Польське повстання 1863 1864 у Правобережній Україні географічно обумовлений епізод Польського повстання 1863 1864 рр Пі

Польське повстання 1863—1864 у Правобережній Україні — географічно обумовлений епізод Польського повстання 1863—1864 рр.

Піднесення польського визвольного руху на початку 1860-х років

Обурений насильницьким поділом його території і ліквідацією самостійної держави Речі Посполитої, протестуючи проти тяжкого національного гніту, польський народ (а також інші народи, що входили в Річ Посполиту: литовці, білоруси, українці) не припиняли боротьби за своє визволення.

На початку 60-х років 19 століття визвольний рух охопив значні маси населення колишньої Речі Посполитої. Після початку повстання у Варшаві було створено Національний Уряд, який видав «Маніфест» в якому закликав народи до боротьби проти окупації Російської імперії та створення Речі Посполитої Трьох народів.

У цьому русі чітко визначилося два напрями: шляхетсько-буржуазно-демократичний та поміщицько-буржуазний. Рушійними силами першого з них були робітники, ремісники й селяни, дрібна шляхта, нижчі прошарки чиновництва, службовців і духовенства, другого—поміщики, середня і велика буржуазія, вищі прошарки духовенства і службовців. Різнорідний склад учасників визвольного руху зумовив наявність у ньому радикальної й поміркованої тенденцій.

Течія «червоних»

Провідну роль у русі відігравали збідніла шляхта і дрібнобуржуазні елементи (так звана партія «червоних»). Вони ставили своєю метою завоювати національну незалежність і провести ряд буржуазних реформ. Але в поглядах і програмних вимогах «червоних» не було єдності. їх правий табір, очолений А. Гіллером, В. Марчевським, О. Авейдою та ін., відзначався поміркованими вимогами, був схильний до компромісу з поміщиками й поділяв націоналістичні погляди шляхти. Лівий табір «червоних» на чолі з 3. , Ярославом Домбровським, Кастусем Калиновським, 3игмунтом Сераковським та ін. стояв на позиціях радикальних демократів і відстоював необхідність союзу з революційними силами Росії, прагнув до революційного здійснення буржуазно-демократичних перетворень. У його зверненнях та листівках висловлювалося і всіляко підтримувалося гасло: «За вашу і нашу свободу!»

Течія «білих»

Діячі другого напряму (так звана партія «білих», очолена А. Замойським, М. Лангевичом, Я. Гайштером) були схильні до того, щоб використати утруднення царизму й домогтися усунення національних обмежень, розширення своїх прав, здобуття автономії або національної незалежності. Але на відміну від «червоних», які бачили єдино реальний шлях до здійснення поставленої мети в збройному повстанні, «білі», боячись народного руху, дотримувалися поміркованої тактики.

Прагнучи до знищення національного гноблення й створення необхідних умов для більш швидкого розвитку нових, капіталістичних відносин, учасники польського визвольного руху розгорнули в Царстві Польському, Україні, Білорусі та Литві організаційну і агітаційну роботу, спрямовану на залучення населення цих земель до боротьби проти російського царизму.

Роль Правобережної України у польському визвольному русі

Велику увагу приділяли керівники руху Правобережній Україні. Це зумовлювалось, по-перше, тим, що на Правобережжі, на відміну від інших районів України і Росії, був чималий прошарок польського населення (485 тис. чоловік, або 9,2 %), зокрема дворянства, яке поділяло погляди й прагнення прихильників визвольного руху в самій Польщі. Зосереджуючи в своїх руках понад 80 % усіх приватновласницьких земель та більшу частину матеріальних ресурсів краю, ця частина дворянства, за задумом польських повстанців, могла стати значною опорою в їх боротьбі. По-друге, Правобережна Україна, яка перебувала раніше під гнітом панської Польщі, розглядалася частиною польських повстанців, що поділяли великодержавну програму дворянської знаті про відновлення Польщі в кордонах 1772 р., як її провінція і входила в сферу їх територіальних претензій. І, нарешті, по-третє, беручи курс на залучення населення Київської, Подільської і Волинської губерній до польського національно-визвольного руху, його організатори («червоні») виходили також з того, що тим самим вони зможуть у потрібний для них час відвернути певні сили царської армії від придушення повстання в Царстві Польському.

Виходячи з цих та ряду інших обставин, керівники польського визвольного руху ще задовго до січневих подій 1863 р.у Варшаві створили у Правобережній Україні широку мережу повстанських організацій, очолених десяцькими, соцькими, тисяцькими и окружними начальниками, що підлягали керівникам повітової повстанської адміністрації, її очолював спочатку «Центральний комітет на Русі», а пізніше «Провінціальний комітет на Русі», утворений 22 серпня 1862 р. Керівниками комітету були А. Юр'євич, Е. Ружицький, С. Коперницький, Б. Жуковський та Я. Сирочинський. «Провінціальпий комітет на Русі» призначив керівників підготовки і проведення повстання в окремих губерніях. Ці обов'язки в Київській губернії поклали на штабс-капітана В. Рудницького, в Подільській — на Яблоновського і у Волинській — на Е. Ружицького. Існували також повстанські організації в Петербурзі та військах, розташованих на території Польщі, які вели підготовчу роботу до повстання серед солдатів і офіцерів армії.

Польська агітація до правобережних селян

Взявши курс на підготовку збройного повстання, польські патріотичні організації розгорнули у Правобережній Україні діяльність, спрямовану насамперед на залучення до участі у визвольному русі місцевого польського населення. Вони розповсюджували у великій кількості патріотичну літературу, заборонену царською цензурою, вербували нових членів повстанських загонів, збирали кошти для придбання зброї й військового спорядження, організовували маніфестації протесту проти національного гноблення тощо. Значна увага приділялася розповсюдженню газет «Польські Вядомосці» й «Валка», а також «Колокола», журналу «Праця», випусків «Великоруса», листівок і прокламацій, що закликали населення до рішучої боротьби проти царського самодержавства, за відновлення суверенної польської держави. У серпні — вересні 1861 р. в Київській, Подільській і Волинській губерніях зареєстровано не менше 45 маніфестацій.

Учасники польського визвольного руху добре розуміли, що успіх майбутнього повстання у великій мірі залежатиме від тієї позиції, яку займуть місцеві селяни. Тому повстанці вживали заходів до залучення їх на свій бік і з цією метою поширювали серед них такі відозви, листівки і прокламації, як «До козаків, що тепер селяни», «Брати поляки, русини і литовці» та ін., а також відвідували сільські сходи, де відкрито закликали селян до спільної боротьби проти царизму. Доповідаючи начальнику III відділення про один з таких сходів, Київський військовий губернатор, Подільський і Волинський генерал-губернатор Микола Анненков писав у березні 1863 р., що «відставний штабс-капітан Мазевський, Піотровський і почали залучати до себе тимчасовозобов'язаних селян…, говорять їм про рівність усіх людей».

Загалом пропаганда проводилася широко, але її вплив на селянські маси був слабкий. Це пояснюється як соціальною і становою різнорідністю учасників руху, так і зв'язаною з цим відсутністю в його середовищі єдності поглядів на аграрне, національне й деякі інші програмні питання. Зокрема, не тільки «білі», а й більша частина «червоних» відстоювала збереження поміщицького землеволодіння, тому вони в своїй агітації або зовсім обходили аграрне питання, або обмежувалися надто загальними обіцянками. Правда, 3. Сераковський, С. Бобровський та інші представники лівого крила «червоних» вимагали відібрати поміщицькі землі і безоплатно передати їх у володіння селян, але вони не змогли добитися внесення цих революційно-демократичних вимог до програми Тимчасового революційного уряду. Вимоги «червоних», викладені в декреті Центрального національного комітету від 22 січня 1863 р., зводилися до передачі у власність селян лише тих земель, які перебували на час повстання у їх користуванні й за які вони мали виплачувати належні податки. Поміщикам обіцяли виплатити відповідну винагороду з загальнодержавного фонду. Іншим декретом, прийнятим того ж дня, сповіщалося про намір уряду відразу ж після перемоги повстання наділити всіх бідних, безземельних селян, які брали участь у збройній боротьбі проти царизму, ділянками землі з державних земельних фондів в розмірі близько 3 моргів (1,7—1,8 десятини). У разі загибелі повстанця цей наділ передавався його сім'ї.

Отже, програма «червоних» була певним кроком уперед на шляху до поліпшення тяжкого становища, в якому перебували селяни. Та, зберігаючи дворянське землеволодіння і де в чому змінену систему викупу, аграрне законодавство «червоних» в основному прирікало селянські маси на ті самі злидні й економічну залежність від учорашніх кріпосників, які несла їм грабіжницька реформа 1861 р. Природно, що така програма аж ніяк не задовольняла віковічних прагнень селянських мас до землі і волі.

Українські громади і польський визвольний рух

Поряд з польським продовжував розвиватися український національний рух. Одним з істотних його проявів було утворення й діяльність українських ліберально-буржуазних громад, які виникли наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та ряді інших міст. Складаючись переважно з представників української дворянської і різночинної інтелігенції, громади, незважаючи на різнорідний склад, спочатку в цілому прихильно ставилися до польського визвольного руху. Цьому значною мірою сприяли, з одного боку, спільні прагнення і мета — боротьба проти національного гноблення з боку царизму і, з другого — різнонаціональний склад цих організацій (до них входили не лише українці, а й поляки, литовці та представники інших національностей). Громади спершу ставили своїм завданням всебічне вивчення природи, етнографії і культури України.

Розходження між українським та польським рухами

Дальший розвиток польського визвольного руху вніс істотні зміни у погляди громад на цей рух. Посилився процес національного і політичного розмежування. Українці почали виходити з польських патріотичних організацій, а поляки — з українських громад. Це розмежування зумовлювалося, по-перше, висуненням польськими повстанцями великодержавного лозунга про відновлення Польщі у кордонах 1772 р., який передбачав приєднання значної частини українських земель до Польської держави, і, по-друге, негативним ставленням більшості громадівців до виступів польських повстанців.

Відбулося дальше розмежування українських громад за політичними поглядами їх членів на два табори. Праве крило їх на чолі з В. В. Антоновичем являло собою ліберально-буржуазну націоналістичну течію, яка по відношенню до польського визвольного руху займала відверто ворожу позицію. Не підтримував польських повстанців і М. П. Драгоманов, який виступав значно пізніше.

Діяльність лівого крила українського руху

Ліве крило громад, найактивнішими діячами якого були А. Красовський, В. Синьогуб та деякі інші, прихильно ставилося до польського визвольного руху і прагнуло організувати на його підтримку виступи українського селянства. Значну роботу в цьому напрямі, зокрема, проводив підполковник А. Красовський, який виїжджав до Корсуня, де в квітні 1862 р. відбулися масові селянські заворушення. Він проводив серед учасників виступів агітацію, поширював у Житомирському піхотному полку листівки із зверненням до солдатів відмовитися від участі в придушенні селянських заворушень, застосування зброї проти народу, брав участь у студентських зборах, закликаючи до організації народних виступів на підтримку польських повстанців.

Агітаційну роботу серед учнівської молоді проводив гурток Є. Моссаковського, створений у 1861 р. при Київському військовому училищі. Об'єднуючи в своїх лавах представників російської, української і польської молоді, цей гурток вивчав і поширював серед вихованців школи революційні ідеї Герцена, Чернишевського, Шевченка, Некрасова, виховував у молоді любов до народу й ненависть до царизму. Гурток ставив своїм завданням підготувати виступи селян на допомогу польським повстанцям. Подібну програму мала і група української молоді на чолі з членом громади В. Синьогубом. Будучи послідовником А. Красовського і глибоко співчуваючи польському визвольному рухові, він у квітні 1863 р. з допомогою дрібномаєткових поміщиків братів Потоцьких і Пилипенка створив у с. Пилипчі Переяславського повіту Полтавської губернії таємне товариство «Громада», яке мало з прибуттям польських повстанців до села виступити разом з ними «на панів і …убивати тих, хто утискував і кривдив селян». Отже, ліві громадівці прихильно ставились до польських повстанців і намагались подати їм допомогу.

Збройні виступи польських повстанців

Події, що розгорнулися наприкінці 1862 — на початку 1863 р. у Польщі, примусили польських повстанців прискорити свій виступ. Розгадавши намір царизму проведенням рекрутського набору вилучити з районів, охоплених визвольним рухом, революційну молодь, Центральний національний комітет, щоб перешкодити цьому, призначив повстання у ніч з 22 на 23 січня 1863 р. і звернувся до народу Польщі з спеціальною відозвою. В ній, поряд з закликом до зброї, проголошувалася свобода і рівноправність усіх громадян країни незалежно від їх соціального походження, віросповідання і національної приналежності.

Виконуючи рішення Центрального національного комітету, польські повстанці в призначений час напали на гарнізони царської армії. Хоч подекуди вони і завдали дошкульних ударів невеликим військовим підрозділам, але досягти перемоги їм не вдалося. В ході перших боїв виявилася вкрай незадовільна підготовка повстанців. Нечисленність їх складу, розрізненість, нестача зброї і досвідчених командирів привели повстанців до поразки. У повстанській армії налічувалося лише близько 20 тис. погано озброєних бійців, тоді як царська армія, що протистояла їм, складалася із 125 тис. добре навчених і озброєних солдатів і офіцерів.

Підтримка повстанців народовольцями

Значну роботу, спрямовану на допомогу польським повстанцям, проводила створена восени 1861 р. революційно-демократична організація «Земля і воля». У прокламації «Ллється польська кров, ллється російська кров», написаній О. Слєпцовим у перші дні повстання, вказувалось: «Офіцери і солдати російської армії! Не плямуйте рук своїх польською кров'ю, не вкривайте ніколи незгладною ганьбою честі й правоти російського народу… Зрозумійте — зі звільненням Польщі міцно зв'язана свобода нашої страдницької батьківщини… Замість того, щоб ганьбити себе злочинним нищенням поляків,— поверніть свій меч на спільного ворога нашого…— імператорський уряд». Ця прокламація неодноразово видавалась і розповсюджувалась у багатьох примірниках у Польщі та Україні.

Розповсюджувались і такі землевольські прокламації, як «Всьому народу російському, селянському від людей, йому відданих, уклін і грамота», «Брати-солдати», "Офіцерам усіх військ від товариства «Земля і воля». В них роз'яснювалися причини тяжкого становища селянства, викривалась антинародна політика царського уряду щодо Польщі, народні маси закликалися до повстання проти царизму.

Офіцер-українець Андрій Потебня, який очолював військову організацію «Землі і волі», і ряд його сподвижників добровільно перейшли на бік повстанців. У бою під Піщаною Скалою (тепер у Польщі) Потебня загинув смертю героя. Глибоко схвильований звісткою про смерть А. О. Потебні, О. І. Герцен писав у «Колоколе»: «Не знала російська куля, що влучила в Потебню, яке життя вона спинила на самому його початку. Чистішої, самовідданішої, щирішої жертви очищення Росія не могла принести на палаючому олтарі польського визволення». А тогочасний польський журнал «Хроніка» зазначав: «Будемо ж шанувати пам'ять благородного Андрія Потебні й ставити його як зразок найбільш високих ідей і честі».

Загалом у рядах польських повстанців за свободу Польщі билися 273 солдати, що перейшли з царської армії. Серед них: росіян — 186, українців — 51, білорусів — 16.

Повстання у Правобережній Україні

У Правобережній Україні повстанські загони складалися переважно з місцевого польського населення, головним чином дворянства і дрібної шляхти. Так, з 1341 репресованого учасника повстання після його придушення по Київській губернії понад 66 % становили дворяни, близько 14 % — селяни і міщани, 20 % — однодворці та почесні громадяни; у Волинській губернії на 903 репресованих припадало: дворян — 569, селян і міщан — 140, однодворців 162 та представників інших станів — 32 чоловіка. Повстанці вирушали в села і, зібравши селян, закликали їх до боротьби проти царизму, за свободу. Вони поширювали «Золоті грамоти», в яких роз'яснювалася мета повстання і що воно дасть українському селянству в разі перемоги. В ряді місць українські селяни прихильно ставилися до повстанців. Так, у с. Насташка Васильківського повіту їх зустрічали хлібом-сіллю, а у с. Великополовецьке того ж повіту, Гуровець Бердичівського повіту та в деяких інших селах — вступали до повстанських загонів і разом з польськими патріотами мужньо билися з царськими військами. Проте сили були нерівні. На придушення повстання царизм кинув велику й добре озброєну армію.

Близько 20 повстанських загонів, що діяли у Правобережній Україні, були розгромлені, а частина з них перейшла на територію Галичини. Під час збройних сутичок було вбито 569 і поранено 109 повстанців, кілька тисяч обеззброєно і ув'язнено. Загальна ж кількість репресованих учасників повстання становила 4470 чоловік.

Поразка повстання у Правобережній Україні полегшила боротьбу царизму з визвольним рухом у самій Польщі, Білорусі та Литві. У квітні 1864 р. повстання й у цих районах було повністю придушено.

За неповними даними, в повстанських загонах, що зі зброєю в руках боролися проти царських військ, взяло участь понад 500 росіян, українців і білорусів. Більшість же місцевого населення зайняла нейтральну позицію або навіть підтримала царський уряд в його боротьбі з польським визвольним рухом. Пояснюється це насамперед обмеженістю аграрної програми повстанців, яка по суті передбачала збереження поміщицького землеволодіння і дещо змінену систему викупу. Зрозуміло, що такі «перетворення» не могли задовольнити селянство. Розглядаючи польського шляхтича як свого споконвічного ворога, селянин ставився до нього з явним недовір'ям, вважаючи його заклики і дії нещирими. Ще більше це недовір'я зросло, коли в квітні 1863 р. до керівництва польським визвольним рухом прийшли «білі», які виступали не лише проти тих половинчатих аграрних перетворень, що були проголошені в декретах «червоних», а й взагалі проти будь-якої спілки з селянством. Українсько селянство, яке віками боролося проти гніту польської шляхти, не могло підтримувати й політичну програму повстанців про відновлення Польщі в кордонах 1772 р., бо, це означало збереження класового гніту польських поміщиків і відновлення тяжкого національного гноблення. Все це, як і загальна темнота і відсталість селянства, зумовило байдуже, а в ряді місць явно негативне ставлення як українського і білоруського населення, так і польського селянства до визвольного руху й прирекло його на невдачу.

Та незважаючи на свій трагічний кінець, повстання 1863—1864 рр. мало позитивне історичне значення. Під його виливом у районах повстання загострилася класова боротьба на селі, і це змусило царизм прискорити проведення реформи, піти на деякі поступки, що певною мірою полегшували тяжке становище селянства, сприяли розвитку прогресивнішого, капіталістичного ладу.

Див. також

Література

История дореволюционной России в дневниках и воспоминаниях / [под. ред. П. А. Зайончковского]. Москва.: Книга, 1979. Т.3. Ч.1. 378 с.
Список дворян — участников польского восстания 1863 года, освобожденных в 1871 году. URL: http://genealogia.baltwillinfo.com/ukr/04.pdf
Список участников восстания 1863—1864 гг., сосланных в Западную Сибирь. URL: http://kdkv.narod.ru/1864/SsilkaZapSib.html
Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863—1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах. Київ: Критика, 1998. 334 с.
Верховцева І. Г. Селянське самоврядування в Російській імперії (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.). Дис. докт. іст. наук. 07.00.02. Черкаси: 2018.
Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ — ХХ ст. Київ: Генеза, 1996. 360 с.
Гудь Б. З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в XIX — першій половині XX ст. Харків: Акта, 2018. 482 с.
Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі. Пер. з англ. П. Таращук. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. 1080 с.
Єршов В. О. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. Житомир: Полісся, 2008. 624 с.
Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. 752 с. + 8 кол. мап.
Зашкільняк Л. О. Польське повстання 1863—1864. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Polske_povstannia_1863 (дата звернення — 04.04.2022).
Зашкільняк Л. О. Польське Січневе повстання 1863—1864 років у висвітленні сучасної української історіографії. URL: https://clio.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2014/12.pdf (дата звернення — 04.04.2022).
Земський Ю. С. Стратегія організації січневого повстання 1863—1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації. Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. Вип. 6. С. 26-30.
Історія українського селянства: нариси: В 2 т. / відп. ред. В. А. Смолій ; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. Київ: Наук. думка, 2006. Т. 1 / О. В. Андрощук [та ін.]: [б.в.]. 2006. 631 с., 24 арк. іл.: іл.
Менджецький В. Польща — нарис історії. Варшава: Інститут національної пам'яті, Комісія переслідування злочинів проти польського народу, 2015. 367 с.
Мозговий І. Січневе повстання в Польщі та Україна Світогляд-Філософія-Релігія. 2014. Вип. 7. С. 105—119. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/sfr_2014_7_13 .
Кралюк П. «Вплив польського Січневого повстання на розвиток української культури» URL: https://www.oa.edu.ua/ua/info/news/2013/05-11-1
Польське національне повстання 1863—1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / за ред. І. Кривошеї, Н. Моравця. Видання 2-е. : КНТ, 2017. 185 с
Райківський І. Між конфронтацією і спробами порозуміння — тенденції українсько-польських взаємин у ХІХ столітті. Вісник Прикарпатського університету. Історія. Випуск 17. С.6-17.
Сарбей В. Г. Національне відродження України / За заг. ред. В. Смолія. НАН України. Інститут історії України. Київ: Альтернативи, 1999. Т.9. 336 с.
Снайдер Т. Перетворення нації. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569—1999. Київ: Дух і літера, 2012. 464 c.
Соф'як Н. Наслідки січневого польського повстання 1863—1864 рр. Науковий деб'ют. С.33-342.
Хитровська Ю. В. Підготовка до польського національно-визвольного повстання 1863—1864 рр. в Царстві Польському та її особливості на Правобережний Україні. Сторінки історії: збірник наукових праць. Випуск 46. С.45-54.
Шандра В. С. Адміністративні установи Правобережної України кінця XVIII — початку ХХ ст. в російському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд. Київ: Інстиут археографии та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1998. 75 с.
Шандра В. С. Соціальні та політичні наслідки для України польського січневого повстання 1863 р. Український історичний журнал. 2014. № 1. С.106-119.

Посилання

Золота грамота // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — .
Українсько-польське непорозуміння в ході повстання 1863 року. Юрій Земський
Д. Бовуа. БИТВА ЗА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ 1863—1914