Баллата італ ballata від ballare танцювати поетична та музична форма в Італії XIII початку XV століть один з найхарактер

Баллата (італ. ballata, від ballare танцювати) — поетична та музична форма в Італії XIII — початку XV століть, один з найхарактерніших жанрів періоду Ars nova ліричного змісту (нерідко з жартівливим і повчальним відтінком).

Коротка характеристика

У XIII і першій половині XIV століть баллата — одноголосна (^[en], ^[en], багато анонімних баллат у рукописному ^[en] північноіталійського походження, серед них знаменита Amor mi fa cantar a la Francesca), з 2-ї половини XIV століття — багатоголосна танцювальна пісня. Баллату вважають прямою спадкоємицею французького віреле. Найвизначніші зразки музичної баллати створив композитор ^[en] (він же, ймовірно, був автором віршів). Серед інших авторів баллат — молодші сучасники та найближчі послідовники Ландіні: ^[en], ^[en], ^[en], ^[en].

Поетична форма: рипреса (ripresa, приспів) + станца (stanza, заспів) + повтор рипреси. Станца, своєю чергою, ділиться на дві п'єди (pieda, стопа) і вольту (volta, поворот). Метрична структура рипреси та вольти однакова, структура п'єд інша. Кількість віршів у рипресі (вольті) варіюється від 1 до 4 (частіше 3), в п'єдах зазвичай по 2 вірші. Форма з однорядковою рипресою в сучасних джерелах називали ballata minima, з дворядковою — ballata minore, з трирядковою — ballata mezzana, з чотирирядковою — ballata grande. Зустрічаються баллати і з декількома станцами, при цьому рипреса звучить на початку, наприкінці і між усіма станцами, тобто рипреса+станца 1+рипреса+станца 2+рипреса.

Музична форма: два розділи (частини), як правило, з варіюванням музичних закінчень у другому розділі (рідше без такого варіювання), з так званими відкритою і закритою каденціями.

Наприклад, текстомузична форма 3-голосної баллати Non avrà ma' pietà Ландіні така:

	рипреса	п'єда 1	п'єда 2	вольта	ріпреса (повтор)
текст	a₁₁b₇b₁₁	c₁₁d₁₁	c₁₁d₁₁	a₁₁b₇b₁₁	a₁₁b₇b₁₁
музика	A	B¹	B²	A	A

Примітки до таблиці. Латинські малі літери вказують рими, підрядкові цифри поруч із ними — кількість складів у вірші. Латинські великі літери позначають музичні розділи. B¹ і B² — надрядкові цифри вказують на різні закінчення (відкрита і закрита каденції) музичних «півстроф».

Якщо баллата містить кілька «метастроф» (станца + рипреса), то вся послідовність музики та структури тексту (метрики та римування) у наступних «метастрофах» точно повторюється.

Рецепція

У XV столітті баллата вийшла зі вжитку в музиці (останні зразки італійських баллат писали франко-фламандські композитори ^[en], Гійом Дюфаї та ^[en], що жили в Італії), але, як і раніше, була популярною в поезії (^[en], Лоренцо Медічі, Анджело Поліціано). Після тривалого забуття поетична баллата ожила в ХІХ столітті, у творчості італійських поетів Габріеле д'Аннунціо та Джозуе Кардуччі.

Примітки

У роботах філологів і літературознавців строфою називають недиференційовано всю послідовність віршів, від початку до точного повторення у наступній строфі. Така номенклатура, правильна стосовно автономних віршованих форм, нехтує специфіку текстомузичної форми. Співвідношення відкритої та закритої каденцій у музиці явно вказує на взаємоузгодженість віршованих розділів, які мають трактуватися (через музику) як «півстрофи». На це вказує і термінологія: невипадково парну опозицію цих віршів у рукописах називають єдиним словом piedi. Структурне значення каденції наприкінці п'єд (другої п'єди) можна порівняти з каденцією наприкінці репризи (вольти) завдяки її використанню як рефрену. Таким чином, якщо (як це стандартно роблять філологи) називати сукупність віршів баллати однією строфою, структурна тонкість текстомузичної форми, що спостерігається у взаємодії вірша та музики, зникає.

Література

^[it] Ballata // Enciclopedia della musica. Vol. 1. Milano: Rizzoli Ricordi, 1972, p. 220—221.
Suchla B.R. Studien zur Provenienz der Trecento-Ballata. Göttingen, 1976
Baumann D. Die dreistimmige italienische Lied-Satztechnik im Trecento. Baden-Baden, 1979
Gallo F.A. Ballata (Trecento) // Handwörterbuch der musikalischen Terminologie (1980)
Баллата // Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. . — Институт научной информации по общественным наукам РАН : Интелвак, 2001. — 1596 с. — .
Кюрегян Т., Столярова Ю. Песни средневековой Европы. М.: Композитор, 2007.

[1] У роботах філологів і літературознавців строфою називають недиференційовано всю послідовність віршів, від початку до точного повторення у наступній строфі. Така номенклатура, правильна стосовно автономних віршованих форм, нехтує специфіку текстомузичної форми. Співвідношення відкритої та закритої каденцій у музиці явно вказує на взаємоузгодженість віршованих розділів, які мають трактуватися (через музику) як «півстрофи». На це вказує і термінологія: невипадково парну опозицію цих віршів у рукописах називають єдиним словом piedi. Структурне значення каденції наприкінці п'єд (другої п'єди) можна порівняти з каденцією наприкінці репризи (вольти) завдяки її використанню як рефрену. Таким чином, якщо (як це стандартно роблять філологи) називати сукупність віршів баллати однією строфою, структурна тонкість текстомузичної форми, що спостерігається у взаємодії вірша та музики, зникає.