Дікдік

Дікдік
Самець Madoqua kirkii, Етоша, Намібія Самка Madoqua kirkii, там само
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota) Царство: Тварини (Animalia) Тип: Хордові (Chordata) Клас: Ссавці (Mammalia) Інфраклас: Плацентарні (Eutheria) Ряд: Парнокопитні (Artiodactyla) Родина: Бикові (Bovidae) Підродина: Антилопові (Antilopinae) Триба: Карликові антилопи (Neotragini) Рід: Дікдік (Madoqua) (Ogilby, 1837)
Види
Madoqua guentheri Madoqua kirkii Madoqua piacentinii Madoqua saltiana
Посилання
Вікісховище: Madoqua EOL: 39384 ITIS: 624971 NCBI: 9950 Fossilworks: 42793

Дікдік (Madoqua) — рід дрібних парнокопитних ссавців родини Бикові (Bovidae). Поширений у Східній і Південно-Західній Африці. Дікдіки — одні з найменших антилоп: тіло завдовжки 45-80 см, висота в холці 30 — 35 см. Вага — від 2 до 6 кг. Живуть до 10 років.

Етимологія

Назва Дікдік є звуконаслідуванням посвистів самок, якими ті попереджають про небезпеку.

Опис

Дуже своєрідні антилопи — характеризуються дещо подовженою мордочкою, що закінчується рухливим хоботком і гострим чубчиком з жорсткого волосся. Найімовірніше, така форма мордочки допомагає охолодженню крові. Завдяки ній, тварини можуть витримувати екстримальну температуру повітря (до 40°C). Розмірами дікдік лише трохи перевершують карликову антилопу.

Тільки самці мають короткі роги (до 7 см). Самиці помітно більші за самців. Величезні чорні очі й рухливі великі вуха завершують зовнішній вигляд цих антилоп.

Спосіб життя

Вони віддають перевагу посушливим, порослим чагарниками районам, де дотримуються галерейних лісів вздовж річок, тимчасових русел і водотоків, скельних останків в передгір'ях. Зазвичай дікдік живуть парами, але іноді їх можна спостерігати і в невеликих стадах. Кожна пара має свою ділянку, яку використовує протягом декількох років. Межі ділянки самець маркує купками калу і пахучими виділеннями передочної залози, які він залишає на кущах і каменях. Величина такої ділянки може бути різною, іноді тварини задовольняються територією близько 50-100 м в діаметрі, в інших випадках — до 500 м. Місця відпочинку частіше розташовуються по периферії ділянки.

Дікдік їсть

Самець в національному парку Тарангіре, Танзанія

Дікдіки на озері Маньяра, Танзанія

Годуються дікдіки вранці і в сутінки, хоча їх нерідко можна бачити і вдень. У місячні ночі вони пасуться до перших ознак світанку. Тривожний крик дікдіка — досить гучний свист. Рятуючись від ворога, антилопа робить величезні стрибки і миттю зникає серед стовбурів дерев, кущів і каменів.

Розмноження

Самки досягають зрілості у віці 6 місяців, самці у річному віці. Дитинчат дікдік народжує після шестимісячної вагітності, зазвичай в кінці періоду дощів, іноді дікдіки народжують двічі на рік. На відміну від багатьох копитник, малюк народжується мардочкою вперед. Новонароджений ховається і довгий час мати відвідує його лише для того, щоб погодувати. Повного росту дікдік досягає у віці року, хоча статева зрілість настає значно раніше. Саме в цей час батько виганяє сина-підлітка зі своєї ділянки. Зазвичай такий вигнанець не йде далеко і намагається «застовпити» власну ділянку на нейтральній землі між батьківським ділянкою та сусідньої парою.

Використання

Дікдіки досить довірливі до людини. Ця властивість дорого їм обходиться: африканці легко вбивають їх простим кидком палиці. Шкіра дікдіка йде головним чином на рукавички, а так як на пару рукавичок потрібні шкурки двох звірків, легко собі уявити темпи винищення цих антилоп. Вкажемо, що у 1960 році з Сомалі було вивезено понад 400 тисяч шкурок.

Посилання

• Bruce, J. Travels to discover the source of the Nile, in the years 1768, 1769, 1770, 1771, 1772 and 1773: To which is prefixed a life of the author. — London : Printed by J. Ballantyne, for A. Constable, 1804. — Vol. 7. — P. 344-348.
• Wilson, D.E., Reeder, D.M. Mammal species of the world: a taxonomic and geographic reference. — St. Louis, MO : JHU Press, 2001. — Vol. 1. — P. 683, 684. — .
• Brotherton, P.M.A. et al. Genetic and behavioural evidence of monogamy in a mammal, Kirk's dik-dik (Madoqua kirkii) // Proceedings. Biological sciences / The Royal Society. — 1997. — Т. 264. — С. 675-681. — ISSN 0962-8452.