Глибоководні гідротермальні джерела

Глибоково́дні гідротерма́льні джере́ла — високотемпературні підводні джерела на дні океанів, у зоні середино-океанічних хребтів. Утворюються внаслідок інфільтрації морської води в базальтовий шар земної кори.

Розповсюдження глибоководних гідротермальних джерел (за даними InterRidge Vents Database).

Морська вода внаслідок взаємодії з породами перетворюється на кислий відновлювальний розчин і виносить із рифтових зон велику кількість речовини, яка збагачена сульфідами міді, заліза, мангану та цинку. Перемішування з холодною придонною водою призводить до випадання сульфідів у осад та утворення навколо джерел покладів колчеданів. Такі поклади виявлено на Східно-Тихоокеанській височині, на Серединно-Атлантичному та Індійському хребтах, у Новогвінейському морі, на рифті Червоного моря.

Також ці джерела характеризуються потужними екосистемами, які складають організми, що пристосувалися до високих температур та досить незвичайних умов на океанічному дні.

Класифікація

Виділяють дві категорії подібних джерел, що розрізняють забарвленням суспензії («диму»), яка утворюється внаслідок виливу гідротермального розчину у придонну товщу океанічної води:

• Чорні курці — їм властива вища температура води (350—400 °C), «дим» має темне забарвлення, зумовлене наявністю піротину та аморфного кремнезему з домішками сульфідів міді та цинку.
• Білі курці — мають меншу температуру (до 330 °C), «дим» має світле забарвлення й складається з ангідриту, бариту та кремнезему.

Обидва види джерел виникають у схожих умовах, іноді вони спостерігаються поряд. Вважається, що різниця між ними зумовлена в першу чергу швидкістю виливу термального розчину через «комин»:

• у разі швидкого виливу (кілька кілограм на секунду) джерело матиме більшу температуру, оскільки охолодження фактично починається лише в комині утворення;
• у разі повільного виливу охолодження частково відбувається в пористому тілі споруди й на виході з комину вода матиме меншу температуру.

Див. також

• Гідротермальне джерело

Джерела

1. Н.В. Короновский (1999). . Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова. Архів оригіналу за 6 листопада 2018. Процитовано 5 листопада 2018.(рос.)
2. Андрій М. Заморока (1 вересня 2009). . Станіславівський Натураліст. Архів оригіналу за 10 липня 2015. Процитовано 2 квітня 2011.

Посилання