Концевич Євген

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Концевич.

|Ukrcenter= |Примітки=

Концевич Євген Васильович
Народився	5 червня 1935(1935-06-05) с. Млинище, Житомирський район, Житомирська область
Помер	21 липня 2010(2010-07-21) (75 років) Житомир
Громадянство	Україна
Діяльність	прозаїк, поет, есеїст, новеліст
Alma mater	Житомирський державний університет імені Івана Франка і Інститут філології та журналістики ЖДУ імені Івана Франка
Мова творів	українська
Роки активності	1964—2010
Напрямок	Неореалізм
Жанр	Новела
Премії	Орден «За мужність» ІІІ ступеня

Конце́вич Євге́н Васи́льович (нар. 5 червня 1935 року, с. Млинище, Житомирський район, Житомирська область — пом. 21 липня 2010 року, Житомир) — український письменник, «шістдесятник», член Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих. Почесний громадянин Житомира.

Біографія

Народився Євген Васильович 5 червня 1935 р. в с. Млинище неподалік Житомира в родині колгоспника. Рятуючись від голоду, 1947 року родина Концевичів переїхала до Житомира. Навчався в Житомирі, в школі № 23. У віці 17 років, невдало пірнувши у р. Тетерів, зламав хребет і втратив здатність самостійно пересуватися. Заочно закінчив середню школу і 1963 року вступив заочно до Житомирського педінституту (нині — університет) на філологічний факультет

В 1964 році після видання збірки новел «Дві криниці» вступає до Спілки письменників України.

У 1960-1970-х роках його переслідував КГБ «за зберігання та читання антирадянської літератури». Двічі виключали з СПУ, зрештою був у ній залишений, але без допуску на сторінки преси.

В 1999 році за твори опубліковані в антології «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа» нагороджений всеукраїнською премією в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка.

Помер 21 липня 2010 р. в Житомирі. Похований 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька.

Творчість

Визначну роль у становленні Євгена Концевича як майстра слова зіграв Борис Тен. Помітивши неабиякі здібності у хлопця, Борис Тен залучив його до літератури і посприяв творчому дебюту — вмістив кілька гуморесок, перших літературних спроб Євгена, до альманаху «Перший сніп» (1957). За кілька років Концевич заявив про себе як про цілком зрілого і самобутнього прозаїка — 1964 року виходить його збірка новел «Дві криниці», того ж року він став членом Спілки письменників України.

Завдяки своїй могутній життєвій енергії, мистецтву спілкуватися та гуморові молодий письменник привабив до себе цілу плеяду творців — літераторів, журналістів, художників, покоління яких уже тоді називали шістдесятниками. Його оповідання публікувалися в газеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна».

У 1960-1970-х роках його переслідував КГБ «за зберігання та читання антирадянської літератури». Двічі виключали з СПУ, зрештою був у ній залишений, але без допуску на сторінки преси.

Знайшов свій неповторний шлях у літературі. Винятково уважний до всього, що його оточує, письменник тонко відчував психологію, найменші порухи душі, риси поведінки. З дивовижною точністю він змальовував внутрішній світ своїх найменших героїв — дітей, відображав делікатний і водночас надзвичайно складний процес пізнання світу «дорослого». Загалом герої творів Концевича — наші сучасники, прості люди, яких щодня зустрічаємо на вулиці, впізнаємо в своїх знайомих, родичах, сусідах, з усіма їх чеснотами та вадами.

Прозаїк, автор новелістичних збірок «Йдучи вулицею» (1985), «Вона йшла усміхнена…» (2002), «Голубко моя сиза» (2003), мемуарно-критичної книжки «Тутешня кава» (2000), книг перекладів із польської та російської мов.

Користувався величезною повагою в колах української інтелігенції.

На будівлі гімназії № 23 в Житомирі, де навчався Є.Концевич, в 2015 р. встановлено меморіальну дошку (авт. О. Славова, Г. Мокрицький).

Бібліографія

• Дві криниці. Новели.- К.: Молодь, 1964.- 84 с.
• Йдучи вулицею. Оповідання.- К.: Радянський письменник, 1985.- 160 с.
• Дві криниці. Новели.- К.: Дніпро, 1990.
• Таємна зброя Валерія Шевчука // Голос громадянина, № 13.- 1990.- Серпень.
• Чому вона мовчить? Голубко моя сиза // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка.- К.: Генеза, 1997.- С. 97-116.
• Тутешня кава. Статті, есеї, спогади, теревені, хармани, світлини.- Житомир: Бібліотека журналу «Авжеж!»,- 2000.- 240 с.
• Вона йшла усміхнена… Новели. Оповідання. Етюди.- Житомир: ПМ М. Г. Косенко.- 2002.- 216 с.
• Голубко моя сиза.- К.: Неопалима купина.- 2003.- 64 с.
• Мамо!.. Мамочко!!. Прокинься!!!. Літературно-мистецьке видання новели Євгена Концевича «Чому вона мовчить» (12-ма мовами). Худ. Микола Соболівський.- Житомир: Полісся.- 2004.- 56 с.
• Н. Світлична. «Подарунок» на іменини // Вільне слово (Житомир), № 20 (28).- 1991, 1 червня.
• Протокол обшуку (18 квітня 1972 року) // Віче (Житомир), № 18, 1991.- Жовтень.
• В. Овсієнко. Подарунок на іменини // Самостійна Україна, Ч. 25 (126).- 1994.- 2 липня.
• Юнак із вогненної печі. Записав В. Овсієнко. // Самостійна Україна, № 24 (171).- 1995.- 3 липня.
• Жиленко І. Homo feriens // Сучасність.- 1997.- Ч. 10.- С. 53, 63; 1998 — Ч. 9.- С. 37-40, 44, 48-49; Ч. 10.- С. 44-45, 48; 1999.- Ч. 2.- С. 53, 55, 60-61; Ч. 12.- С. 129, 147.
• Божко С. Ноїв ковчег зупинився в Житомирі // Золоті ворота.- 1998.- Вип. 5.- С. 82-92.
• Шевчук В. Прозаїки шістдесятих та сімдесятих сьогодні і вчора // Кур'єр Кривбасу.- 1999.- Ч. 118.- С. 6-7.
• Білоус П. А. Він випромінює світло… // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.- 2000.- Ч. 5.- С. 174.
• Савенець А. Біля рідних джерел: Творчий портрет Є. В. Концевича // Поліський дивосвіт. Література рідного краю: Житомирщина.- Част. І.- Житомир, 2000.- С. 458—461.
• Лєцкін М. «Я живий на всі 200 відсотків…» // Дивослово.- 2001.- Ч. 6 (532).- С. 23-25.
• В. Овсієнко. Прямостояння, або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи // Дзеркало тижня.- 2002.- № 27 (402).- 20 липня. Також: В. Овсієнко // Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор.- Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.- С. 83-89.
• Корогодський Р.. Рекорд світлоносності: Євген Концевич // Брама світла: Шістдесятники.- Львів: Вид-во Українського Католицького Університету, 2009.- С. 369—377.
• Валерій Шевчук. На березі часу…- К., Темпора, 2002.- С. 103—117.
• В. Овсієнко, Є. Концевич [Біоґрафічна довідка].- Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1.- Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини».- 2006.- 1-516 с.; Частина ІІ.- 517—1020 с.; Див. с. 319—323.
• Вічний воїн життя.- Україна молода, № 114–2008.- 21 червня.
• Лицар нескореного духу: спогади про Євгена Концевича / [редкол.: Яків Зайко та ін.; ред.-упоряд. Григорій Цимбалюк]. — Житомир: ФОП «Євенок О. О.», 2014. — 357 с.
• Життя як подвиг: до 80-річчя від дня народження Є. Концевича (1935—2010) // Дати і події [Архівовано 1 травня 2016 у Wayback Machine.], 2015, перше півріччя: календар знамен. дат № 1 (5) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2014. — С. 145—147.

Нагороди

Лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка (1999) за твори, опубліковані в антології «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа».

2006 — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Джерело

• Василь Овсієнко: Євген Концевич полишив нас // майдан.org.ua, 21 липня 2010 р. [Архівовано 31 липня 2010 у Wayback Machine.]
• Василь Овсієнко. Вічність «легенди шістдесятників» // Україна молода, 22 липня 2010 р.
• Житомирська обласна бібліотека для дітей^{[недоступне посилання]}