Розорення Києва татарами (1416)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Битва за Київ.

В першій половині літа 1416 року золотоординські війська, очолювані темником (еміром) Едигеєм, вчинили масштабний набіг на руські землі ВКЛ. Цього разу татари завдали удар не з південного сходу, як зазвичай, а з півдня. Згідно з донесенням лівонського магістра Ландера фон Спангейма, вони здобули місто і замок Swyna horda (певно, Звенигород), а також обложили інші городи. Відтак нападники розорили Київ, захопивши Поділ й Верхнє місто, за винятком замку на горі, що його обороняв гарнізон з русинів та поляків.

Розорення Києва
Литовсько-ординські війни
З Лицевого літописного зводу З Лицевого літописного зводу
Дата: 1416 Місце: Київ Результат: Перемога ординців
Сторони
Литовсько-Руська держава Київська земля	Золота Орда
Командувачі
невідомо	Едигей
Військові сили
невідомо	невідомо
Втрати
невідомо	невідомо

Напад, ймовірно, був спричинений тим, що Київ сприймався базою для нащадків золотординського хана Тохтамиша, з якими ворогував Едигей і яких підтримував литовсько-руський князь Олександр-Вітовт Кейстутович.

Під час нападу ординці сплюндрували Київщину: «поплєни Рꙋськꙋю ꙁємлю, и Киѥвъ, и Пєчєрскый манастыръ сожжє и со ꙁємлєю соровна». Нападники захопили Поділ і Верхнє місто, але не змогли здобути на Замковій горі: «но єдиначє ꙁамкꙋ тогда нє можє взѧти въ Кыѥвѣ».

Руйнування міста були настільки великі, що Густинський літопис відзначав: «ꙍттолє Киѥвъ погꙋби красотꙋ свою, и дажє досєлє ꙋжє нє можє быти таковъ». Ординці знищили Київську ротонду; імовірно, постраждав і Софійський собор. В архівних документах згадується про те, що тоді було спалено чимало навколишніх сіл. Після цього розгрому православний митрополит Київський і всієї Русі Григорій Цамблак переїхав до Вільни. Розорення Києва було найбільшим після погрому 1240 року.

Див. також

• Битва на Ворсклі

Примітки

1. Івакін, 1996:91.
2. Густинская летопись. — С. 353.
3. Густинская летопись. — С. 354.
4. Івакін, 1996:113-4.
5. Івакін, 1996:123.
6. Івакін, 1996:173, 189.

Джерела

• Івакін Г. . — К., 1996.
• ПСРЛ (Густынская летопись). — СПб., 1843. — Т. 2.