Феофіл (патріарх Александрійський)

Патріарх Феофіл (грец. Πατριάρχης Θεόφιλος) — двадцять третій патріарх Александрійський. Обіймав Александрійську патріаршу кафедру з 385 до 412 року. Шанується як святий Коптською православною церквою та Сирійською православною церквою.

Патріарх Феофіл
грец. Πατριάρχης Θεόφιλος
Народився	невідомо Єгипет
Помер	15 жовтня 412 Єгипет
Поховання	Александрія
Країна	Єгипет
Місце проживання	^d
Діяльність	священник, патріарх
Знання мов	давньогрецька
Посада	Папа Коптської православної церкви Александрії і Патріарх Александрійський
Конфесія	православ'я і католицька церква^[2]
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Патріаршество

Ставши патріархом, у жорсткій формі вимагав покірності від єпископів, а непокірних піддав ув'язненню чи вигнанню. Для підтримки своєї влади Феофіл створив мережу інформаторів, мав також шпигунів при імператорському дворі Константинополі, вправно підкуповував імператорських чиновників. За єдиновладдя у двох сферах одночасно — світської та духовної, Феофіл отримав призирливе звання християнського фараона.

Вибудувавши таким чином свою владу в Єгипті та Лівії, Феофіл бажав поширити свої повноваження на всю територію Східної Римської імперії, за аналогією з папою в Римі.

Патріарство Феофіла було відзначено боротьбою з язичництвом та протистоянням оригенізму. Наступником Феофіла став його племінник Кирило.

Чотирнадцять правил, складених Феофілом Александрійським, увійшли до Канонів Православної Церкви.

Суперечки з Іваном Золотоустим

З усіх кліриків з якими мав конфлікт Іван Золотоустий, Феофіл був найбільш владолюбним і становив найбільшу небезпеку для Івана. Церковні історики зазвичай дають йому досить негативну характеристику. Був схильним до користолюбства та владолюбства, а Палладій Єленопольский навіть порівнював його з фараоном «тож, цьому Ісидору якась дружина, знатна вдова, дає тисячу золотих монет, взявши з нього клятву перед престолом Спасителя, що він, купивши одяг, одягне найбідніших жінок Александрії, не давши про це знати Феофіла, щоб він, відібравши їх, не витратив на камені, адже у нього, на зразок фараона, було якесь божевілля на каменях для зведення будівель, в яких Церква жодним чином не потребувала».

Він не гребував, як і лавірувати між різними політичними силами з ціллю досягнення власних інтересів «Коли цар Феодосій вів війну проти тирана Максима, тоді Феофіл, посилаючи цареві дари через Ісидора, вручив йому два листи і наказав дари і лист піднести переможцю. Підкоряючись йому, Ісидор прибув до Риму і очікував кінця війни, але це справа недовго залишалося в невідомості — колишній при ньому читець викрав згадані листи. Ісидор налякався і негайно втік до Александрії». Також відзначався він нетерпимістю та схильністю до насильства. Він з радістю переслідував язичників та руйнував їхні храми (переслідування язичників чи єретиків було досить звичною справою в ті часи, але його старалися вести в рамках закону та громадського порядку, а Феофіл на це не особливо зважав). Одним із найкращих доказів його войовничої натури та схильності відстоювати суто особисті інтереси є суперечка з антропоморфітами та «довгими монахами».

Боротьба з орігенізмом

Наприкінці IV ст. в Єгипті виникла серйозна суперечка між орігеністами та антропоморфітами. Вона полягала в питанні: «Бог є чи істота тілесна, що має людський образ, або Він безтілесний і чужий до людського і взагалі жодного тілесного виду?» Орігеністи відстоювали те, що Бог є безтілесним, а антропоморфіти — що має людську подобу. Сам Феофіл був скоріш орігеністом і не розділяв поглядів антропорфітів «Багато хто, особливо з простих подвижників, стверджували, що Бог тілесний і людиноподібний але більша частина людей, засуджуючи їх, говорила, що Бог безтілесний і чужий будь-якого плотського виду. З останніми погоджувався і олександрійський єпископ, Феофіл, який навіть у церкві перед народом засуджував християн, які приміряють людський образ на Бога, і доводив, що Бог — безтілесний», але через особисту суперечку з Діоскором та Ісидором згодом змінив свої погляди. Феофіл дуже поважав чотирьох братів, що в Єгипті були настоятелями скитів — Діоскора, Амонійя, Євсевійя і Євфимійя, а з них, Діоскора, витягнувши з пустелі, зробив єпископом у Гермополісі, а двох інших викликав в Александрію. Феофіл висвятив їх в кліриків і дав завідувати господарською частиною. Пустельники негативно ставились до користолюбства Феофіла і згодом захотіли повернутися в пустелю обґрунтовуючи це любов'ю до пустельництва та небажанням залишатися в багатолюдному місті. Спершу Феофіл вмовляв їх лишитися, але згодом, дізнавшись справжню причину відмови, шукав можливості їм помститися. «Однак вони мало думали про погрози і віддалилися в пустелю, а Феофіл, людина гаряча за природою, вислав на них гоніння і намагався всіма засобами підступності шкодити їм. Він зненавидів також і брата їх, гермопольского єпископа Діоскора. Йому було дуже неприємно, що до Діоскора зберігали відданість і живили особливу повагу подвижники».

Феофіл розумів, що боротись з ними можна лише заручившись підтримкою інших монахів. Для того він вирішив дискредитувати їх в богословському плані. Йому було дуже запам'яталося, що ці брати, часто розмірковуючи з ним про Бога, називали Його істотою безтілесною і не маючою ніякого людського образу. Це було доведено Орігеном. «Точно так думав про Бога і Феофіл, і тим не менше, для помсти своїм ворогам, не засумнівався оголосити себе противником справедливої їх думки. Він залучив до обману безліч ченців, людей простих і невчених, з яких інші не знали навіть і грамоти, і писав до скитів в пустелі, що не потрібно вірити Діоскору і його братам, які стверджують, ніби Бог безтілесний».

Феофіл прийшов в Нітрію з озброєним натовпом, через, що брати були змушені втікати в Константинополь. Іван Золотоустий прийняв їх, але заборонив приступати до таїнств доти, доки суперечка з Феофілом не буде вирішена, але з часом поширились чутки, що Іван підтримує «довгих монахів» (так називали братів через їхній зріст), що викликало гнів Феофіла.

Феофіл вирішив скликати собор на якому б засудив твори Орігена. З цією метою він помирився з Епіфанієм — єпископом міста Констанції на острові Кіпрі (Епіфаній відстоював антропоморфізм, а оскільки до суперечки з братами Феофіл відстоював орігенізм, між ними був конфлікт). Єпіфаній, одразу ж погодився на письмову пропозицію Феофіла скликати собор з єпископів острова і заборонив читати книги Орігена, а потім написав Івану Златоусту і переконував його посланням утриматися від читання творів Орігена, скликати такий же собор і ухвалити на ньому схожі рішення. Феофіл теж скликав собор на якому засудив орігенізм, маючи на меті не саму боротьбу з вченням Орігена, а бажання таким чином помститися Діоскору і братам.

Іван Золотоустий не особливо переймався через ці події і продовжував займатися проповідництвом та управлінням церквою. Варто зазначити, що він нажив собі багато ворогів в столиці, особливо серед знатних кіл завдяки своїй критиці багатства та конфлікту з євнухом Евтропієм. Він мав конфлікт із самою імператрицею тому, що критикував її та придворних дам за численні прикраси, які вони носили ходячи в церкву. Також Іван мав ворогів і серед представників кліру, оскільки висловлював своє незадоволення їхньою схильністю до розкоші. Серед найвідоміших ворогів з кліру були Серапіон та Северіан Сирійський і Антіох з Птолемаїди (які стали ворогами Івана завдяки Серапіону).

Феофіл, маючи досвід у веденні церковної політики вирішив послати Епіфанія Кіпрського до Константинополя. Там Епіфаній здійснив висвячення диякона без згоди Івана, хоча Константинополь був під юрисдикцією Золотоустого і він мусів давати дозвіл на хіротонію. Також Епіфаній проігнорував запрошення Івана переїхати в дім єпископа та готувався самовільно провадити Собор для осудження Орігенових книг, вимагаючи від Івана вигнати прихильників Діоскора з міста та дати згоду на осуд Орігенових творів на, що Іван відреагував негативно. Він дав таку відповідь Епіфанію: «Єпіфаній! Ти робиш багато противного постановам (церкви): по-перше, в Церквах, мені підлеглих, здійснюєш свячення, по-друге, без мого дозволу, користуючись тільки власною владою, відправляєш в них богослужіння. Колись я запрошував тебе, — і ти відмовлявся, а тепер входиш самовільно. Бережись, щоб в народі не сталося обурення і щоб тоді тобі самому не наразитися на небезпеку». Епіфаній, злякавшись обурення народу (прості люди Константинополя дуже любили і поважали Івана), вирішив відплисти на Крит.

Незважаючи на невдалу спробу Епіфанія змусити Івана осудити орігенізм та «довгих монахів», події які розпочалися внаслідок його приїзду, таки зуміли похитнути становище Златоуста, а в перспективі призвести до того, що його змістять з кафедри. Справа полягає в тім, що Епіфанія підтримувала Євдоксія, про що згодом дізнався Іван Золотоустий. Маючи запальний характер і готовність завжди говорити правду, він ні мало не зволікаючи сказав народові слово, в якому засуджував всіх жінок взагалі. Це слово народ одразу зрозумів, як натяк на царицю, і чутка про нього через недоброзичливців Івана дійшла до двору. Варто зазначити, що в Візантійській імперії навіть словесний виступ проти імператорської сім'ї можна було розцінювати, як державний злочин. «Цар наказав Феофілу нашвидку скликати проти Івана Собор, до чого підбурював його і Северіан, який все ще пам'ятав образу. Тому Феофіл в короткий час скликав багатьох єпископів з різних міст і прибув з ними до Константинополя. Поклик його підтверджувався і указом царя. На Собор з'їхалися здебільшого ті, які з якихось причин живили ворожнечу проти Івана».

У 403 році в Халкідоні (під Дубом) зібрався собор, який являв собою опозицію з знаті і єпископів Константинопольського округу, де чільне положення зайняв на ньому Феофіл. Звинувачення на адресу Золотоустого в підсумку зводилася до звинувачень у орігенізмі та образі царської величності.

Джерела

• Александрийская Православная Церковь. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2000. — Т. I. — С. 559—594. — .(рос.)
• Norman Russell. Theophilus of Alexandria. London, Routledge, 2006, 240 pp. (The Early Church Fathers).(англ.)
• Polański, T. The Three Young Men in the Furnace and the Art of Ecphrasis in the Coptic Sermon by Theophilus of Alexandria. — Studies in Ancient Art and Civilisation 10, 2007, 79-100.(англ.)

Примітки

1. Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
   d:Track:Q47757534d:Track:Q2826570
2. Catholic-Hierarchy.org — USA: 1990.
   d:Track:Q30d:Track:Q3892772
3. Angelo De Nicola. Theophilus , in New Patristic Dictionary and Christian Antiquities , vol. 3, Genoa-Milan, Marietti 1820, 2008