Цю статтю потрібно повністю переписати відповідно до стандартів якості Вікіпедії Ви можете допомогти переробивши її Можл

Виготовлення гарматних ядер стало ще одним рушієм металургійних технологій. Наприкінці ХIV ст. кам'яні ядра починають витіснятися залізними. Їх виковували з цільної криці на спеціальних ковадлах, після чого загладжували метал точилом. Використання залізних ядер не тільки значно підняло попит на цей метал, але й змусило металургів збільшити розміри печей для отримання криці великих розмірів (вага криці зросла з 40—80 кг до 120—200 кг). Підвищилась висота горна, а для подавання необхідної кількості повітря почали використовувати водяні колеса, що були рушіями повітродувних міхів. При цьому змінилися умови плавильного процесу: у горішній його частині температура знизилась до 750 — 9000 С, що дозволило залізній руді відновлюватися раніше, ніж утворювався шлак (завдяки чому кричне залізо сильніше навуглицьовувалось, втрати металу в шлакові зменшувались), а в нижній частині печі температура під впливом підсиленого дуття збільшувалася до 13500 С і замість кричного заліза утворювався розплав заліза з вуглецем — чавун. Його рідкий стан сам по собі підказував практичне застосування чавуну у вигляді відливок. Гарматні ядра на тривалий час (понад 400 років) стали основним споживачем чавуну.

Перший європейський чавун з'явився на теренах Священної Римської імперії в другій половині ХIV ст., майже одночасно в австрійській Штирії та Північній Італії (перша письмова згадка з рудників Штирії датована 1370 р). Становлення промислових чавуноливарних технологій відбувалося у ХV—ХVI ст., причому металургійні осередки Центральної Європи конкурували з англійськими та шведськими центрами виробництва заліза, що значною мірою було зумовлено релігійним і військово-політичним протистоянням католицьких і протестантських країн. Значним внеском у звеличення Англії, у перемоги її армії та флоту стало освоєння технології чавунної відливки гарматних стволів. Спроби створити гармати з чавуну розпочалися в Європі ще в ХIV ст., але жоден чавунний ствол не витримував першого ж пострілу. Причинами цього були невідповідний склад залізних руд, помилковий режим витоплення чавуну й лиття ствола, дефекти відлитого металу. Перший успішний досвід отримано в німецькому Зігені 1445 р., але тільки для невеликих ручних гармат. Основна заслуга у відкритті секретів чавунної відливки належить французькому ливарнику П'єру Боде, якого англійський король Генріх VIII запросив керувати великою програмою переозброєнь, що була розпочата в Англії 1541 р.

Після двох років експериментів у м. Бакстеді (графство Суссекс) була виготовлена суцільнолита чавунна гармата, яка повністю відповідала вимогам артилерійської техніки. На відміну від бронзових гармат, ливарна форма яких передбачала стволовий отвір, стволи чавунних були суцільнолиті й їх висвердлювали за допомогою водних коліс. За короткий час Генріх VIII створив найпотужніший у Європі артилерійський арсенал, про який венеційський посланець в Англії написав: „Король Генріх володіє таким арсеналом, що може перемогти саме пекло”. У другій половині ХVI ст. Англія та Швеція розпочали виготовлення важкої корабельної та фортифікаційної артилерії з чавуну (легкі гармати залишалися здебільшого бронзовими), причому чавунні гармати продовжували виробляти до середини ХIХ ст. Більш дешеві (порівняно з бронзовими), технологічні у виготовленні та ефективні в бойових діях чавунні гармати принесли відомі перемоги англійській та шведській арміям.

Важливим технологічним досягненням пізнього середньовіччя став двоступеневий спосіб витоплення металу. Оскільки чавун був крихким і кувати його не можна було (крім гармат і ядер, з чавуну майже нічого не виготовляли), то його пускали на вторинне переплавлення (іноді разом з рудою), називаючи цей процес «оздоровленням металу». При цьому виявили, що переділ чавуну на ковке залізо потребував менших витрат деревного вугілля та руди, а отриманий метал мав більш високу якість. Таким чином утворились дві стадії виробництва заліза: спочатку отримували чавун (доменний процес), а потім, за вторинного переплавлення його в горні, одержували ковке залізо (процес кричного переділу). Це дозволило суттєво збільшити обсяги виробництва заліза, особливо в зв'язку із вдосконаленням конструкцій доменних печей.

Очевидно, що секрети ковкого заліза на межі ХVII й ХVIII ст. поширились на більшу частину Європи, зокрема на територію України. Так Гетьман Іван Мазепа 1701 р. вимагає від Неданчицької рудні: «…щороку з тої рудні до скарбу військового давати дванадцять візків заліза доброго гнучкого…».

Література

Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с.