Алілуя

Алилу́я (івр. הַלְלוּ־יָהּ‎ — «Хвала Єгові» — у ряді християнських конфесій — молитовне слово, звернене до Бога. Це звернення багаторазово зустрічається у Книзі псалмів. У перекладі Огієнка це звернення у більшості випадків перекладено українською мовою як «Хваліть Господа», а в 148 псалмі — як «Хваліте Господа». У християнській богослужбовій практиці це слово нерідко просто транслітерується, як «алілуя» або «алилуя» («Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх, Алилуя»).

Приспів «алилуя» або вірш псалма, який виконують на Літургії після читання Апостола перед читанням Євангелія й супроводжують приспівом «алилуя», називають алилуарієм (застаріле азматик).

Використання в канонічних текстах і богослужіннях

Вислів «алилуя» зустрічається 23 рази у Книзі псалмів. За винятком Псалом 135:3, алилуя у віршах Псалмів служить введенням (106, 111–113, 135, 146–150) або заключним словом (104–106, 113, 114–117, 135, 146–150), або і введенням і завершенням (106, 113, 135, 146–150). У Новому Заповіті «алилуя» зустрічається 4 рази в Одкровенні Івана — Об. 19:1,3,4,6. У своєму баченні апокаліпсису, автор пророчої книги почув «наче гучний голос великого натовпу в небі, який говорив: Алілуя! Спасіння, і слава, і сила Господеві нашому».

Алилуя, як формула поклоніння у богослужбовій практиці ізраїльтян подібно до слова «амінь» перейшла і в інші мови без перекладу. В апостольські часи «алилую» співали на честь Святої Трійці, повторюючи тричі. На думку російських старообрядників, однак, древня грецька церква говорила «алилуя» двічі (сугубая аллелуйя), а потрійна алилуя (трегубая аллелуйя) стала превалювати значно лише з XVII століття

Алилуя виступає в наказовій формі множини. Це свідчить про те, що в храмовій службі воно було зверненням священика до парафіян з метою викликати їхнє відповідне слово. Таким чином, згодом алилуя стало самостійним культовим вигуком, а в сучасному християнському богослужінні служить приспівом церковної пісні. Євреї, що говорили грецькою, зберегли близьку івриту вимову цього слова, написаного давньогрецькою мовою як αλληλουια.

Алилуя в музиці та літературі

Алилуя на Святий вечір, григоріанський розспів, записаний

Із давньоєврейської богослужбової практики алилуя потрапила до григоріанського хоралу. В католицькій месі алилуя відноситься до респонсоріальних піснеспівів і виконується після градуалу. Початкова мелодика алилуї була близька псалмодії, проте вже до IV століття алилуя стає мелодично багатим святковим піснеспівом з рясною мелізматикою. Найтриваліший розспів, що припадав на останній склад, називався .

У Новий час алилуя увійшла до великих циклічних жанрів — кантат, мотетів, магнифікатів. Зокрема, широко відомі «Алилуя» Г. Ф. Генделя з ораторії «Месія», та «Алилуя» В. А. Моцарт з мотету «Exultate, jubilate» KV 165.

У східній церкві алилуя одержала ширше застосування, ніж у західній. Алилуя співали не тільки на святковому богослужінні, але й під час посту й при похованні, закінчуючи ним спів псалмів й окремих віршів із псалтиря. Алилуя використали також як рефрен у багатострофних гімнах. У ряді гімнів слово «алилуя» створювало логічний і музичний фінал.

У руському партесному співі, як й у західноєвропейській музиці, широка протяжна мелодія алилуї часто з'єднувалася з багаторазовим повторенням слова «алилуя». В новій українській музиці відомі алилуя з літургії Іоанна Златоустого М. Леонтовича, «Алилуя» С. Людкевича тощо.

Тарас Шевченко використав «Алілуя» у вірші «Гімн черничий».

Примітки

1. Див. наприклад Пс. 116:1
2. Тлумачний словник^{[недоступне посилання з червня 2019]}
3. . Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 20 вересня 2009.
4. . Архів оригіналу за 28 лютого 2009. Процитовано 16 грудня 2009.
5. . Архів оригіналу за 7 грудня 2009. Процитовано 20 вересня 2009.
6. . Архів оригіналу за 13 червня 2008. Процитовано 13 червня 2008.
7. Пуряєва Н. В. Словник церковно-обрядової термінології. — Львів : Свічадо, 2001. — 160 с. — . — С. 21.
8. У перекладі Огієнка — «алілуя»
9. Старообрядчество. Опыт энциклопедического словаря // Вургафт С. Г., Ушаков И. А. — Москва, 1996.
10. Мельников Ф. Е. Краткая история древлеправославной (старообрядческой) церкви, Барнаул, 1999
11. . Архів оригіналу за 4 вересня 2009. Процитовано 20 вересня 2009.

Джерела

• Музыкальный энциклопедический словарь. — М. : «Советская энциклопедия», 1990., стаття «аллилуйя»
• H. Д. Успенский. Аллилуя // стаття на сайті belcanto.ru [ 20 листопада 2010 у Wayback Machine.]

Література

• Корній Л. Українська шкільна драма і духовна музика XVII — 1-ї половини 18 ст. (Нотний додаток). — К., 1993;
• Мансветов И. Д., Церковный устав (типик), его образование и судьба в Греческой и Русской церкви, М., 1885, с. 95, 164-65;
• Скарына Ф. Творы: Прадмовы, сказанні, пасляслоўі, акафісты, пасхалія / Уступ. арт., падрыхт. тэкстаў, камент., слоўнік А. Ф. Коршунава, паказальнікі А. Ф. Коршунава, В. А. Чамярыцкага. — Мн.: Навука і тэхніка, 1990. — 207 с.: іл. С. 176. .
• Mahony T. J., «Alleluia», в кн.: The Catholic Encyclopedia, v. 1, L., 1907, p. 3111-20;
• Wagner P., Alleluia. Chant, в кн.: Dictionnaire d'archéologie chrétienne et de liturgie, Paris, 1924–1953;
• Jungmann J. A., Missarum Sollemnia, Bd 1, Freiburg, 1958, S. 539-65; 1962;
• Weliesz E., A history of Byzantine music and hymnography, Oxf., 1963;
• Thodberg C., Der Byzantinische Alleluiarianzyklus. Studien im kurzen Psaltikonstil, Kbh., 1966 (серія Monumenta Musicae Byzantinae…, v. VIII).

Посилання

• Алілуя [ 25 лютого 2022 у Wayback Machine.] // ВУЕ
• Алілуйя // Українська Релігієзнавча Енциклопедія