Електрослабка взаємодія тип фундаментальної взаємодії що об єднує в єдине ціле електромагнітну та слабку взаємодію Теорі

Електрослабка взаємодія — тип фундаментальної взаємодії, що об'єднує в єдине ціле електромагнітну та слабку взаємодію. Теорія електрослабкої взаємодії була створена в кінці 1960-тих Шелдоном Лі Ґлешоу, Стівеном Вайнбергом та Абдусом Саламом, за що їм була присуджена Нобелівська премія за 1979. Учені сконструювали систему полів, які при малих енергіях розпадаються на електромагнітне поле і поля, що забезпечують слабку взаємодію, але при великих енергіях, вище певної енергії об'єднання, складають єдині поля, в яких електромагнітна і слабка взаємодія не розрізняються. Енергія об'єднання має порядок 100 ГеВ. Частинки такої енергії, мабуть, існували в перші долі секунди після Великого вибуху, коли температура Всесвіту перевищувала 10¹⁵ К.

Експериментальне підтвердження теорія електрослабкої взаємодії отримала завдяки відкриттю нейтральних струмів у ЦЕРНі в 1973 та міжнародним експериментам ^[en] та ^[en], які в 1983 році до відкриття калібрувальних Z i W бозонів.

Електрослабка взаємодія входить до Стандартної моделі.

Засади теорії

Теорія слабкої взаємодії виходить із існування чотирьох безмасових полів, частинками яких є W⁺, W⁰ та W^- бозони із слабким ізоспіном та B⁰ бозон із слабким гіперзарядом. Поля цих частинок утворюють SU(2)×U(1) групу. В Стандартній моделі ці частинки отримують маси за механізмом Гіггса, стаючи важкими калібрувальними бозонами та фотонами. Механізм Гіггса забезпечує спонтанне порушення симетрії й утворення нових полів, частинками яких є $W^{\pm }$ , Z⁰ бозони й фотони. Частинки саме цих полів існують при енергіях, менших від енергії об'єднання.

Електрослабка взаємодія тип фундаментальної взаємодії що об єднує в єдине ціле електромагнітну та слабку взаємодію Теорі

Електро-слабка взаємодія

Засади теорії

Рекомендована література