» на юге в пол. 1880-х г. г. Сб. «Народовольцы» I, 145
М. М. Поляков, Разгром екатеринославск. народовольческ. группы в 1886 г. Сб. «Народовольцы» I, 141.
В. Денисенко, Харьковская группа парт. «Нар. Воли» в 1885—1887 г. г. Сб. «Народовольцы» II (Ук.).
А. Бах, Записки народовольца (Ук.).
А. Тамарчуков. Материалы по истории рев.-соц. движения в Воронежск. губ., 32, 33, 35.
В. Фигнер. Собр. сочинений, VI (Ук.).
Е. Колосов, Государева тюрьма Шлиссельбург (1930), 86, 87, 182, 184, 195, 234—235, 298, 326.
В. Сухомлин, Процесс 21-го. «Народная Воля» перед царским судом. II (Ук.).
Д. Кузьмин, Народовольческ. журналистика (Ук.).
Б. Оржих, В рядах «Нар. Воли» Сб. «Народовольцы» III, 91, 95, 97, 101—104, 106, 121, 165.
Г. Н. Добрускина-Михайлова, Лопатинский процесс. Сб. «Народовольцы» III, 204—206, 211, 212.
Участники народовольческ. движения. Сб. «Народовольцы» III, 289.

Кореспонденції

«Народная Воля» XI—XII (1885) (Литература парт. «Нар. Воля». Ук.).
Хроника борьбы с самодержавием. «Свободн. Россия» 1. (1889), 58.
М. Ашенбреннер, Шлиссельб. тюрьма. «Был.» 1906, I, 81, 95, 193.
В. Панкратов, Из деятельности среди рабочих в 1880—1884 гг. «Был.» 1906, III, 248, 252, 266.
А. Бах, Воспоминание народовольца. «Был.» 1907, II, 193, 204, 206, 207, 209, 211—212. —
Г. Лопатин, По поводу воспоминаний народовольца. «Был.» 1907, IV, 299.
М. Новорусский, Выход из Шлиссельбурга на волю. «Мин. Годы» 1908, XII, 11, 17, 23.
В. Фигнер, Сановники в Шлиссельбурге. «Был.» XIV (1919), 16.
А. Макаревский, Революционный Харьков 1881—1885 гг. «Летоп. Револ.» 1923, V, 71, 74, 83—88, 91—92, 96—97.
И. Веденьев, В харьковск. револ. кружках. «Лет. Револ.» 1923, V, 100.
В. Галкин, Харьковский революционн. «Красный Крест». «Пути Револ.» 1925, I, 37.
В. Сухомлин, Из эпохи упадка парт. «Нар. Воля». «Кат. и Сс.» 1926, VI (27), 66; VII—VIII (28—29), 66, 76, 85, 92, 93, 103.
А. Макаревский, С. А. Лисянский. «Пути Револ.» 1926, II—III (5—6), 191.
В. Сухомлин, Народовольческ. рабочая организация на ст. Люботин Харьково-Николаевск. жел. дороги. «Пути Революц.» 1927, V—VI (8—9), 31.
С. Лившиц, Подпольные типографии 60—80-х гг. «Кат. и Сс.» 1929, VI (55), 56.
Г. Н-ин, Из жизни народовольческ. рабочих кружков. «Кат. и Сс.» 1929, VII—IX (57—58), 204.
В. Левицкий, «Народная Воля» и рабочий класс. «Кат. и Сс.» 1930, I (62), 60—61, 66.
А. Кулаков, Автобиография. «Кат. и Сс.» 1930, III (64), 167—168, 179.
А. А. Кулаков, О трёх предателях. «Кат. и Сс.» 1930, VI (67), 80, 83.
С. Валк, Молодая партия «Нар. Воли». «Пробл. Марксизма» 1930, I, 97.
Н. Сергиевский, «Черный Передел» и народники 80-х г. г. «Кат. и Сс.» 1931, I (74), 36.

Посилання

Антонов Петр Леонтьевич // Деятели революционного движения в России : в 5 т. / под ред. Ф. Я. Кона и др. — М.: Всесоюзное общество политических каторжан и ссыльнопоселенцев, 1927—1934. (рос.)
. Хронос (рос.). Архів оригіналу за 20 травня 2013.
Антонов. Народная Воля (рос.).
(PDF). ISTMAT (рос.). Архів оригіналу (PDF) за 12 листопада 2021.