Биченкова Інна Валентинівна

Інна Валентинівна Биченкова (5 червня 1941, Київ, УРСР — 16 січня 2023) — радянський і український художник театру і кіно, педагог. Заслужений художник України (2003).

Інна Валентинівна Биченкова
|Премії=
Народження	5 червня 1941(1941-06-05) Київ, Українська РСР, СРСР
Смерть	16 січня 2023(2023-01-16) (81 рік)
	Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР  Україна
Жанр	живопис
Навчання	Київський художній інститут
Діяльність	художниця, сценографка, вчителька
Напрямок	сценографія
Член	Національна спілка художників України і НСКУ
Нагороди

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Биченкова.

Життєпис

Народилась 5 червня 1941 року у Києві.

Закінчила Київський державний художній інститут (1967, майстерня М. Духновського).

Працювала в галузі живопису, сценографії, кіно. Основні твори: «Театральні натюрморти» (1979–82), «Народження образу» (1979), «Ілюзія» (1981), «Кожний вечір» (1982); серії — «Життя провінції» (1980–83), «Осінні мотиви» (1995–96), «Замріяні натюрморти» (1996–98), «Незабутнє минуле» (1999).

Поставила понад шістдесят спектаклів в різних театрах Києва та України, працювала доцентом і викладачем у Художньому інституті, брала участь у створенні кількох десятків кінофільмів і телесеріалів.

Член Національної спілки театральних діячів України (1971), Національної спілки художників України (1976), Національної спілки кінематографістів України (1989).

Фільм «Розпад» (1990) про аварію на ЧАЕС та її наслідки отримав дві кінонагороди: золоту медаль на МКФ у Венеції та гран-прі на МКФ екологічних кіно- та телефільмів у Сантандері (Іспанія). Робота у зоні відчуження була небезпечною, проте художницю це не зупинило. «Друзі вмовляли не їхати, казали, як це небезпечно. Але для мене робота завжди була важливішою за моє життя. На зйомках у Чорнобилі найбільший подив у мене викликало те, що сучасне, за тими мірками, місто було абсолютно порожнім. Тому що в такому місці має бути життя, і страшна реальність не укладалася в голові. У зоні відчуження ми знаходилися кілька днів, більше не можна було. Багато сцен відтворювали вже в Києві»..

Під час президентських виборів 2004 р. активно підтримувала Януковича, журналісти видання УП підозрювали її у отриманні коштів від правлячої тоді Партії Регіонів за агітацію. Однак сама Биченкова на той час все спростовувала. Згодом, після подій 2014 р., вона зізналась у цьому, а також публічно вибачилась перед українцями^[].

Могила Інни Биченкової, Байкове кладовище

Живопису Інни Биченкової, яким вона щедро ділилася з друзями, демонструвала на щорічних виставках, притаманний особливий ліризм, еротизм і глибоке переживання екзистенційності буття. Сама мисткиня часто страждала від депресій, що не могло не вплинути на творчість. Прояви цього ми бачимо у суворих, дещо геометризованих композиціях, виконаних у стриманому колориті з присутністю певних канонічних символів. За спогадами доньки, Биченкова під час навчання на другому курсі інституту спробувала покінчити з собою, але, на щастя, лікарям вдалося врятувати її життя. Після цього стався певний стрибок у розвитку на ниві мистецтва. Красу довкілля, яку вона попри все намагалася помічати, відтворювала у складних полотнах, поєднуючи живописний і театральний принципи..

Донька Юлія, зять і онук Платон — також присвятили себе мистецтву, працюють як художники—графіки, мешкають у США.

Померла 16 січня 2023 року. Похована у колумбарії Байкового кладовища (ділянка № 17/1отк, 4 ряд, 531 місце), неподалік від центрального входу.

Фільмографія

Художник по костюмах:

• 1984 — «Два гусари» (реж. В. Криштофович)
• 1985 — «Володя великий, Володя маленький» (реж. В. Криштофович)
• 1986 — «Королі і капуста»
• 1986 — «Бережи мене, мій талісмане»

Художник-постановник:

• 1984 — «Капітан Фракасс» (т/ф, 2 с., у співавт. з М. Левитською)
• 1986 — «Золотий ланцюг»
• 1987 — «Руда фея»
• 1988 — «Автопортрет невідомого»
• 1988 — «Галявина казок»
• 1990 — «Розпад» (у співавт. з Василем Зарубою)
• 1991 —
• 1992 —
• 1992 — «Дорога нікуди»
• 1993 — «Гетьманські клейноди» — Приз МКФ слов'янських і православних народів «Золотий Витязь» (1993) за найкраще образотворче рішення
• 1994 —
• 1995 — «Геллі і Нок»
• 1997 — «Сьомий маршрут»
• 1997 —
• 2000 — «Чорна рада» (9 серій)
• 2002 — «Лялька» (12 серій)
• 2002 — (т/с)
• 2003 — (т/ф, 12 серій)
• 2004 — (10 серій)
• 2005 — (Золотые парни) (14 серій)
• 2005 — (8 серій)
• 2007 — «Юнкери» (т/ф, 12 серій)
• 2008 —
• 2012 —
• 2012 — «Мамо, я льотчика люблю...» та ін.

Примітки

1. Національна спілка кінематографістів України.Велика втрата. Відійшла у засвіти видатна художниця театру та кіно Інна БИЧЕНКОВА.Новини спілки.16.01.2023
2. . Архів оригіналу за 9 липня 2014. Процитовано 3 квітня 2015.
3. . Архів оригіналу за 17 квітня 2015. Процитовано 3 квітня 2015.
4. Аліна Манасова.Інтерв'ю з І.Биченковою Худкомбінат. 19 серпня 2018
5. Живопис Інни Биченкової [ 2023-01-17 у Wayback Machine.].Музей Українського Живопису
6. «Гетьманські клейноди» на kino-teatr.ru [ 25 липня 2020 у Wayback Machine.](рос.)

Джерела

• Національна Спілка Художників України: Биченкова Інна Валентинівна [ 14 липня 2014 у Wayback Machine.]
• Енциклопедія сучасної України: Биченкова Інна Валентинівна

Посилання

• Інна Биченкова на сайті IMDb (англ.)
• Інтерв'ю з І.Биченковою 2018 [ 7 червня 2020 у Wayback Machine.]
• Фільмографія (kino-teatr.ru) [ 14 липня 2014 у Wayback Machine.](рос.)
• Биченкова Інна Валентинівна (kinokolo.ua) [ 14 липня 2014 у Wayback Machine.]