Немає перевірених версій цієї сторінки ймовірно її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту Рєпнінський сейм н

Немає цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Рєпнінський сейм, надзвичайний делегаційний сейм (1767—1768) — конфедеративний сейм, заснований у вузлі Радомської конфедерації, переглядав реформи, здійснені Конвокаційним сеймом 1764 року.

Рєпнінський сейм
Країна	Річ Посполита
Місце розташування	Варшава
Юрисдикція	Річ Посполита
Час/дата початку	5 жовтня 1767
Час/дата закінчення	5 березня 1768

У Вікіджерелах є

Декларація російського депутата Миколи Рєпніна, що виправдовує викрадення польських сенаторів (1767)

У Вікіджерелах є

Договір про вічну дружбу між Росією та Річчю Посполитою (1768)

Опис

Російський посланник Микола Рєпнін наказав російським військам оточити місця зборів, щоб були обрані вказані росіянами кандидати, озброєні парламентськими інструкціями з вимогою укладення гарантійного договору з Росією, рівних прав для інакомислячих і відновлення шляхетських вольностей. Радомська конфедерація прийняла резолюцію про визнання російських військ, що перебували в Речі Посполитій, «допоміжними і справді корисними народу». На зборах у Прошовицях і Освенцімі російський представник купив голоси дрібної шляхти.

У додатку до телеграми від 2 жовтня 1767 року президенту Колегії закордонних справ Російської імперії Микиті Паніну російський посланник Микола Рєпнін заявив, що 134 депутати компетентні підтримувати російські плани на сеймі, 58 — сумнівні, і 44 були ворожі до них.

Рєпнінський сейм проходив у Варшаві в 1767—1768 рр. як делегаційний сейм, якому допомагали російські війська, які оточили місто. Перша сесія відбулася 5 жовтня 1767 року. Після безпрецедентного викрадення Миколою Рєпніним лідерів Радомської конфедерації — краківського єпископа Каєтана Солтика, київського єпископа Юзефа Анджея Залуського, польного гетьмана коронного Вацлава Жевуського та його сина Северина (вони перебували на еміграції в Калузі протягом 5 років) — затероризований Сейм призвів до зрівняння прав дисидентів.

Сейм обрав делегацію з 71 особи і надав їй повноваження вести переговори з російським посланцем. Власне, список її учасників був попередньо підготовлений у кабінеті Миколи Рєпніна, який взяв під контроль переговори.

26 лютого 1768 р. там були прийняті кардинальні закони, які підтверджували існуючі політичні привілеї шляхти в Речі Посполитій. Сейм також запровадив певні реформи: за вбивство селянина шляхтича карали не штрафом, який називався мисом, як раніше, а «втратою власної голови», на шляхетських зборах було скасовано liberum veto, а на сеймі обмежилося питанням статусу, відкрито монетний двір, оголошено про намір зрівняти права іновірців і обмежити привілеї духовенства.

Гарантом цих положень стала російська імператриця Катерина ІІ, і відтоді Річ Посполита де-юре стала протекторатом Росії.

Протест Юзефа Вибіцького проти всіх актів цього сейму вважається однією з останніх позитивних спроб застосувати liberum veto.

Посилання

, Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. I, s. 319—322.
Tamże, s. 367.
, Sejm grodzieński roku 1793, Warszawa 1871, s. 88.
Носов Б. В. Установление российского господства в Речи Посполитой. 1756—1768 гг. Moskwa, 2004, s. 672.
, Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. II, s. 57 i 58.
Stanisław Lubomirski, Pod władzą księcia Repnina, Warszawa 1971, s. 129.
Kraushar, Książę Repnin i Polska, t. II, s. 116—123.
Było to rozszerzeniem na cały obszar Rzeczypospolitej artykułu 1 rozdziału 12 (Strona 370 i następna wydania wileńskiego Statutu z 1744 r.)
Władysław Konopczyński, Liberum Veto s. 418.
, Dzieje panowania Stanisława Augusta, t. II, Lwów 1869, s. 352, t. III Lwów, 1880, s. 22 — 24.
Historia sejmu polskiego, praca zbiorowa pod redakcją Jerzego Michalskiego. Tom I do schyłku szlacheckiej Rzeczypospolitej, Warszawa 1984, s. 374. Znajdą się jeszcze w zmienionych warunkach ludzie odmiennej o całe niebo natury moralnej, którzy protestować będą samotnie przeciwko sejmom: i Józef Wybicki w r. 1768, i kilku towarzyszy w latach 1773—1775, ale, pomijając już różnicę pobudek, czyny ich nawet formalnie odcinają się wyraźnie od czynu Szymakowskiego. Wybicki upomniał się o głos wolny w znaczeniu europejskim, tj. o prawo wyrażania swych myśli; gdy mu zamknięto usta, zaprotestował przeciwko wszystkim bezprawiom, popełnionym przez Repnina i jego kreatury. Wiedział, że sejmu pod węzłem radomskim nie zerwie, po prostu więc nawoływał do powstania. Reytan zwalczał uzurpację Ponińskiego, żądał sejmu wolnego, pod prawidłowo obranym marszałkiem. Żaden z nich nie inwokował «źrenicy wolności», ani nie ganił zasady większości. Ostatnim zrywaczem sejmowym był i pozostał nędzny Szymakowski. Konopczyński, Liberum Veto, s. 390. Szymakowski zerwał roku (Ostatni taki (głośny i zerwany) Sejm).

[1] , Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. I, s. 319—322.

[2] Tamże, s. 367.

[3] , Sejm grodzieński roku 1793, Warszawa 1871, s. 88.

[4] Носов Б. В. Установление российского господства в Речи Посполитой. 1756—1768 гг. Moskwa, 2004, s. 672.

[5] , Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. II, s. 57 i 58.

[6] Stanisław Lubomirski, Pod władzą księcia Repnina, Warszawa 1971, s. 129.

[7] Kraushar, Książę Repnin i Polska, t. II, s. 116—123.

[8] Było to rozszerzeniem na cały obszar Rzeczypospolitej artykułu 1 rozdziału 12 (Strona 370 i następna wydania wileńskiego Statutu z 1744 r.)

[9] Władysław Konopczyński, Liberum Veto s. 418.

[10] , Dzieje panowania Stanisława Augusta, t. II, Lwów 1869, s. 352, t. III Lwów, 1880, s. 22 — 24.

[11] Historia sejmu polskiego, praca zbiorowa pod redakcją Jerzego Michalskiego. Tom I do schyłku szlacheckiej Rzeczypospolitej, Warszawa 1984, s. 374. Znajdą się jeszcze w zmienionych warunkach ludzie odmiennej o całe niebo natury moralnej, którzy protestować będą samotnie przeciwko sejmom: i Józef Wybicki w r. 1768, i kilku towarzyszy w latach 1773—1775, ale, pomijając już różnicę pobudek, czyny ich nawet formalnie odcinają się wyraźnie od czynu Szymakowskiego. Wybicki upomniał się o głos wolny w znaczeniu europejskim, tj. o prawo wyrażania swych myśli; gdy mu zamknięto usta, zaprotestował przeciwko wszystkim bezprawiom, popełnionym przez Repnina i jego kreatury. Wiedział, że sejmu pod węzłem radomskim nie zerwie, po prostu więc nawoływał do powstania. Reytan zwalczał uzurpację Ponińskiego, żądał sejmu wolnego, pod prawidłowo obranym marszałkiem. Żaden z nich nie inwokował «źrenicy wolności», ani nie ganił zasady większości. Ostatnim zrywaczem sejmowym był i pozostał nędzny Szymakowski. Konopczyński, Liberum Veto, s. 390. Szymakowski zerwał roku (Ostatni taki (głośny i zerwany) Sejm).