Словоскладання

Словоскладення, поєднання в одну наголосово-семантичну одиницю двох або більше слів чи коренів, що творять нове лексичне ціле (дармої́д, всесторо́нній, трику́тник, макі́тра), при чому перший член С. приймає тоді сполучний голосний (-о, -е, -и, -і), а кінцевий член може, маючи дериваційний наросток, різнитися від підставового слова (три-ку́тник). Синтаксичний зв'язок членів С. — окреслюваного й окреслювального — може бути атрибутивний (чорнокле́н = чорний клен), об'єктний (листоно́ша = що носить листи) чи обставинний (далекобі́йний = що б'є, стріляє далеко), при чому окреслюваний іменниковий член С. або становить ознаку іншого, не названого іменника (кривоні́с = людина з кривим носом), або є сам семантичним центром цілості (гучномо́вець). В укр. нар. мові С. числово обмежені, в літ. мові часті у давню добу як церковнослов'янізми (благослови́ти, богосло́в, всеще́дрий) та під грец.-латинським впливом у добу бароко й класицизму. Тепер широко стосовані у фаховій науковій термінології та, здебільша емоційно-забарвлені, у публіцистичному стилі.

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — .

Посилання

• Словоскладання / композиція // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін. ; за ред. Л. Л. Звонської. — 2-ге вид. випр. і допов. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 481. — .