Роздільна головна частина з блоками індивідуального наведення РГЧ ІН тип головної частини балістичних ракет На відміну в

Роздільна головна частина з блоками індивідуального наведення, РГЧ ІН — тип головної частини балістичних ракет. На відміну від моноблочної боєголовки, РГЧ ІН несе у собі кілька бойових блоків, дозволяючи, таким чином, уразити одразу кілька цілей при запуску усього однієї ракети. Такими боєголовками можуть оснащуватися як МБР, так і БРПЧ.

Випробування РГЧ ракети , траєкторії польоту бойових блоків

Установка бойових блоків у РГЧ ракети Peacekeeper

До переваг РГЧ ІН відносяться велика ефективність ураження (див. закон зворотних квадратів), дешевизна (будівництво однієї ракети з десятьма бойовими блоками набагато дешевше будівництва десяти ракет з одним), зниження ефективності ПРО супротивника.

Принцип роботи РГЧ ІН практично не відрізняється від моноблочної головної частини. Боєголовка виводиться на орбіту балістичною ракетою, а потім від неї відділяється (АБР), на якому розміщені бойові блоки. АБР, оснащений власним двигуном, виходить на розраховану траєкторію першого блоку, «відстрілює» його, потім маневрує й виходить на траєкторію другого блоку, розганяється і відокремлює другий блок. Далі процедура повторюється. Після закінчення процедури розведення АБР сходить з орбіти та згорає в атмосфері.

Бойові блоки продовжують автономний політ по балістичній траєкторії, заданій їм автономним блоком розведення. займає більшу частину часу всього польоту, починаючи з моменту старту, при міжконтинентальній дальності — до 25 хвилин. При вході в атмосферу малопотужний двигун, встановлений на бойових блоках, розкручує їх навколо осі руху для стабілізації курсу при польоті в атмосфері. Бойові блоки входять до атмосфери на швидкості 5-7 км/с (18000-25000 км/год), залишаючи за собою яскравий шлейф. Крім бойових блоків на борту РГЧ можуть також перебувати транспортні засоби подолання ПРО, наприклад, помилкові бойові блоки.

При всіх своїх перевагах з тактичної точки зору, РГЧ ІН являє собою вкрай складний і, ймовірно, один з найбільш досконалих механізмів у галузі ракетної техніки та озброєнь. Наприклад, наведення великої кількості таких дрібних об'єктів як бойовий блок на ціль, віддалену на тисячі кілометрів, вимагає колосальної точності при збереженні повної автономізації. Так, астронавігаційна система , що використовується на американських ракетах, складається з 19 тисяч деталей, а один тільки акселерометр коштує 300 000 доларів (у цінах 1989 року).

Історія

На початку 1960-х років був досягнутий істотний прогрес у області як мініатюризації ядерних зарядів, так і підвищення точності балістичних ракет. У результаті виявилося, що багато ракет, що знаходяться на озброєнні СРСР і США, мають надлишкові характеристики по закидуваній вазі, або можуть бути легко форсовані для досягнення підвищених характеристик.

Збільшення точності ракет означало, що для ураження добре захищених цілей не потрібно застосовувати надпотужні (і дуже важкі) термоядерні заряди, здатні ефективно накрити значну площу; менший ядерний заряд, скинутий з більшою точністю, давав той же ефект.

Крім того, було розраховано, що для ураження неукріплених, площинних цілей (на зразок великих промислових центрів), кілька ядерних вибухів малої і середньої потужності ефективніше, ніж один надпотужний вибух. Так, одинична 600-кілотонна боєголовка W47 при вибуху створювала зону тотальних руйнувань (ураження ударною хвилею тиском більше 20 фунтів на квадратний дюйм) площею 17,8 квадратних кілометрів. Три еквівалентні їй за загальною вагою 200-кілотонні боєголовки W58 створювали область тотальних руйнувань у 38,4 квадратних кілометри, тобто більш ніж удвічі більшу.

Нарешті, поява на початку 1960-х систем протиракетної оборони викликала сумніви в ефективності моноблочних ракет. Існуючі на той час протиракетні комплекси могли без особливих зусиль зупинити одиночну боєголовку, таким чином змушуючи посилати проти захищених цілей усе більшу та більшу кількість ракет. З точки зору ураження конкретних, стратегічно важливих цілей, подібне рішення не було економічно ефективним.

Рішенням проблеми була установка на одну ракету декількох невеликих ядерних бойових частин. Після зльоту та виходу на траєкторію, що веде до цілі, бойові частини повинні були відокремитися і продовжити політ незалежно одна від одної. Таким чином, з'являлася можливість легко та ефективно посилити (у 3-5 разів) число готових до застосування боєголовок, не збільшуючи кількості ракет.

Бойові частини розсіювального типу

Дим. (РГЧ розсіювального типу)

Першою спробою створити роздільну головну частину були бойові частини розсіювального типу, позбавлені боєголовок індивідуального наведення. Це було найпростішим рішенням: після виходу на траєкторію польоту до цілі, бойові блоки просто розсіювалися у сторони, щоб забезпечити падіння на деякій відстані один від одного.

Приклади

До ракет, оснащених РГЧ ІН, що стоять на озброєнні Росії відносяться:

Р-30 Булава (не менше 4 блоків)
Р-36М (10 блоків)
УР-100Н (6 блоків)
Р-29РМУ2 (4 блоки)
РС-24 (не менше 4 блоків)

У США на озброєнні є два типи ракет, оснащених РГЧ ІН:

Мінітмен III (до 3 блоків)
Трайдент II D5 (до 14 блоків)

Див. також

Примітки

. Архів оригіналу за 5 березня 2012. Процитовано 20 листопада 2014.
= Theodore A. Postol пояснення, чому датчик у Exoatmospheric Kill Vehicle (EKV) не може надійно відрізняти помилкові цілі від справжніх боєголовок (EN) .
Інерціальна навігаційна система AIRS (ua) . Процитовано 30 листопада 2009.^{[недоступне посилання з липня 2019]}

Посилання

Відеозапис випробувань РГЧ ІН ракети Minuteman у Тихому океані [ 5 січня 2021 у Wayback Machine.]

[aero-1] . Архів оригіналу за 5 березня 2012. Процитовано 20 листопада 2014.

[postol_atta-2] = Theodore A. Postol пояснення, чому датчик у Exoatmospheric Kill Vehicle (EKV) не може надійно відрізняти помилкові цілі від справжніх боєголовок (EN) .

[Інерціальна_навігаційна_система_AIRS-3] Інерціальна навігаційна система AIRS (ua) . Процитовано 30 листопада 2009.^{[недоступне посилання з липня 2019]}