Відпускна грамота

Відпускна грамота (також Відпускний лист, представницька грамота, мирна грамота) - християнський церковний документ, що видається архієреєм клірику при переході в іншу єпархію. Клірику, який хоче перейти, необхідно приносити з собою дві грамоти, представницьку та відпускну, щоб першою міг скористатися для доказу "здорового способу мислення щодо християнської віри і бездоганності життя", а також священицького ступеня, який належить йому, а другою для того, щоб можна було безперешкодно священнодіяти в іншій церкві, або навіть зарахувати себе до її кліру.

• Представницькі грамоти даються клірикам, що переміщається в інше місто, від висвячених їх єпископів і сповіщають або про свій сан, або про те, що вони шанують християнську віру, або свідчать про те, що на них було порушено звинувачення або наклеп, але вони виявилися невинними . І мирянам, які зазнали відлучення і відходять в чужу країну, даються грамоти, які сповіщають єпископа тієї країни про те, що вони вже звільнились від епітимії.
• Відпускні грамоти свідчать, що єпископу або клірику дозволяється переміщення, за згодою архієрея, безперешкодно звершувати богослужіння.

Канонічне право християнської церкви з найдавніших часів наказувало приймати в єпархію кліриків з інших місць не інакше, як за наявності у них спеціальних документів від єпископа їх колишньої єпархій. Так, Апостольські правила говорять про представницьких грамотах, а 17 правило VI Вселенського (Трульського) собору (691 рік) передбачає для подібних випадків грамоти звільнювальні, наказуючи, в разі прийняття без таких документів, накладати кару (позбавленню сану) і самого прийнятого клірика, і єпископа який прийняв його.

На Русі подібні документи були відомі під ім'ям відпускних грамот і видавалася архієреєм, за що єпископу платили особливе мито, скасоване в 1765 році . Міграція духовенства в Стародавній Русі була звичайним явищем з огляду на погане матеріальне утримання в деяких місцях. У зв'язку з цим отримання відпускних грамот було поширеним явищем, деякі священнослужителі мігрували і без наявності відпускних грамот, що є порушенням канонічних норм. З огляду на ці зловживання, Віленський собор західноруської митрополії (1509) і Стоглавий собор Московської митрополії (1551) підтвердили обов'язковість наявності відпускних грамот. Відповідно до Стоглавого соборк, наявність у прийшлих священнослужителів відпускних грамот повинні були перевіряти попівські старости, благочинні і архієрейські тівуни.

Якщо до Петра І на Русі у відпускній грамоті прямо вказувався дозвіл священнослужителям відправлятися в усі єпархії, в які побажають, і священнодіяти всюди, де їм дозволять місцева церковна влада, то в Синодальний період обговорювався перехід в конкретну єпархію, а часто і на певну посаду. Причому такий перехід відбувався з відома Синоду.

Канони

33-тє правило святих Апостолів заповідає - "єпископів що прийшли з іншої країни й інших кліриків аж ніяк не приймати в спілкування без представницьких грамот. Але якби і принесли з собою такі, і тоді не без дослідження мати спілкування з ними; бо траплялося іноді, що деякі клірики, які грішать у вірі, брали, на спокусу багатьом, представницькі грамоти від деяких єпископів які можливо не знали про приховану в них згубну оману щодо догматів; бо ми знаємо, що багато таких грамот є підробкою: Через це з багатьма віруючими траплялося велике нещастя, а невіруючим випадала на частку блискуча доля. Отже, якщо виявляться безсумніву християнином, дати їм спілкування, а якщо ні, відсилати, подавши їм необхідне, щоб не накликати на себе звинувачення у скупості".

13 правило IV Вселенського собору і 7-е Антіохійського собору постановляють, щоб чужі і невідомі клірики не служили без представницьких грамот їх власного єпископа.

32 правило Карфагенського собору не дозволяє єпископу відправлятися в далеку морську подорож хіба за загальним дозволом єпископів області, а переважно за встановленою і скріпленою печаттю на грамоті першого на соборі патріарха або митрополита, яка дається тим, до кого він відправляється і тим, хто клопоче за нього.

А 71-е (82-е правило) Карфагенського собору не дозволяє єпископу відходити і до іншої, підпорядкованої йому, більш прибуткової церкви в своїй же єпархії і довго перебувати там, залишаючи попередню церкву, нехтуючи даними їй "спасительними обіцянками" і даючи перевагу власній вигоді ніж спасінню людей.

21-е правило Анкірського собору визначає, щоб єпископ не переходив із своєї єпархії в іншу, ні по самовільному вторгненні, ні по насильству від народу, ні з примусу від єпископів, але щоб перебував у тій, яку прийняв від Бога в жереб собі віддавна, і не переміщався.

Джерела

• ПСЗ-I. Т4. № 2352;
• Т. 7. № 4190; Акты исторические, собранные и изданные археографической комиссией. СПб., 1841. Т. 1. № 24, 31;
• Послание архиепископа Новгородского Серапиона къ митрополиту Московскому Симону// Памятники старинной русской литературы, издаваемые Графом Григорием Кушелевым-Безбородко. Выпуск четвёртый: Повести религиознаго содержания, древние поучения и послания, извлеченные из рукописей Николаем Костомаровым. СПб., 1862. С. 210—212;
• Памятники древне-русского канонического права (памятники XI—XV в.): Русская историческая библиотека, издаваемая Императорской Археографической комиссией. Т. 6: ч. 1. 2-е изд. СПб., 1908. № 54, 107 и др.;
• Российское законодательство X—XX веков. В 9 т. Т.2: Законодательство периода образования и укрепления Русского централизованного государства / Под общ.ред. О. И. Чистякова; Отв.ред.тома А. Д. Горский; Рец. В. И. Корецкий. М.: Юридическая литература, 1985;
• Емченко Е. Б. Церковный суд в постановлениях Стоглавого собора 1551 г.// Исторический вестник. 2002. № 1(16);
• Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. М., 1996. Кн. 3. Т. 5 и Кн. 4. Т. 8;
• Круглова Т. В. Церковь и государство средневекового Пскова// Интернет-издание «Международный исторический журнал». № 15 (май-июнь 2001. Режим доступа свободный: ;
• Карташев А. В. Очерки по истории русской церкви. СПб., 2004. Т. 1. С. 598.
• Ионов А. С. Отпускная грамота// Государственность России: Словарь-справочник/ Росархив; ВНИИДАД. М.: Наука, 2009. Кн. 6. Ч. 2. С. 94-95.

Примітки

1. . azbyka.ru (рос.). Архів оригіналу за 28 червня 2015. Процитовано 7 вересня 2019.