Історія пороху

Порох— перша вибухівка, яка була розроблена. Популярний у списку як один із «чотирьох великих винаходів» Китаю, він був виявлений під час пізньої династії Тан (ІХ століття), але найдавніший запис письмової формули з'явився в династії Сун (ХІ століття). Знання про порох швидко поширилися в Азії, на Близькому Сході та в Європі, можливо, в результаті монгольських завоювань протягом ХІІІ століття, при цьому письмова формула з'явилася в трактаті про Opus Majus 1267 року Роджера Бекона і в трактаті Хассана-аль 1280 року Рамма. Це було використано для ведення бойових дій, принаймні Х століття в зброї, таких як вогневі стріли, бомби та вогневий ланцюг до появи гармати. Хоча вогнева зброя була зрештою витіснена з гармати, інша зброя пороху, такі як ракети та вогнепальні стріли, продовжувала використовуватись у Китаї, Кореї, Індії та врешті-решт у Європі. Бомби теж ніколи не переставали розвиватися і продовжували прогресувати до сучасності як гранати, міни та інші вибухові засоби. Порох також використовувався для невійськових цілей, таких як феєрверки для розваг, або для вибухових речовин для видобутку та тунелювання.

Еволюція вогнепальної зброї призвела до розвитку артилерії протягом XV століття, вперше в таких державах, як Герцогство Бургундія. Вогнепальна зброя стала домінувати на початку сучасної війни в Європі до XVII століття. Поступове вдосконалення гармат, що вистрілювали більш важкі постріли для більшого впливу проти укріплень, призвело до появи бастіонної системи в західному світі, де традиційні міські стіни та замки вже були не придатні для оборони. Використання порохових технологій також поширилося по всьому ісламському світу та до Індії, Кореї та Японії. Так званими Пороховими Імперіями в початку сучасного періоду були імперії Моголів, Сефевидів та Османська імперія.

Використання пороху в бойових діях протягом XIX століття зменшилось завдяки винаходу бездимного пороху. Порох сьогодні часто називають «чорним порохом», щоб відрізнити його від метальної речовини, яка використовується в сучасній вогнепальній зброї.

Китайський початок

Порох був винайдено в Китаї десь протягом першого тисячоліття нашої ери.  Найбільш рання згадка про порох з'явилася в 142 р. За часів династії Східна Хань, коли алхімік Вей Боянг писав про речовину з властивостями пороху. Він описав суміш з трьох порошків, які б жорстоко «літали і танцювали» у своєму кантоні ци, інакше відомі як Книга споріднення трьох, даоський текст на тему алхімії.  Хоча неможливо дізнатися, чи він насправді мав на увазі порох, жодна інша відома вченим вибухівка не складається із трьох порошків.

Хоча майже напевно це не було наміром створити військову зброю, даоські алхіміки продовжували відігравати головну роль у розвитку пороху завдяки своїм експериментам із сіркою та селітрою, які беруть участь у пошуку вічного життя та шляхах перетворення одного матеріалу в інший. Історик Пітер Лордж зазначає, що, незважаючи на ранню асоціацію пороху з даосизмом, це може бути вигадкою історіографії та результатом кращого збереження текстів, пов'язаних з даосизмом, а не тим, що обмежується лише темою даосистів. Даоські пошуки еліксиру життя залучили багато потужних меценатів, одним із яких був імператор Ву Ханський. Один із отриманих алхімічних експериментів передбачав нагрівання 10 % сірки та 75 % сірчиці для їх перетворення.

Наступне посилання на порох відбулося в 300 році під час династії Цзінь (265—420). Даоський філософ на ім'я Ге Гонг описав інгредієнти пороху у своїх збережених творах, спільно відомих як Баопузі («Майстер, який охоплює простоту»). У «Внутрішніх главах» про даосизм містяться записи про його експерименти з нагрітим селею, сосновою смолою та деревним вугіллям серед інших вуглецевих матеріалів, в результаті чого вибух, який більшість істориків визнає ранньою формою пороху. У 492 р. Даоські алхіміки відзначили, що сілець, один з найважливіших інгредієнтів пороху, горить фіолетовим полум'ям, що дозволяє практичні зусилля з очищення речовини.

Перше підтверджене посилання на те, що можна вважати порохом у Китаї, сталося понад триста років пізніше за часів династії Тан, спочатку у формулі, що містилася в 808 р. Тайшан Шенцу Джінджан, а потім близько 50 років по тому в даоському тексті. Перша формула полягала в поєднанні шести частин сірки до шести частин селітри з однією частиною трави родової рослини. Текст даоської групи застерігає від асортименту небезпечних формул, одна з яких відповідає пороху: «Деякі нагрівали разом сірку, реалгар (сірчанокислий миш'як), а також сіллю з медом; дим [і полум'я] призводять до того, що їх руки та обличчя були спалені, і навіть весь будинок згорів». Алхіміки назвали це відкриття вогневою медициною і цей термін продовжує позначати порох в Китаї до наших днів, нагадування про його спадщину як побічний результат пошуку наркотиків, що збільшують довголіття.

Найдавніша збережена хімічна формула пороху датується 1044 р. У формі військового посібника Вуцзін Зонгяо, відомого також англійською мовою як «Повні основи військової класики», який містить колекцію фактоїдів про китайське озброєння.  Уцзін цзун'яо слугувало сховищем старовинного або вигадливого озброєння, і це стосувалося і пороху, що дозволяє припустити, що воно вже було озброєне задовго до винаходу того, що сьогодні вважатиметься звичайною вогнепальною зброєю. Ці види зброї пороху стилюють асортимент дивних назв, таких як «літаючий запальний клуб для підкорення демонів», «куля вогню кальтру», «десятитисячна вогонь, що літає пісок, чарівна бомба», «гніздо великих бджіл», «палаючий вогник жорстокий вогонь бомба, що не зупиняється», «вогнева цегла», яка випустила «літаючих ластівок», «літаючих щурів», «вогневих птахів» та «вогнів волів». Врешті-решт вони поступилися місцем і об'єдналися в меншу кількість домінуючих типів зброї, зокрема стріли пороху, бомби та гармати. Це було найімовірніше, тому що деяка зброя вважалася занадто обтяжливою або малоефективною для розгортання.

Додаткова інформація: Пожежна стрілка

На даний момент формула містила занадто мало селітру (близько 50 %), щоб бути вибухонебезпечним, але суміш була легкозаймистою, а сучасна зброя відображала це у їх розгортанні як головним чином ударну та запальну зброю. Однією з перших, якщо не першою з цих видів зброї була вогнева стріла. Першим можливим посиланням на використання вогневих стріл був Південний Ву в 904 році під час облоги Ючжану. Офіцер під Ян Сінміна ім'я Чжен Фан наказав своїм військам «стріляти з машини, щоб відпустити вогонь і спалити Ворота Лонгша», після чого він і його війська промчали над вогнем у місто і захопили його, і його підвищили до інспектору прем'єр-міністра за його зусилля та опіки, які його тіло перенесло. Пізніше розповідь про цю подію підтверджується доповіддю та пояснює, що «пускати вогонь мається на увазі речі, такі як бомби та вогневі стріли».  Стріли, що перевозили порох, були, можливо, найбільш застосовною формою зброї пороху на той час. Ранний порох, можливо, видав ефективне полум'я лише під дією кисню, таким чином приплив повітря навколо стріли в польоті забезпечив би відповідний каталізатор реакції.

Перші вогневі стріли були стрілами, переплетеними розпаленими порохами, але в 969 році два генерали Сонґ, Юе Іфан і Фен Джішенг, винайшли варіант стрільби з вогнем, яка використовувала трубки пороху як палива. Після цього стрілецькі стріли почали переходити на ракетну зброю, а не стріляти з лука.  Ці вогневі стріли були показані імператору в 970 році, коли голова бюро з виготовлення зброї направив Фен Джішенга продемонструвати конструкцію стріли пороху, за що він отримав велику винагороду. У 975 році штат Уюе направив до династії Сонг підрозділ солдатів, кваліфікованих поводження з вогневими стрілами, і в тому ж році Сонг використовував вогневі стріли для знищення флоту Південного Тану. У 994 р. Династія Ляо напала на Сонґ і обложила Зітунгом зі 100 000 військовослужбовців. Їх відбили за допомогою вогневих стріл. У 1000 році солдат на ім'я Тан Фу також продемонстрував власні конструкції стрілець пороху, горщики пороху (протобомба, яка розпалює вогонь), і порохові порошки, за що він також був гідно нагороджений.

Імператорський двір зацікавився прогресом розробок пороху і активно заохочував, а також розповсюджував військові технології. Наприклад, у 1002 р. Місцевий ополченця на ім'я Ши Пу показав власні версії вогневих кульок та стрілок пороху імператорським чиновникам. Вони були настільки приголомшені, що імператор та суд постановили, що буде створена команда для друку планів та вказівок щодо нових конструкцій, які будуть оприлюднені по всій царині.  Повідомлялося, що політика Судового суду щодо винагородження військових новаторів «спричинила велику кількість справ людей, що представляють технології та методи» згідно з офіційною історією пісні. Виробництво пороху та вогневих стріл сильно зросло в 11 столітті, коли суд централізував виробничий процес, побудувавши великі виробничі бази пороху, наймаючи ремісників, столярів та шківарів для військово-виробничого комплексу в столиці Кайфенгу. Одне збережене джерело близько 1023 року перераховує всіх ремісників, які працюють у Кайфенгу, а інший зазначає, що в 1083 р. Імператорський двор послав 100 000 стрільб пороху в один гарнізон і 250 000 в інший.

Докази пороху в династії Ляо та Західної Ся набагато рідші, ніж у Сунзі, але деякі докази, такі як указ Сон 1073 року про те, що відтепер усім суб'єктам забороняли торгувати сіркою та сірою через кордон Ляо, свідчать про те, що Ляо знали про розробка пороху на південь та бажаний власний інгредієнт пороху.

Вибухівка

У Чжурчжені з Маньчжурії, об'єднаних під Wanyan Агуда і встановили династію Цзінь в 1115 об'єднавшись з піснею, вони швидко піднявся на перший план держав Східної Азії і переміг династію Ляо в шокуюче короткий проміжок часу, знищивши 150 років баланс сили між Пінкою, Ляо і Західним Ся. Залишки Ляо втекли на захід і стали називатися Qara Qitai або західний Ляо для китайців. На сході крихкий союз Сонг-Джин розчинився, коли Цзінь побачив, як погано виступила армія Пінг проти сил Ляо. Зрозумівши слабкість Пісні, Джин втомився чекати і захопив усі п'ять столиць Ляо. Вони продовжували вести війну над Сунгом, ініціюючи Війни Джин-Пісні.

Вперше дві основні держави отримали б доступ до однаково грізної зброї пороху. Спочатку Джин очікував, що їхній похід на півдні протікатиме плавно, враховуючи, наскільки погано Пісня пройшла проти Ліао. Однак у 1126 р. Вони опинилися протистояти осаду Кайфенгу та зіткнулися зі звичайним масивом стрільб пороху та вогневих бомб, а також зброєю під назвою «бомба грому», про яку один свідок писав: "Вночі бомби грози використовувались, добре вдаряючись по ворожим лініям і кидаючи їх у велику плутанину. Багато втекли, перелякавши крики «. Бомба грози раніше згадувалася у Вуцзін Зонгяо, але це був перший зареєстрований приклад її використання. Його опис у тексті звучить так:

Бомба з громовідводом містить довжину двох-трьох міжвузлів сухого бамбука діаметром 1,5 дюйма. Тріщин не повинно бути, а перегородки слід утримувати, щоб уникнути витоку. Тридцять шматочків тонкої зламаної порцеляни розміром із залізні монети змішуються з 3 або 4 фунтами пороху і упаковуються навколо бамбукової трубки. Трубка загорнута всередину кульки, але на кожному кінці виступає приблизно дюйм або близько того. Потім порошкова суміш (пістолет) наноситься по всій зовнішній поверхні кулі.

Війська Джина відкликалися з викупом з шовку і скарбу Пінг, але через кілька місяців повернулися з власними бомбами пороху, виготовленими захопленими ремісниками Сун.  На думку історика Ванга Джаочуна, розповідь про цю битву дав „найдавніші справді детальні описи використання зброї пороху в бойових діях“.  Записи показують, що Джин використовував стрілецькі порохи та требушети, щоб кидати бомби пороху, тоді як Пісня відповідала стрілами пороху, вогневими бомбами, громовими бомбами та новим доповненням під назвою „розплавлена ​​металева бомба“. Як описано в повідомленні Цзінь, коли вони напали на ворота міста Сюаньхуа, їх „вогневі бомби падали, як дощ, а їх стріли були настільки численні, що їх не можна було рахувати“. Цзінь захопила Кайфенг, незважаючи на появу розплавленої металевої бомби, і забезпечила ще 20000 вогневих стріл для їхнього арсеналу.

Розплавлений металевий бомб з'явився знову в 1129 році, коли генерал Сон Лі Янсян зіткнувся з силами Джина, захищаючи стратегічний пас. Штурм Джина тривав день і ніч без перепочинку, використовуючи облогові вози, вогневі вози та небесні мости, але кожен штурм зустрічався з солдатами Пінги, які „чинили опір кожному випадку, а також застосовували розплавлені металеві бомби. Куди б не торкнувся порох, все було б розпадатися безслідно“.

Військово-морські бомби

Порохова технологія також поширилася на військово-морську війну, і в 1129 р. Сонг постановив, що всі військові кораблі повинні бути оснащені требушетами для кидання бомбових порохів.  Також використовувались старіші порохові зброї, такі як вогневі стріли. У 1159 році флот Сонґ з 120 кораблів спіймав флот Дзіна на якірі біля острова Шицзю біля берега півострова Шаньдун. Командир Пісні „наказав стріляти з пороху з усіх боків, і де б вони не вдарили, полум'я і дим піднімалися в сучки, підпалюючи кілька сотень суден“.  Сили пісні здобули ще одну перемогу в 1161 р., Коли катери „Сун“ провели в засаду транспортний флот Цзінь, запустили грозові бомби та заглушили сили Джин у Янцзи.

Чоловіки, що знаходяться всередині них, швидко бігли на бігові доріжки, а кораблі ковзали вперед, ніби вони летіли, але на борту його ніхто не було видно. Ворог подумав, що вони зроблені з паперу. Потім раптом відпустили громову бомбу: її виготовляли з паперу (коробки) і наповнювали вапном і сіркою. (Запущені з требушек) ці громовідвідні бомби падали з повітря, і, зустрівшись, вода вибухнула шумом, як грім, сірка спалахнула полум'ям. Картонна коробка відскочила і зламалася, розкидаючи вапно, утворюючи димчастий туман, який засліплював очі людей і коней, щоб вони нічого не бачили. Тоді наші кораблі пішли вперед, щоб напасти на їхніх, а їхні люди та коні були потоплені, так що вони були цілком переможені. - Хай циу Фу

За словами неповнолітнього військового чиновника на ім'я Чжао Ваньян, під час облоги Цзінь в 1206—1207 рр. Пін знову застосував для великого ефекту Пін. Обидві сторони мали порохову зброю, але війська Цзінь застосовували лише порохові стріли для знищення пришвартованих суден міста. Пісня використовувала вогневі стріли, вогневі бомби та грозові бомби. Вогневі стріли та бомби були використані для знищення джин-требушетів. Грози-бомби були застосовані на самих солдатах Джин, що спричинило паніку та верхівку піших солдатів та вершників. „Ми били в барабани і кричали з міської стіни, і одночасно вистрілювали наші ракети з грому з міських стін. Кіннота противника жахнулася і втекла“. Джин були змушені відступити і зробити табір біля річки. У рідкісних випадках Пісня здійснила вдалий наступ на сили Джина та провела нічний штурм за допомогою човнів. Вони були завантажені пороховими стрілами, громовими бомбами, тисяча арбалетчиків, п'ятсот піхоти та сотня барабанщиків. Війська Дзіна були здивовані в таборі, коли вони спали гучним барабанним переходом, за ним нападу арбалетних болтів, а потім громових бомб, що спричинило паніку такої величини, що вони не змогли навіть сідлати і топтали один одного, намагаючись втекти. Дві-три тисячі військовослужбовців Цзінь були забиті разом з вісьмома-дев'ятсот коней.

ВЗВ

Потім все змінилося, коли напала династія Цзінь, ще кращими бомбами: залізною бомбою. Традиційно натхнення для розробки залізної бомби приписується казці про мисливця на лисиць на ім'я Залізний Лі. Згідно з сюжетом, близько 1189 р. Залізний Лі розробив новий метод полювання на лисиць, який використовував керамічний вибухівку для відлякування лисиць у свої сітки. Вибухівка складалася з керамічної пляшки з гирлом, забитого порохом, і прикріпленого запобіжником. Вибухівку та сітку розміщували в стратегічних точках таких місць, як поливи, які відвідують лисиці, і коли вони наблизяться досить близько, Залізо Лі запалить запобіжник, в результаті чого керамічна пляшка вибухне і відлякує переляканих лисиць прямо в його сітки. Хоча вигадка казка, не зовсім точно, чому це спричинило б розвиток залізної бомби, Тим не менше, залізна бомба вперше з'явилася в 1221 році при облозі Цичжоу (в сучасній провінції Хубей), і цього разу Джин мав технологічну перевагу. Командна композиція Чжао Юронга вижила і змогла передати свій рахунок для нащадків.

Цичжоу був великим містом-фортецею, розташованим поблизу Янцзи, і в 1221 р. На ньому просунулася 25-тисячна армія Цзінь. Новини про наближення армії дійшли до Чжао Юронга в Цичжоу, і, незважаючи на те, що він перелічив майже вісім до одного, він вирішив утримати місто. Арсенал Цичжоу складався з десь трьох тисяч громових бомб, двадцяти тисяч „великих шкіряних бомб“, а також тисяч стрілок пороху та болтів арбалетних порогів. Хоча формула пороху стала досить потужною, щоб вважати бомби Сун справжніми вибуховими речовинами, вони не змогли відповідати вибуховій силі залізних бомб Джин. Юронг описує таким чином нерівномірний обмін: „Варварський ворог атакував Північно-Західну вежу невпинним потоком снарядів катапульти з тринадцяти катапультів. Кожен постріл катапульти супроводжувався залізною вогневою бомбою [катапультова постріл], звук якої був як грім. Того дня воїни міста перед обличчям пострілів катапульти проявили велику мужність, коли вони маневрували [нашими] катапультами, перешкоджаючи пораненням від залізних вогневих бомб. Їх голови, очі, щоки були розбиті до шматочків, і залишилася лише одна половина [обличчя]“. Артилеристи Цзінь змогли успішно націлити на сам командний центр: „Супротивник обстріляв камені катапульти … вдень і вночі, і штаб магістрату біля східних воріт, а також мій власний квартал“, потрапили під найзалізніші вогневі бомби, до того, що вони вдарили навіть по [моїх] спальних приміщеннях і [я] майже загинули! Деякі сказали, що був зрадник. Якщо ні, як би вони знали шлях вдарити по обох цих місцях?»

Чжао зміг сам оглянути нові залізні бомби і описав так: «За формою вони схожі на гарбуза, але з невеликим ротом. Вони виготовлені із чавуну, товщиною близько двох дюймів, і вони змушують трясти стіни міста». Будинки були підірвані, башти були розбиті, а захисники підірвали свої місця. Протягом чотирьох тижнів усі чотири ворота були під сильним обстрілом. Нарешті Джин здійснив лобовий штурм на стіни і розмахував їх, після чого послідував нещадне полювання на солдатів, офіцерів та чиновників усіх рівнів. Чжао врятувався втечею, забившись через битву і здійснивши поспішну відступ через річку, але його родина залишилася в місті. Пізніше повернувшись шукати руїни, він виявив, що «кістки та скелети були настільки змішані, що не було можливості сказати, хто хто».

Вогневий коп

Пісня перенесла свою столицю в Ханчжоу, а за ними — Джин. Бойові дії, що настали, побачили би першу протогармату, вогневий вогонь, в дії — з якомога раніше підтвердженою роботою династії Сонг проти Цзінь у 1132 р. Під час облоги Деану (сучасна Анлу, провінція Хубей), Облога Деаном знаменує важливий перехід і орієнтир в історії зброї пороху, оскільки протипожежна медицина вогневих знаків була описана новим словом: «медицина протипожежної бомби», а не просто «пожежна медицина». " Це може означати використання нової більш потужної формули або просто підтвердження спеціалізованого військового застосування пороху.  Пітер Лордж припускає, що цей «бомбовий порошок», можливо, був порізаний, що відрізняє його від звичайного пороху. Свідчення про порохові петарди також вказує на їх появу приблизно в той же час, коли вогнева медицина здійснювала свій перехід у літературну уяву.

Вогневі знаки продовжували використовуватися як протипіхотна зброя в династії Мін, і навіть були приєднані до бойових візків за однією ситуацією в 1163 році. Командир пісні Вей Шен сконструював кілька сотень цих візків, відомих як «за вашим бажанням — війна-візків», у яких містилися вогневі кочення, що виступають із захисного покриття з боків. Їх використовували для захисту мобільних требушетів, які кидали вогневі бомби.

Ручна гармата

Основна стаття: Ручна гармата

Рання вогнепальна зброя, яку вважають родоначальником вогнепальної зброї, не вважається справжньою зброєю, оскільки вона не включає снаряди, тоді як пістолет за визначенням використовує «вибухову силу пороху для виведення снаряда з трубки: гармати, мушкети та пістолети — типові приклади». Навіть пізніше, коли шрапнелі, такі як кераміка та шматочки заліза, були додані до вогневого коп'я, вони не закупорювали ствол, а були лише змітані разом зі скидом, а не з використанням винограду, і так називають «co-різи».

У 1259 р. З'явився тип «вогнепровідного коп'яка» (突 and), і згідно з Історією пісні : "Він зроблений з великої бамбукової трубки, а всередині набивається паличка з гранул. вогонь гасне, він повністю висуває задній гранул, і звук — це як бомба, яку можна почути протягом п'яти сотень і більше кроків ". Згаданий вал гранул, можливо, є першою справжньою кулею в зафіксованій історії залежно від того, як визначена куля, як вона окулювала ствол, на відміну від попередніх співавтологів, використовуваних у вогневий коп.

Вогневі знаки перетворювались із «бамбукової (або дерев'яної або паперової) вогнепальної зброї на металеву бочкову вогнепальну зброю»  щоб краще протистояти вибуховому тиску пороху. Звідти воно розгалужувалося на кілька різних порохових озброєнь, відомих як «проривники» в кінці 12 — на початку 13 століття, з різними функціями, такими як «трубка, що виливається в небо», яка виводила отруйні газові та порцелянові осколки, " магічна туманна піщана труба, що проникає в отвори «, яка виводила пісок і отруйні хімічні речовини в отвори, і більш звичайна» фалангова зарядка вогняної гарбуза ", яка вистрілювала свинцеві гранули.

Найдавніше мистецьке зображення ручного гармати — скельної скульптури, знайденої серед скельної різьби Дазу — датується 1128 р., Набагато раніше, ніж будь-які зафіксовані або точно датовані археологічні зразки, тому можливо, що існувала концепція гарматичної вогнепальної зброї з 12 ст.  Археологічні зразки гармати, зокрема ручна гармата (хуочонг), датовані починаючи з 13 століття. Найдавніша існуюча пістолет, датування якої однозначно — це гармата Ксанаду, оскільки на ній є напис, що описує дату виготовлення, що відповідає 1298 р. Це так називають, оскільки було виявлено на руїнах Ксанаду, монгольський літній палац у Внутрішній Монголії. Пістолет Xanadu має довжину 34,7 см і важить 6,2 кг. Конструкція пістолета включає осьові отвори в задній частині, які деякі міркування могли бути використані в кріпильному механізмі. Як і більшість ранніх гармат, вона невелика, вагою трохи більше шести кілограмів і тридцяти п'яти сантиметрів. Хоча пістолет Ксанаду є найбільш точно датованим пістолетом з 13 століття, інші існуючі зразки з приблизними датуваннями, ймовірно, передували йому.

Ще один екземпляр, бронзова гармата Вувей, був виявлений в 1980 році і, можливо, є найдавнішим, а також найбільшим гармати 13 століття: бронзова гармата розміром 100 сантиметрів 108 кілограмів, виявлена ​​в погребі в Вувей, провінція Ганьсу, не містить напису, але має історики датуються періодом пізньої західної цари між 1214 та 1227 рр. Пістолет містив залізну кулю діаметром дев'ять сантиметрів, яка менша за діаметр морди на дванадцять сантиметрів, і 0,1 кілограма пороху в ній при виявленні, тобто снаряд, можливо, був іншим співавтором.  Бен Сінвані та Данг Шушан вважають, що кулька на момент відкриття була набагато більшою до свого сильно кородованого стану. Хоча велика за розмірами зброя помітно примітивніша, ніж пізніші гармати династії Юанів, і є нерівномірною. Подібна зброя була виявлена ​​недалеко від місця знахідок у 1997 році, але значно менших розмірів лише на 1,5 кг. Чен Бінгінг оспорює це, однак, і стверджує, що до 1259 р. Гармати не було, тоді як Данг Шушан вважає, що зброя Західна Ся вказує на появу гармат до 1220 року, а Стівен Хоу іде ще далі, заявляючи, що гармати були розроблені ще 1200. Синолог Джозеф Нудхем і експерт з облогових ренесансів Томас Арнольд дають більш консервативну оцінку близько 1280 року для появи «справжнього» гармати.

Незалежно від того, чи є щось із них правильним, здається, що пістолет народився десь у 13 столітті.

Використання монголами

У монголи і їх зростання у світовій історії, а також конфлікти як з Джин і Сун грає ключову роль в розвитку порохового технології. Монгольська здатність до залучення іноземних експертів поширювалася на китайців, які забезпечували ремісників, які слідом за монгольськими арміями охоче і небажання йшли далеко на захід і навіть на схід, до Японії. На жаль, текстові докази цього є мізерними, оскільки монголи залишили мало документів. Ця відсутність первинних джерел змусила деяких істориків та науковців, таких як Кейт Рафаель, сумніватися у ролі монголів у поширенні пороху по всій Євразії. На протилежному боці стоять такі історики, як Тоніо Андраде та Стівен Хов, які вважають, що Монгольська імперія не тільки використовувала зброю пороху, але заслуговує на себе «першу імперію пороху».

Завоювання династії Цзінь

Основна стаття: Монгольське завоювання династії Цзінь

Перше узгоджене монгольське вторгнення в Цзінь відбулося в 1211 р., А загальне завоювання не було здійснено до 1234 р. У 1232 р. Монголи осадили столицю Цзінь Кайфенг і розгорнули порохову зброю разом з іншими більш звичайними методами облоги, такими як будівництво штабелів, сторожових веж, окопів, караулів, а також змушувати китайських полонених перевозити запаси та заповнювати рови.

Дослідник Цзінь Лю Ці у своїй мемуарі розповідає, що «напад на міські стіни ставав все більш інтенсивним, і бомби біли, як [ворог] просувався».  Захисники Цзіна також розгорнули бомби з порохом, а також вогневі стріли, запущені за допомогою ракет типу раннього твердого палива. Про бомби, пише Лю Ци, «Зсередини стін захисники відповідали пороховою бомбою, що називалася бомбою, що трясеться громом. Кожного разу, коли монгольські війська стикаються з одним, одночасно було б кілька людей перетворився на попіл».

Більш обґрунтований і чіткий опис бомби існує в Історії Цзінь: «Бомба, що трясеться громом, — це залізний посудину, наповнений порохом. Коли вона запалена вогнем і відстрілюється, вона виходить, як грім грому, який можна почути на сто літ [тридцять миль], спалюючи простори землі понад півмісяця, му — шоста частина акру], і вогонь може навіть проникати в залізні обладунки». Чиновник Міна на ім'я Він Менгхуань зіткнувся зі старим сховищем цих бомб через три століття в районі Сіань: «Коли я продовжував службові справи до провінції Шансі, я побачив поверх міських стін Сіань старий запас заліза Їх називали бомбами „бовтаючими грозами“, і вони були як закрита миска з рисом з отвором у верхній частині, просто достатньою, щоб помістити палець. Військові сказали, що їх не використовували дуже довгий час.»

Крім того, він писав: «Коли порох відходить, бомба розривається, а шматки заліза літають у всі боки. Ось так воно здатне вбивати людей і коней здалеку».

Небесні грозові бомби, також відомі як громові бомби, були використані до облоги в 1231 році, коли джин-генерал використав їх для знищення монгольського військового корабля, але під час облоги монголи відповіли, захищаючи себе складними екранами густа коров'яча шкіра. Це було досить ефективним, щоб працівники могли підійти прямо до стін, щоб підірвати їх фундаменти та розкопати захисні ніші. Захисники Джина протидіяли, зав'язуючи залізні шнури та прикріплюючи їх до бомбових громів, які опускалися вниз, до тих пір, поки вони не дійшли до місця, де працювали шахтарі. Захисні шкіряні екрани не змогли протистояти вибуху, і їх проникли, вбивши екскаватори.

Ще однією зброєю, якою користувався Джин, була вдосконалена версія вогневої стріли під назвою «Політ вогню». Історія Джина дає докладний опис. «Для того, щоб зробити фурми, використання х-Хуанг папір, шістнадцять верств ній для труби, і зробити його трохи довше двох футів Заткніться з вербових вугіллям, осколками заліза, магнітними кінцями, сірка, білий миш'як (напевно, помилка, яка повинна означати селітру), та інші інгредієнти, і поставити запобіжник до кінця. Кожна дружина повісила на нього невеликий залізний горщик, щоб не вогонь [можливо, гаряче вугілля], і коли настане час щоб битися, полум'я вистрілює передню стрілу більше десяти футів, а коли порох виснажується, трубка не руйнується». У той час як монгольські солдати, як правило, поглядали на презирство до більшості озброєнь Цзінь, очевидно, вони сильно побоювались летячого вогняного ланцюга та громових бомб, що трясуть небо. Кайфенг зумів протриматися за рік до того, як імператор Цзінь втік і місто капітулювало. В деяких випадках війська Цзіна все-таки боролися з певним успіхом, забиваючи поодинокі перемоги, наприклад, коли командувач Цзіна вів 450 вогневих утилів проти монгольського табору, який був «повністю розбитий, і три тисячі п'ятсот потонули».  Навіть після того, як імператор Цзінь в 1234 році покінчив життя самогубством, один лояліст зібрав увесь метал, який він міг знайти у місті, яке він захищав, навіть золото та срібло, і зробив вибухівку, щоб лобіювати проти монголів, але імпульс монгольської імперії зупинити не вдалося. До 1234 року була завойована і Західна сіна, і династія Цзінь.

Завоювання династії Сун

Монгольське завоювання династії Сун

Монгольська бойова машина рушила на південь і в 1237 р. Напала на місто Пінг Анфенг (сучасний Шусян, провінція Аньхой), «використовуючи бомби пороху [хуо пао] для спалення [оборонних] башт».  Ці бомби були, мабуть, досить великими. «Кілька сотень чоловіків кинули одну бомбу, і якщо вона потрапила у вежу, вона негайно розтрощить її на шматки».  Захисники Пісні під командувачем Ду Гао відбудували вежі і помстилися власними бомбами, які вони назвали «Еліпао», після відомої місцевої груші, ймовірно, стосовно форми зброї. Можливо, як інший пункт військового інтересу, в цьому бою також згадується, що захисники Анфенга були обладнані типом невеликої стріли для стрільби через очні щілини монгольської броні, оскільки звичайні стріли були занадто товсті, щоб проникнути.

До середини 13 століття зброя пороху стала центральною у війні Пінської війни. У 1257 році офіційний офіцер Пінг Лі Зенгбо був відправлений для огляду прикордонних міських арсеналів. Лі вважав ідеальним міським арсеналом, що включає декілька сотень тисяч залізних бомбардувальних бомб, а також власний виробничий комплекс, який виробляє щонайменше пару тисяч на місяць. Результати його подорожі через кордон були сильно невтішними, і в одному арсеналі він виявив "не більше 85 залізних бомбометів, великих і малих, 95 вогнепальних стріл та 105 вогневих снарядів. Цього недостатньо для простої сотні чоловіки, не кажучи вже про тисячу, використати проти нападу … варварів. Уряд нібито хоче підготуватися до оборони своїх укріплених міст і забезпечити їх військовими припасами проти ворога (все-таки це все, що вони дати нам). На щастя для Пісні, Менке Хан загинув у 1259 році, і війна не триватиме до 1269 року під керівництвом Кублай-хана, але коли це зробили монголи, набрали повної сили.

Перегороджуючи прохід монголів на південь від Янцзи, були міста-побратими — Сяньян і Фанченг. Внаслідок цього була одна з найдовших осадів у світі, яка коли-небудь була відома, і тривала з 1268 по 1273 рік. Ця нова облогова зброя мала можливість кидати великі ракети далі, ніж попередні тягові требушети. В одному з облікових записів записано: «Коли техніка зникла, шум похитнувся небом і землею; кожна річ, яку вдарила [ракета], була зламана і знищена» Місто-фортеця Сяньян впало в 1273 році.

Наступна велика битва за розміщення зброї з порохом відбулася під час кампанії, яку очолив монгольський генерал Баян, який командував армією близько двохсот тисяч, що складається з переважно китайських солдатів. Це, мабуть, найбільша армія, яку монголи коли-небудь використовували. Така армія все ще не змогла успішно штурмувати міські стіни Сонґ, як це було видно в облозі Шаяну 1274 року. Таким чином, Баян чекав, коли вітер зміниться на північний хід, перш ніж наказати своїм артилеристам розпочати бомбардування міста розплавленими металевими бомбами, що спричинило таку пожежу, що «будівлі згоріли, а дим і полум'я піднялися на небо».  Шаян захопили в полон, а його жителів піддавали масовому вбивству.

Бомби пороху знову були застосовані в облозі Чанчжоу 1275 року на останніх етапах монгольсько-пісенних воєн. Приїхавши до міста, Баян дав мешканцям ультиматум: «якщо ви … будете протистояти нам … ми будемо зливати ваші тушки крові та використовувати їх для подушок».  Це не спрацювало, і місто все одно чинило опір, тому монгольська армія бомбардувала їх вогневими бомбами перед штурмом стін, після чого послідував величезний забій, який забрав життя у чверть мільйона.  Війна тривала лише чотири роки, протягом яких деякі залишки Пісні тримали останні відчайдушні оборони. У 1277 р. 250 захисників під Лу Луанья здійснили самогубство і здійснили величезну залізну бомбу, коли стало зрозуміло, що поразка неминуча. З цього — Історія пісніпише: «шум був як грандіозна гроза, що трясла стіни та землю, а дим наповнював небо назовні. Багато військ [зовні] були вражені смертю. Коли пожежу гасили, вони заходили дивитися. були просто попелом, не залишилося й сліду».  Так закінчилася Монгольсько-пісенна війна, яка побачила розгортання всієї зброї пороху, яка була доступна для обох сторін у той час, що здебільшого означало стрілецькі пороги, бомби та знаки пороху, але в ретроспектива, інша подія затьмарила б їх усіх, народження пістолета.

У 1280 році великий магазин пороху у Вейяні в Янчжоу випадково загорівся, спричинивши такий масований вибух, що команда інспекторів на місці через тиждень встановила, що близько 100 охоронців миттєво були вбиті, а дерев'яні балки та стовпи підірвали небо високо і приземлення на відстані понад 10 літ (~ 2 милі або ~ 3 км) від вибуху, створюючи кратер глибиною більше десяти футів.

До часів Цзяо Ю та його Хулунцзін (книга, яка детально описує військове застосування пороху) в середині 14 століття, вибуховий потенціал пороху був удосконалений, оскільки рівень нітратів у формулах пороху підвищився з ряду Від 12 % до 91 %  має щонайменше 6 різних формул у використанні, які, як вважається, мають максимальний вибуховий потенціал для пороху.  На той час китайці виявили, як створити вибуховий постріл, упакувавши свої порожні снаряди цим порохом, підвищеним нітратами.

Вторгнення в Європу та Японію

Основні статті: Монгольська навала в Європу та монгольські навали на Японію

Порох, можливо, використовувався під час монгольських набігів на Європу.  У деяких джерелах згадуються «пожежні катапульти», «пао» та «нафталі».  Однак, за словами Тімоті Мей, «немає конкретних доказів того, що монголи регулярно застосовували зброю з порохом за межами Китаю».

Незабаром після монгольських набігів на Японію (1274—1281 рр.) Японці випустили прокрутку із зображенням бомби. Називається тецухау по-японськи, бомба вважається, що це була китайська бомба з громовим ударом.  Японські описи вторгнень також говорять про залізо та бамбуковий пао, що викликають «світло і вогонь» і випромінюють 2–3000 залізних куль.

Генерал-командуючий тримав свою позицію на високому місці і направляв різні загони за потребою зі сигналами з барабанів. Але щоразу, коли (монгольські) солдати вирушали в політ, вони посилали проти нас залізні снаряди бомбометів (тецухо), що зробило нашому боці запаморочення і розгубленість. Наші солдати лякалися від розуму від громових вибухів; їхні очі були засліплені, вуха оглушені, так що вони важко відрізнили схід від заходу. Відповідно до нашої форми ведення бою, ми повинні спочатку викликати по імені когось із ворожих лав, а потім атакувати в одиночному бою. Але вони (монголи) взагалі не помічали таких конвенцій; вони кинулися вперед усі разом масово, бореться з будь-якими особами, яких вони могли спіймати і вбивати.

Поширюється на Азію, Близький Схід та Європу

Основна стаття: Історіографія пороху та передачі гармати

Незважаючи на те, що найдавніші існуючі гармати з'являються в династії Юань, до кінця 14 століття є дивовижна дефіцит достовірних свідчень про зброю в Ірані та Центральній Азії. На Близькому Сході жодні гармати не згадуються до 1360-х років, тоді як російські записи не містять надійних згадок про вогнепальну зброю до 1382 року, після прибуття гармати до Західної Європи, незважаючи на їхню близькість та взаємодію з монгольськими імперіями. Є деякі дані, які вказують на можливу появу гармат в Андалусії ще в 1330-х роках. Томас Т. Олсен говорить, що «на Латинському Заході перші незаперечні свідчення про вогнепальну зброю є з 1326 року, напрочуд дещо раніше, ніж на землях, що лежать між Китаєм … та Західною Європою».

Близький Схід

Мусульманський світ здобув знання про порох деякий час після 1240 року, але до 1280 року, до цього часу Асан аль-Рамма написав арабською мовою рецепти для пороху, інструкції по очищенню селітру та описи розпалу пороху. Порох прибув на Близький Схід, можливо, через Індію, з Китаю. Це мається на увазі використанням аль-Rammah про «план, який запропонував він отримав свої знання з китайських джерел» і його посилання на селітри як «китайський сніг» арабська: феєрверк, як «китайські квіти» і ракети, як «Китайські стріли».  Аналогічно, перси називали селітру «китайською сіллю» або «сіль з китайських солоних боліт». Іноді припускають, що вторгнення монголів ввели порох в ісламський світ.

Хасан Аль Рамма також описує очищення селітри використання хімічних процесів з розчину і кристалізації. Це був перший чіткий метод очищення сіллю. The earliest torpedo was also first described in 1270 by Hasan al-Rammah in The Book of Military Horsemanship and Ingenious War Devices, which illustrated a torpedo running with a rocket system filled with explosive materials and having three firing points.

Найдавніші збережені документальні свідчення щодо використання ручного гармати в ісламському світі — з кількох арабських рукописів, датованих 14 століттям.  За словами Пола Е. Й. Хаммера, мамлюки, безумовно, застосовували гармати до 1342 року.

Європа

Додаткова інформація: Порохова артилерія в середні століття

Найбільш ранні європейські посилання на порох знайдені в Roger Bacon "s Зрівняти | Купити Opus Majus з 1267 Найдавніші письмові рецепти для пороху в Європі було зареєстровано під ім'ям Марк Graecus або Марк Грек між 1280 і 1300. — і найдавніше відоме європейське зображення пістолета з'явилося в 1326 р. у рукописі Вальтера де Мілмете, хоча необов'язково намальованим ним, відомим як De Nobilitatibus, sapientii et prudentiis regum (Щодо Величності, Мудрості та Розсудливості Королів), який відображає пістолет із великою стрілою, що виходить із нього, а його користувач опускає довгу палицю, щоб запалити пістолет крізь дотик Того ж року в іншій подібній ілюстрації було показано, що група лицарів була встановлена ​​більш темною рушницею, яка також була представлена ​​в іншому творі де Мілемета, De secretis secretorum Aristotelis. 11 лютого того ж року Сеньйорії з Флоренції призначив двох офіцерів, щоб отримати Canones де mettallo і боєприпасів для оборони міста. Наступного року в документі з району Турина було зафіксовано певну суму, яку «заплатили за виготовлення певного інструменту чи пристрою, виготовленого братом Марчелло, для проектування гранул свинцю».

Поширена теорія про те, як порох потрапив до Європи, полягає в тому, що він пробився Шовковим шляхом через Близький Схід. Інша справа, що вона була завезена в Європу під час монгольської навали у першій половині 13 століття.  Деякі джерела стверджують, що китайські вогнепальну зброю і порох зброя може бути розгорнуто монголами проти європейських сил в битві при Мохи в 1241 році  Це також може бути пов'язано з наступними дипломатичних і військових контактів. Деякі автори припускають, що Вільям із Рубрука, який служив послом до монголів у 1253—1255 роках, був можливим посередником у передачі пороху, оскільки його мандрівки були записані Роджером Беконом  але реальних доказів для цього немає.

Коли порох вперше з'явився в Європі, його в основному називали порошком пістолета, а не цивільним терміном, наприклад, китайський «вогнепальний наркотик», який передбачає спочатку невійськове використання; тоді як в Європі він майже відразу і виключно використовувався для своїх військових якостей. Крім того, ранньоєвропейські рецепти пороху поділяли однакові дефекти з китайськими рецептами, такими як включення в отрути сольового аміаку та миш'яку, які не дають користі пороху.  Берт С. Холл пояснює, що «порох прийшов [до Європи] не як давня таємниця, а як добре розвинена сучасна технологія, таким чином, як проекти» передачі технології «ХХ століття». Мусульманські терміни селітра також можуть вказувати на китайське джерело передачі пороху, якщо не саме пістолет, як андалузький ботанік називав це «китайським снігом».

Як видається, тривалість 1320-х років, як вважають більшість сучасних військових істориків, стала злітним озброєнням у Європі. Науковці припускають, що відсутність порохової зброї у добре перевезеному венеціанському каталозі для нового хрестового походу 1321 року означає, що до цього моменту в Європі гармати не були відомі. З 1320-х років гармати швидко поширилися по Європі. Французька рейдова партія, яка в 1338 році звільнила та спалила Саутгемптон, принесла із собою рібаудекін та 48 болтів (але лише 3 фунти пороху). До 1341 року місто Лілль мав «майстра тоннауру», а тоннар — це гармата з стріляниною. У 1345 році в Тулузі були присутні два залізні гармати. У 1346 році Екс-ла-Шапель надто володів залізними гарматами, які стріляли стрілами (busa ferrea ad sagittandum tonitrum). Битви Креси в 1346 році був одним з перших в Європі, де були використані гармати. До 1350 р. Петрарка писав, що присутність гармат на полі бою було «настільки поширеним і звичним, як і інші види озброєння».

Приблизно наприкінці XIV століття європейські та османські гармати почали відхилятися за призначенням та конструкцією від гармат у Китаї, змінюючись від невеликих протипіхотних та запальних пристроїв до більших артилерійських частин, які більшість людей уявляє сьогодні, використовуючи слово «гармата».  Якщо 1320-ті можна вважати приходом гармати на європейську арену, то кінець XIV століття може бути цілком відправним пунктом від траєкторії розвитку гармати в Китаї. В останній чверті XIV століття європейські гармати розширилися і почали дути укріплення.

Південно-Східна Азія

Див. також: Хронологія епохи пороху в Південно-Східній Азії

У Південно—Східної Азії, то монгольська навала Java в 1293 році принесли технологію порох на архіпелаг Nusantara у вигляді гармати (китайською мовою: Pao).  Документальні та археологічні дані свідчать про те, що арабські торговці впроваджували порохове озброєння до Яванського, Ахенського та Батакського району через давно встановлені комерційні торгові шляхи приблизно з початку до середини 14 століття. Хоча знання виготовлення зброї на базі пороху були відомі після невдалого монгольського вторгнення на Яву та попередника вогнепальної зброї, полюсної рушниці (bedil tombak), було зафіксовано як використовуване Явою в 1413 р. знання про виготовлення «справжньої» вогнепальної зброї з'явилися значно пізніше, після середини 15 століття. Її принесли ісламські країни Західної Азії, швидше за все, араби. Точний рік введення невідомий, але його можна сміливо зробити висновком не раніше 1460 року. До приходу португальців у Південно-Східну Азію тубільці вже володіли примітивною вогнепальною зброєю — аркебом Java. Португальський вплив на місцеву зброю, особливо після взяття Малакки (1511) призвів до появи нового типу гібридної традиції вогнепальної зброї, сімейної зброї.

Гармати були використані Королівством Аюттхая в 1352 році під час його вторгнення в імперію кхмерів. Протягом десятиліття в імперії кхмерів можна було знайти велику кількість пороху. До кінця століття вогнепальну зброю також використовувала династія Трінь.

Заготівля солоних горіхів були зафіксовані голландськими та німецькими мандрівниками як звичайні навіть у найменших селах і були зібрані під час процесу розкладання великих пагорбів, що спеціально для цієї мети були розкладені. Нідерландське покарання за володіння недозволеним порохом, схоже, було ампутацією. Власність та виготовлення пороху пізніше були заборонені колоніальними голландськими окупантами. За словами полковника Маккензі, процитованого в сері Томаса Стамфорда Раффлса, "Історія Яви (1817), найчистіша сірка була доставлена ​​з кратера з гори біля протоки Балі.

Індія

Див. також: Хронологія епохи пороху в Південній Азії

Вважається, що технологія пороху прибула до Індії до середини 14 століття, але могла бути впроваджена набагато раніше монголами які завоювали і Китай, і деякі прикордонні райони Індії, можливо, ще в середині 13 століття. Об'єднання великої єдиної монгольської імперії призвело до вільної передачі китайської технології в монгольські завойовані частини Індії. Незалежно від того, вважається, що монголи застосовували китайську зброю з порохом під час своїх вторгнень в Індію. У Таріх-Фірішті (1606—1607 рр.) Було написано, що посланник монгольського правителя Хулегу-хана був поданий сліпучопіротехнічні засоби відображаються після його прибуття в Делі в 1258 році нашої ери.  Першим пороховим пристроєм, на відміну від піротехніки на основі нафти, що була введена в Індію з Китаю у другій половині 13 століття, була ракета під назвою «гавай» (також звана «заборона»).  Ракета використовувалася як знаряддя війни з другої половини XIV століття і далі а Делійський султанат, а також Бахманське царство добре використали їх.  У складі посольства в Індію тімуридського лідера Шахрукх (1405—1447), "згаданого Абд аль-Раззак нафт-метальники, встановлені на слон і різноманітність піротехнічних виставило на загальному огляді. Роджер Полі писав, що «в той час як порох був насамперед китайською інновацією», селетер, який призвів до винаходу пороху, можливо, прибув з Індії, хоча також є ймовірним, що він корінним корінням походить з Китаю.

Вогнепальна зброя, відома як топ-о-туфак, також існувала в Імперії Віджаянагара Індії ще в 1366 році нашої ери. У 1368—1369 роках Султанат Бахману, можливо, застосовував вогнепальну зброю проти Віджаянагара, але ця зброя могла бути і піротехнікою. До 1442 р. Гармати мали чітке відчуття присутності в Індії, про що свідчать історичні записи. З того часу в Індії розпочалося поширення війни з порохом, з такими подіями, як облога Белгауму в 1473 р. Султаном Мухаммедом Шахом Бахмані. Мусульманські та індуїстські держави на півдні просунулися в артилерії порівняно з володарями Делі цього періоду через їх контакт із зовнішнім світом, особливо Туреччиною, морським шляхом. Королівства Південної Індії імпортували своїх артилеристів (топчі) та артилерію з Туреччини та арабських країн, з якими вони склали добрі стосунки.

Корея

Див. також: Хронологія епохи пороху в Кореї

Корея почала виробництво пороху в 1374–76 роках. У XIV столітті корейський учений на ім'я Чо Музеон виявив спосіб його виготовлення після відвідування Китаю та підкупу купця на ім'я Лі Юань за формулою пороху.  У 1377 р. Він з'ясував, як видобувати калійну селітру з ґрунту, а згодом винайшов юху, першу ракету Кореї  а подальші розробки призвели до народження синдійонів, ракет корейських стріл. Ракетний зал з кількох ракет, відомий як hwacha («вогневий візок»), був розроблений з юхи та сінджейону в Кореї в 1409 році під час династії Хосеона. Його винахідниками є Yi Do(이도, щоб не помилитися з Седжонгом Великим) та Чой Хе-саном (최 해산, син Чоу Мусеона). Однак перші hwachas не вели вогонь по ракетах, а використовували змонтовані бронзові гармати, які стріляли в залізні стріли.  Хваші для запуску ракет були розроблені в 1451 році за указом короля Мунджонга та його молодшого брата Пе. ІмЮн (Yi Gu, 임영 대군 이구). Цей «Мунджонг Хвач» — це відомий сьогодні тип, який може за один раз вистрілити 100 ракетних стріл або 200 маленьких кульок Chongtong зі змінними модулями. На той час у Хансеоні було розміщено 50 одиниць(нинішній Сеул) та ще 80 на північній межі. До кінця 1451 року по всій Кореї було розгорнуто сотні хвачів.

Військово-морські порохові зброї також з'явилися і швидко були прийняті корейськими кораблями для конфліктів проти японських піратів у 1380 та 1383 рр. До 1410 року повідомлялося, що 160 корейських кораблів оснащували якусь артилерію. Як відомо, застосовувались міномети, що стріляли з грозових бомб, і згадуються чотири типи гармат: хонья (небо), чия (земля), хонджа (чорний) та хванджа (жовтий), але їх технічні характеристики невідомі. Ці гармати, як правило, вистрілювали дерев'яні стріли з наконечником заліза, найдовша з яких була завдовжки дев'ять футів, але іноді використовувались також кам'яні та залізні кулі.

Японія

Див. також: Хронологія епохи пороху Японії

Додаткова інформація: Танегасіма (японський сірник)

Вогнепальна зброя, здається, була відома в Японії близько 1270 року як винайдені в Китаї протонабори, які японці назвали «залізний гармат». Обмін зброєю пороху між Китаєм та Японією пройшов повільно, і до Японії коли-небудь дісталося лише невелика кількість ручних гармат. Однак, як відомо, використання бомбових порохів у стилі китайських вибухових речовин відбулося в Японії щонайменше з середини 15 століття.  Перша зафіксована поява гармати в Японії відбулася в 1510 році, коли буддійський монах подарував Хіджу Уджіцуну тепцевий залізний гармат, який він придбав під час подорожей по Китаю.  Вогнепальна зброя побачила дуже мало користі в Японії, поки в 1543 році не були введені португальські сірники. Під час японського вторгнення в Кореї (1592—1598), сили Тойотомі Хідейосі ефективно використані гнотового вогнепальну зброю проти корейських сил Чосон, хоча вони в кінцевому підсумку будуть розбиті і змушені відступити від Корейського півострова.

Рання сучасна війна

Додаткова інформація: рання сучасна війна

Із 15 по 18 століття спостерігається широке вдосконалення технології пороху. Військові розробки в Європі та агресивне застосування технологічного прогресу в цей період зазвичай називають ранньою сучасною війною, коли Європа здобула глобальну перевагу в глибоководній війні та фортечній архітектурі.  Зрештою військова наука в Європі призвела до помітного технологічного відходу від решти світу, відомого як Велика розбіжність, терміна, придуманого Семюелем П. Хантінгтоном. Порох залишався центральним значенням, поки його не замінили більш досконалі вибухові речовини, починаючи з 1860-х років.

Вогнепальна зброя раннього Мін

Основна стаття: Порохова зброя в династії Мін

Додаткова інформація: Хулунцзін та Вубей Чжи

Розвиток і розповсюдження гармат у Китаї тривав у династії Мін. Успіх його засновника Чжу Юаньчжана, який оголосив своє правління епохою Гонву, або «Великого воєнного стану», часто пояснюють його ефективним використанням гармат.

Однак більшість ранніх гармат «Мінг» важили всього два-три кілограми, тоді як гармати вважалися «великими» на той час, що важили лише сімдесят п'ять кілограмів. Мінські джерела припускають, що такі гармати, як ці постріли з каміння та залізні кулі, але в основному застосовувалися проти людей, а не для нанесення структурних ушкоджень кораблям або стінам. Точність була низькою, і вони обмежувалися діапазоном лише 50 кроків.

Незважаючи на відносно невеликі розміри гармат Мінг, деякі елементи конструкції зброї пороху слідували світовим тенденціям. Зростаюче відношення довжини до дульного дула відповідало швидкості розвитку європейських гармат до 1450-х років. Практика загоряння пороху була розроблена 1370 р. З метою збільшення вибухової потужності в мінних шахтах  і, мабуть, використовувалася і в гарматах, згідно з одним записом вогнепальної труби, що стріляла снарядом 457 метрів, що, ймовірно, можливий лише на той час із застосуванням кукурудзяного порошку. Близько того ж року пістолети «Мінг» перейшли від використання пострілів з каменю до залізних боєприпасів, які мають більшу щільність і підвищену потужність вогнепальної зброї.

Пік розвитку гармати в Китаї свідчить про навантаження на дулю кованого заліза «великий загальний гармат», який важив до 360 кілограмів і міг вистрілити 4,8-кілограмовий свинцевий куля. Його більш важкий варіант, «великий божественний гармат», міг важити до 600 кілограмів і був здатний вистрілити відразу кілька залізних кульок і вище ста залізних пострілів. Великі загальні та божественні гармати були останніми корінними китайськими гарматними конструкціями до впровадження європейських моделей у 16 ​​столітті.

Відсутність більшої облогової зброї в Китаї, на відміну від решти світу, де гармати зростали і потужніші, пояснювались величезною товщиною традиційних китайських стін  що, на думку Тоніо Андраде, не стимулювало створення більших гармат, оскільки навіть промислова артилерія мала проблеми з їх подоланням. Азієць Кеннет також стверджує, що більші гармати не були особливо корисними проти традиційних ворогів Китаю: конячих кочівників.

Великі гармати

Основна стаття: Історія артилерії

Додаткова інформація: Калверін та Італійські війни

Розробка великих артилерійських частин і більших гармат розпочалася з Бургундії. Спочатку був другорядним державою, він став однією з найпотужніших держав Європи XIV століття, і був великим новатором в облогових війнах. Герцог Бургундії, Філіп Сміливий (1363—1404), спирався на владу на ефективному використанні великих гармат та сприяв дослідженню та розробці в усіх аспектах технології озброєння пороху. Філіп встановив виробників і використовував більше гарматних колесників, ніж будь-яка європейська держава до нього.

Тоді як більшість європейських гармат до 1370 року важило від 20 до 40 фунтів (9–14 кг), французька облога Шато-де-Сен-Совер-ле-Вікомте у 1375 р. Під час Столітньої війни бачила застосування гармат вагою понад тонну (900 кг), стріляючи з кам'яних кульок вагою понад 45 фунтів (45 кг). Філіп використовував великі гармати, щоб допомогти французам захопити фортецю Одруїк у 1377 році. Ці гармати вистрілили снаряди набагато більші, ніж будь-які раніше, із семи гармат, які могли стріляти снарядами вагою до 90 кілограмів. Гармати розбили міські стіни, розпочавши нову еру артилерійської війни, а території Бургундії швидко розширилися.

Європа вступила в гонку озброєнь, щоб створити все більші артилерійські частини. На початку XV століття і французька, і англійська армії були оснащені більшими шматками, відомими як бомбардування, вагою до 5 тонн (4,535 кг) і вогневими кульками вагою до 300 фунтів (136 кг). Артилерійські потяги, якими користувався Генріх V Англійський в облозі Арфлера 1415 р. та 1419 р. Руані, виявились ефективними у порушенні французьких укріплень, тоді як артилерія сприяла перемогам французьких військ під Джоан Арк у кампанії Луар (1429 р.).

Ця зброя була трансформаційною для європейської війни. Сто років тому француз П'єр Дюбуа писав, що «замок навряд чи можна взяти протягом року, і навіть якщо він впаде, це означає більше витрат на гаманець короля і для його підданих, ніж вартує завоювання»  але до 15 століття європейські стіни впали з максимальною регулярністю.

Османська імперія також розробляє свої власні артилерійські частини. Мехмед Завойовник (1432—1481) вирішив придбати великі гармати з метою завоювання Константинополя. Угорський Урбан виготовив для нього шестиметровий (20 футовий) гармат, який потребував сотні фунтів пороху для стрільби; під час фактичної облоги Константинополя пістолет виявився дещо зруйнованим.  Однак десятки інших великих гармат за 55 днів бомбили стіни Константинополя в їх найслабших ділянках  і, незважаючи на запеклу оборону, укріплення міста були завалені.

Зміни укріплень

Додаткова інформація: Зоряний форт та Бастіон

У відповідь на артилерію пороху, європейські укріплення почали відображати такі архітектурні принципи, як нижчі та товстіші стіни в середині 1400-х років.  Гарматні вежі були збудовані з артилерійських приміщень, де гармати могли розстрілювати вогонь із щілин у стінах. Однак це виявилося проблематичним, оскільки повільна швидкість вогню, струси струсу та шкідливі випари спричинили сильну перешкоду захисникам. Вежі з гарматами також обмежували розміри та кількість розміщення гармат, оскільки кімнати можна було побудувати лише такі великі. Значні артилерійські вежі, що збереглися, включають семишарову оборонну споруду, збудовану в 1480 році в Фугері в Бретані, і чотиришарову вежу, збудовану в 1479 році в Кверфурті в Саксонії.

Зоряний форт, також відомий як фортеця бастіон, слідова італієнна, або фортеця ренесансу, був стилем фортифікації, який став популярним в Європі протягом 16 століття. Бастіон і зірковий форт був розроблений в Італії, де флорентійський інженер Джуліано да Сангалло (1445—1516) склав комплексний оборонний план, використовуючи геометричний бастіон та повний італійний слід, який набув широкого поширення в Європі.

Головними відмітними рисами зіркового форту були його кутові бастіони, кожен розміщений для того, щоб підтримувати свого сусіда смертельним перехресним вогнем, охоплюючи всі кути, що робило їх надзвичайно важкими для взаємодії та нападу. Кутові бастіони складалися з двох граней і двох флангів. Артилерійські позиції, розташовані на флангах, могли вести паралельний вогонь протилежної лінії бастіону, забезпечуючи, таким чином, дві лінії прикриття вогнем проти збройного нападу на стіну і не дозволяючи гірничим сторонам знаходити притулок. Тим часом артилерія, розміщена на бастіонній платформі, могла вести фронтальний вогонь із двох граней, забезпечуючи також перекриття вогню протилежним бастіоном. Перекриття взаємно підтримуючого оборонного вогню було найбільшою перевагою, яким користувався зірковий форт. В результаті облоги тривали довше і стали більш важкими справами. До 1530-х років бастіонний форт став домінуючою оборонною структурою в Італії.

Поза межами Європи зоряний форт став «двигуном європейської експансії»  і діяв як множник сили, щоб малі європейські гарнізони могли протистояти чисельно переважаючим силам. Де б не зводилися зіркові форти, тубільці відчували великі труднощі з викоріненням європейських окупантів.

У Китаї Сунь Юаньхуа виступав за будівництво кутових фортець бастіонів у своєму Сіфашенджі, щоб їх гармати могли краще підтримувати один одного. Чиновники Хань Юнь та Хань Лінь зазначили, що гармати на квадратних фортах не могли підтримувати обидві сторони, а також бастіонні форти. Їх зусилля щодо побудови бастіонних фортів та їх результати були непереконливими. Ма Вейхен побудував у своєму повіті два бастіонні форти, які допомогли відстояти від навали Цін у 1638 році. До 1641 року в повіті було десять бастіонних фортів. До того, як фортеці бастіонів могли бути розповсюджені далі, династія Мін впала в 1644 році, і про них значною мірою забули, оскільки династія Цін велику частину часу вела в наступ і не мала для них користі.

Вдосконалення гармати

Розробка та дизайн гармат у Європі досягли своєї «класичної» форми у 1480-х роках — довші, легші, ефективніші та точніші порівняно з попередниками лише за три десятиліття до цього. Дизайн зберігався, а гармати 1480-х років демонстрували незначну різницю та дивовижну схожість із гарматами через три століття у 1750-х. Цей 300-річний період, протягом якого домінував класичний гармат, надає йому свого спонукання.

Зразки ранньої класичної європейської зброї є двома гарматами з 1488 року, що тепер збереглися на площі в місті Невшатель, Швейцарія. Пістолети Neuchâtel мають довжину 224 сантиметри, діаметр 6,2 сантиметра, а інший трохи довший, 252 сантиметри, з однаковим розміром отвору. Вони відрізняються від старшої вогнепальної зброї асортиментом удосконалень. Їх довше співвідношення довжини до отвору додає більше енергії в постріл, що дозволяє снаряду стріляти далі. Не тільки довше, вони також були легшими, оскільки стінки ствола були тоншими, щоб забезпечити швидше розсіювання тепла. Вони також більше не потребували допомоги дерев'яної пробки для завантаження, оскільки вони пропонували більш щільне прилягання між снарядом і стволом, ще більше підвищуючи точність ведення пороху — і були більш смертельними через такі розробки, як порох пороху та постріл із заліза. Коли ці гармати дійшли до Китаю в 1510-х роках, китайці були дуже вражені ними, в першу чергу своїми довшими і тоншими стволами.

Дві основні теорії появи класичного пістолета передбачають розробку породного пороху та новий метод лиття гармат.

Гіпотеза корнінгу передбачає, що більш довгі стволи виникали як реакція на розвиток кукурудзяного пороху. Мало того, що «порізаний» порошок тримався краще через зменшену площу поверхні, але й артилеристи виявили, що він є більш потужним та легшим для завантаження у гармати. До забивання порох також часто змішувався в складові компоненти і, отже, був ненадійним.  Більш швидка реакція пороху була придатною для менших гармат, оскільки великі мали тенденцію до розтріскування, а більш контрольована реакція дозволяла великим гарматам мати довші, тонші стінки. Однак гіпотеза корнінгу була аргументована з двох причин: По-перше, виробники порошків були, мабуть, більше стурбовані псуванням, ніж впливом рогового пороху на гармати; і друге, корнінг як практика існував у Китаї з 1370-х років.

Друга теорія полягає в тому, що ключем до розробки класичного пістолета, можливо, став новий метод лиття гармати, дулом вгору.  Сміт зауважує: «Частини боєприпасів, що збереглися раніше, у XV столітті, — це великі шматки з великими розмірами отворів. Вони не схожі на довгу тонку пістолет … По суті це труби з паралельними сторонами з плоскими кінцями. Пояснення. це, мабуть, те, що вони були скинуті мордою в традиційному способі заснування дзвонів, тоді як довгі тонкі гармати були закинуті мордою вгору … Можливо, це знаменує справжню „революцію“ в артилерії. Колись техніка підкидання морди з супутніми перевагами, і незрозуміло, що це в даний час було освоєно засновниками гармат, відкрився шлях до розвитку „класичної“ форми артилерії». Однак сам Сміт заявляє, що не зрозуміло, якими перевагами була б надана ця методика, незважаючи на широке поширення.

Залізо проти бронзи

Протягом 15-16 століть виготовлялися переважно два різних гармати. Ковані гармати та чавунні бронзи. Ковані гармати були конструктивно складені з двох шарів: внутрішня трубка із залізних наконечників, щільно укладених разом із зовнішнім корпусом залізних обручів. Бронзові гармати, з іншого боку, були відлиті з одного шматка, схожого на дзвони. Техніка, яка використовується при литті бронзових гармат, була настільки схожа на дзвіночок, що обидва часто розглядалися як пов'язане підприємство.

І залізні, і бронзові гармати мали свої переваги та недоліки. Ковані залізні гармати були вдесятеро дешевшими, але більш нестабільними завдяки їх побудованій штуці. Навіть без використання залізні гармати могли піддаватися іржі, тоді як бронзові гармати — ні. Ще однією причиною домінування бронзових гармат стала їх естетична привабливість. Оскільки гармати були настільки важливими, як прояви влади та престижу, правителі любили замовляти бронзові гармати, які можна було ліпити у вигадливі конструкції, що містять художні мотиви чи символи. Саме з усіх цих причин литий бронзовий гармат став кращим типом до кінця 1400-х років.

Композитні залізні/бронзові гармати були набагато рідшими, але були виготовлені в династіях Мін і Цін і протягом 17 століття вважалися «одними з найкращих у світі». Гуджарати експериментували з такою ж концепцією в 1545 році, англійці принаймні до 1580 року, а голландці в 1629 році. Однак зусилля, необхідні для виготовлення цієї зброї, заважали їм масового виробництва. сьогодні дуже мало вцілілих творів.  З відомих на сьогоднішній день композитних металевих гармат є 2 англійські, 2 голландські, 12 гуджараті та 48 із періоду Мін-Цин.

Аркебуз і мушкет

Додаткова інформація: Аркебус, Мускет та Сірник

Аркебус був вогнепальною зброєю, яка з'явилася в Європі та Османській імперії на початку 15 століття. Його назва походить від німецького слова Hackenbüchse. Хоча термін arquebus застосовувався до багатьох різних форм вогнепальної зброї з 15 по 17 століття, він спочатку використовувався для опису «ручної рушниці з виступом, що нагадує гачок, або затискачами під її поверхнею, корисною для стійкості проти бойових дій або інші об'єкти при стрільбі». Ці «гачкові гармати» були у своїх ранніх формах оборонної зброї, встановленої на німецьких стінах міста на початку 1400-х років, але до кінця 1400-х років перейшли в ручну вогнепальну зброю, із більш важкими варіантами, відомими як «мушкети», які були вистрілені з відпочинку Y -подібні опори, що з'явилися на початку 1500-х років.

Мушкет міг проникнути у всі форми броні, наявні в той час, зробивши броні застарілими, і, як наслідок, важкою мушкетом. Незважаючи на те, що між аркебузом і мушкетом відносно мало різниці в дизайні, за винятком розмірів і міцності, саме цей термін мушкет залишився у вжитку до 1800-х років.  Можливо, не зовсім неточно припустити, що мушкет був у його виготовленні просто більшим аркебузом. Принаймні, одного разу, мушкет та аркебуз використовувались взаємозамінно для позначення однієї і тієї ж зброї  і навіть її називали «аркестровою мушкетою». Командир Габсбургів у середині 1560-х років колись називав мушкети «подвійними аркебузами». Визначення аркебузи і подібних вогнепальної зброї, отже, вельми заплутаним, як цей термін був застосований до різних видів вогнепальної зброї, а також набуває кілька назв, як аркебуза, аркебуза, schiopo, sclopus, tüfenk, tofak, сірник і фаєр. Деякі кажуть, що гак був передвісником аркебузу.

Датування першої появи механізму стрільби з сірника є спірним. Перші згадки про використання того, що, можливо, були аркебузами (тюфек) яничарським корпусом османської армії, датуються 1394—1465 роками.  Однак незрозуміло, були це аркебузи чи невеликі гармати вже в 1444 році, але Факт, що вони описувалися окремо від гармат у середині 15 століття, свідчать про те, що вони були ручною вогнепальною зброєю.  У Європі плечовий запас, напевно, натхненний арбалетом, був доданий до аркебузу близько 1470 р., а поява механізму блокування сірників датується трохи до 1475 р. Аркебус сірника був першою вогнепальною зброєю, оснащеною спусковим механізмом. Він також вважається першим переносна плечова зброя.

Matchlock став загальним терміном для аркебуза після того, як він був доданий до вогнепальної зброї. До появи сірника, рушниці вистрілювали з грудей, затискали під однією рукою, в той час як інша рука маневрувала гарячим притиском до сенсорного отвору, щоб запалити порох.  Блок сірника змінив це, додавши механізм стрільби, що складається з двох частин, сірника та замка. Замикаючий механізм утримував всередині затискача завдовжки від тюкаючої мотузки довжиною два-три фути, змоченою в селекторі, яка була сірником.  Підключений до важеля замикання був спусковий гачок, який під час витягування опускав сірник у піддон для ґрунтовки, запалюючи пральний засіб, внаслідок чого спалах проходив через сенсорний отвір, а також запалював порох усередині ствола та просував кулю з морди.

Незважаючи на те, що сірникові замки забезпечували вирішальну перевагу, дозволяючи користувачеві націлювати вогнепальну зброю обома руками, її також було незручно використовувати.  Щоб уникнути випадкового запалювання пороху, сірник потрібно було від'єднати під час завантаження пістолета. У деяких випадках матч також виходив, тому обидва кінці матчу залишалися освітленими. Це виявилося громіздким для маневру, оскільки обом рукам було потрібно провести матч під час вилучення, по одному кінці в кожній руці. Процедура була настільки складною, що в посібнику з бурових робіт 1607 року, опублікованому Якобом де Ген у Нідерландах, було перераховано 28 кроків для стрільби та завантаження пістолета.  У 1584 році мінський генерал Ци Цзигуансклав пісню на 11 кроків, щоб практикувати процедуру в ритмі: «Один, очистіть пістолет. Два висипте порошок. Три припудріть порошок. Чотири опустіть гранулу. П'ять приведіть гранулу. Шість покладіть в папір (пробка). Сім відкиньте папір. Вісім відкрийте кришку flashpan. Дев'ять вилийте порошок спалаху. Десять закрийте flashpan і затисніть запобіжник. Одинадцять, прослухайте сигнал, потім відкрийте кришку flashpan. Націлюючись на ворога, підніміть пістолет і вогонь».

Перезарядка пістолета протягом 16 століття за найідеальніших умов займала від 20 секунд до хвилини.

Аркебус вважається першим переносним вогнепальним озброєнням «плеча». Аркебузи були використані ще в 1472 році іспанцями та португальцями в Заморі. Аналогічно, кастильці використовували аркебузи також у 1476 році. У 1496 р. Філіп Монч із Пфальца склав ілюстрований Buch der Strynt un (d) Buchsse (n) на гарматах і «байках». Мамлюки, зокрема, були консервативно проти застосування зброї пороху. Зустрічаючись з гарматами та аркебузами, якими володіли османи, вони критикували їх таким чином: «Бог проклинає того, хто їх вигадав, і Бог проклять людину, яка з ними обстрілює мусульман». Образи були також стягнуті проти османів за те, що «принесли із собою цю хитру, майстерно розроблену християнами Європи, коли вони не змогли зустріти мусульманські армії на полі битви». Аналогічно, мушкетери та піхотинці, що володіють мушкетом, зневажали у суспільстві феодальні лицарі ще до часів Сервантеса (1547—1616 рр. н. е.). Урешті-решт мамлюкам під Каїтбеєм було наказано у 1489 р. Навчатись використанню аль-бундук аль-рас (аркебусів). Однак у 1514 р. Османська армія з 12 000 солдатів, що володіли аркебузами, все-таки зуміла розгромити набагато більшу силу Мамлюка. Аркебус став загальною зброєю піхоти до 16 століття завдяки відносній дешевизні — шолом, нагрудний знак і щука коштували приблизно три чверті дуката, тоді як аркебуз лише трохи більше одного дуката.  Ще однією перевагою аркебусів перед іншим обладнанням та зброєю був його короткий навчальний період. У той час як лук потенційно зайняв роки для освоєння, ефективний аркестр зможе навчитися всього за два тижні.  Згідно з доповіддю Вінсентіо д'Алессандрі 1571 року, перська зброя, включаючи аркебузи, «була вищою і більш загартованою, ніж будь-яка інша нація».

На початку 1500-х з'явився більший аркебуз, відомий як мушкет. Важка мушкета, хоч і була досить незручною в управлінні, вимагаючи спокою вилки для належного вогню, мала перевагу в тому, що змогла проникнути кращою бронею в межах 180 метрів, штатною бронею на 365 метрів та неозброєною людиною на 548 метрах. Однак і мушкет, і аркебуз були фактично обмежені дальністю лише від 90 до 185 метрів незалежно від броні, оскільки вони були неймовірно неточними. За деякими джерелами, гладкоствольний мушкет був абсолютно нездатний вразити ціль розміром з людиною повз 73 метрова позначка. Хоча в цей час існували нарізні гармати у вигляді канавок, врізаних у внутрішні стволи, вони вважалися спеціалізованою зброєю та обмеженою кількістю. У деяких аспектах це робило гладкий мушкет неповноцінною зброєю порівняно з луком. Наприклад, середній лучник Мамлюка міг вражати цілі лише на відстані 68 метрів, але міг підтримувати темп від шести до восьми пострілів на хвилину. Для порівняння, сірники шістнадцятого століття вистрілювали один постріл кожні кілька хвилин, і набагато рідше, враховуючи помилки та несправності, що траплялися до половини часу. Це не означає, що вогнепальна зброя 16 століття поступалася луку і стрілі, бо вона могла краще проникати в броню і вимагала меншої підготовки, але недоліки мушкета були дуже реальними, і це було не до 1590-х років, коли лучники здебільшого були припинені з європейської війни. Можливо, це було наслідком підвищення ефективності боротьби з мушкетною зброєю через зростання вогневого вогню в Європі, як вперше застосували голландці. У цей час артилеристи в європейських арміях досягали 40 відсотків піхотних сил.

Коли чесноти мушкету стали очевидними, він швидко був прийнятий по всій Євразії, так що до 1560 р. Навіть у Китаї генерали вихваляли нову зброю. Ці-джигуанг, відомий партизанин мушкету, висловив хвалу про ефективність гармати у 1560 році:

На відміну від будь-якого іншого з багатьох видів вогнепальної зброї. По силі він може пробити броню. У точності він може вражати центр мішеней, навіть до місця удару в око монети [тобто, стріляючи прямо через монету], а не лише для виняткових стрільців … Аркебуз [鳥 銃] — така потужна зброя і настільки точний, що навіть лук і стріла не можуть відповідати йому, і … ніщо не є настільки сильним, щоб можна було захищатись.

Інші східноазійські сили, такі як Джой Віт, також швидко прийняли сімейство мушкетів. Зокрема, Мінг вважав, що Джіі Віот виготовив найдосконаліші сірники в світі протягом 17 століття, перевершивши навіть османську, японську та європейську вогнепальну зброю. Європейські спостерігачі війни за війною Трінь-Нгуйнь також підтримали Мінг у володінні в'єтнамцями майстерності розробки сірників. Казали, що в'єтнамські сірникові блоки змогли пробити кілька шарів залізної броні, вбити двох-п'яти чоловіків одним пострілом, але також тихо вогнем по зброї свого калібру.

Імперії пороху

У Порох Empires зазвичай ставляться до ісламської Османської, Сефевидської та Моголів імперій. Фраза вперше була введена Маршаллом Годжсоном у назві книги 5 («Другий розквіт: Імперії Порохових часів») свого дуже впливового тритомного твору «Венчур ісламу» (1974).

Годжсон застосував термін «імперія пороху» до трьох ісламських політичних утворень, які він визначив як окремі від нестабільних, географічно обмежених конфедерацій тюркських кланів, що панували в постмонгольські часи. Він назвав їх «військовими патронатними державами пізнішого середнього періоду», які мали три визначальні характеристики: по-перше, легітимізація незалежного династичного закону; по-друге, концепція всієї держави як єдиної військової сили; по-третє, спроба пояснити всі економічні та високі культурні ресурси як апарати головних родин військових. З'єднання цих імперій були їхніми традиціями, які виросли «з монгольських уявлень про велич», але «поняття [s] uch могли повністю визріти і створити стійкі бюрократичні імперії лише після того, як зброя пороху та їх спеціалізовані технології отримали перше місце у військовому житті».

Вільям Х. Макнілл далі розширив концепцію імперій пороху, стверджуючи, що такі держави «змогли монополізувати нову артилерію; центральні органи влади змогли об'єднати більші території в нові або знову консолідовані імперії».

У 2011 році Дуглас Е. Стреузанд розкритикував гіпотезу Годжсона-Макніла про порох-імперію, назвавши це недоброзичливістю як «адекватним [n], чи точним» поясненням, хоча термін залишається вживаним. Основна проблема, яку він бачив із теорією Годжсона-Макніла, полягає в тому, що, здається, придбання вогнепальної зброї не передувало первинному придбанню території, що становить імперську критичну масу будь-якої з трьох ранніх сучасних ісламських імперій, за винятком випадків моголів. Більше того, здається, що прихильність до військового самодержавного правління передувала придбанню порохової зброї у всіх трьох випадках.

Пов'язаний чи ні порох з існуванням будь-якої з цих трьох імперій, не можна сумніватися, що кожна з трьох набула артилерію та вогнепальну зброю на початку своєї історії і зробила таку зброю невід'ємною частиною своєї військової тактики.

Османська імперія

Невідомо, коли османи почали застосовувати вогнепальну зброю, однак стверджується, що вони використовували гармати з часів битв за Косово (1389) та Нукап (1396) і, безумовно, до 1420-х років.  Дехто стверджує, що польові гармати вступили на службу лише незабаром після битви при Варні (1444 р.), А більш точно використовувались у Другій битві за Косово (1448 р.). Аркебус досяг їх близько 1425 року.

Індія та імперія Моголів

В Індії зброю з бронзи було вилучено з Калікут (1504) та Діу (1533). До 17 століття індіанці виготовляли різноманітну різноманітність вогнепальної зброї; Зокрема, великі гармати стали помітні в Танджорі, Дакці, Біджапурі та Муршидабаді. Гуджарат постачав Європу селітру для використання у пороховій війні протягом 17 століття.  Бенгалія та Малва брали участь у виробництві селітри. Голландці, французи, португальці та англійці використовували Чапра як центр переробки сіллю.

Фатулла Ширазі (бл. 1582), який працював у Акбара Великого інженером-механіком, розробив ранній постріл з багатокаліберних гармат. Швидка стрілянина гармати Ширазі мала кілька гарматних бочок, які стріляли ручними гарматами, завантаженими порохом.

Mysorean ракети були індійське військове зброю, перші залізні -cased ракети успішно розгорнуті для використання в військових цілях. Mysorean армія під Хайдер Алі і його син Типу Султан, використовували ракети ефективно проти Британської Ост—Індської компанії протягом 1780—х і 1790—х рр.

Індійські ракети війни були грізною зброєю до того, як такі ракети використовувались у Європі. У них були стрижні бам-бу, тіло ракети, прив'язане до стрижня, і залізні точки. Вони були спрямовані в ціль і стріляли, запалюючи запобіжник, але траєкторія була досить нестабільною. Застосування мін та протимінних мін із вибуховими зарядами пороху згадується за часів Акбара та Джахангіра.

Цивільне будівництво

Канали

Порох був використаний для гідротехніки в Китаї до 1541 року. Вибух пороху з подальшим днопоглибленням детриту був технікою, яку використовував Чен Му для вдосконалення Гранд-каналу на водному шляху, де він переходив Жовту річку. У Європі порох був використаний при будівництві каналу міді на півдні Франції.  Він був завершений у 1681 році і з'єднав Середземне море з Атлантичним з 240 км каналу та 100 замків. Ще одним помітним споживачем чорного порошку був канал Ері в Нью-Йорку, протяжністю 585 км, на його завершення знадобилося вісім років, починаючи з 1817 року.

Видобуток

Перш ніж застосовувати порох у цивільному будівництві, існували два способи розбити великі породи важкою працею або нагріванням при великих пожежах з подальшим швидким загартуванням. Найдавніший запис про використання пороху в шахтах походить з Угорщини в 1627 році.  Він був введений до Британії в 1638 році німецькими шахтарями, після чого записи є численними. До винаходу запобіжника по бікфордів в 1831 році, ця практика не було вкрай небезпечно. Ще однією причиною небезпеки були густі випари та ризик розпалювання горючих газів при використанні у вугільних шахтах.

Будівництво тунелів

Чорний порошок також широко використовувався в залізничному будівництві. Спочатку залізниці слідували за контурами землі або перетинали низьку землю за допомогою мостів і віадуків, але пізніше залізниці широко використовували рубки та тунелі. Протягом 2400 футів тунелю в 5,4 миль бокс-тунель на Великій Західній залізничній лінії між Лондоном та Брістолем споживалося тонни пороху на тиждень протягом двох років. Тунель Мон Сеніс протяжністю 12,9 км був завершений за 13 років, починаючи з 1857 року, але навіть з чорним порошком прогрес становив лише 25 см на день, поки винахід пневматичних свердел не прискорив роботу.

Сполучені Штати Америки

Революційна війна

Під час Американської революційної війни було виділено ряд печер для селітри для виготовлення пороху, коли поставки з Європи були ембарговані. Абігейл Адамс, як відомо, також зробила порох на своїй сімейній фермі в штаті Массачусетс.

Нью-Йоркський комітет безпеки (Американська революція) підготував деякі нариси створення пороху, які були надруковані в 1776 році.

Громадянська війна

Під час американської громадянської війни, Британська Індія була основним джерелом селітри для виготовлення пороху для армій Союзу. Це постачання було загрожене британським урядом під час трентської справи, коли військово-морські сили Союзу зупинили британський корабель — RMS Trent і усунули двох дипломатів Конфедерації. Британський уряд частково відповів тим, що зупинив увесь експорт селітри у США, погрожуючи їхнім виробничим порохом. Незабаром після цього ситуація була вирішена, і дипломатів Конфедерації було звільнено.

ВМС Союзу заблокували південні конфедеративні держави, що зменшило кількість пороху, який можна було імпортувати з-за кордону. Конфедератів Nitre і Майнінг бюро було створено для виробництва пороху для армії і флоту за рахунок внутрішніх ресурсів. Нітра — англійський правопис «нітра». У той час, як вуглець і сірка були доступні на півдні, калієва селітра часто вироблялася з кальцієвої селітри, знайденої в печерному бруді, підлогах сараю тютюну та інших приміщеннях сараю. Ряд печер було видобуто, а чоловіків і хлопців, які працювали в печерах, називали «петер мавпою», дещо наслідуючи військово-морському терміну «порохова мавпа», який застосовувався для хлопців, які виховували звинувачення з пороху на каноні.

В останній половині 19 століття винайдено нітрогліцерин, нітроцелюлозу та бездимні порошки, які незабаром замінили традиційний порох у більшості цивільних та військових застосувань.