Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови Можливо вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем який н

Сократівська іронія полягає в тому, що філософ прикидається неосвіченим, щоб викрити слабкі місця в позиції іншої людини й змусити її усвідомити це. Грецьке слово «ейронея» (дав.-гр. εἰρωνεία) особливо застосовувалося до літотиків як форма маскування.

За словами Теофраста, висміювання — це «докір у скоєній провині, поданий в переносному значенні: те, що змушує слухача шляхом здогадки доповнити те, чого бракує, так, ніби він це знає і додає йому віри». Важливо відрізняти глузування від сократівської іронії: Теофраст чітко посилається на неї у своїй праці ^[fr], відрізняючи її від глузування. У своїй книзі Теофраст визначає іронію, посилаючись на сократівський метод: вона полягає у вдаванні наївності.

Для Аристотеля зарозумілість є протилежністю сократівської іронії.

Іронія Сократа — це не просто вдавання невігластва; знецінювальне вдавання також охоплює незнання нічого або вдавання, що співрозмовник не визнає навичок, на які він претендує. Для Сократа запитання — це навчання. Ці лестощі заохочують співрозмовника демонструвати свої уявні знання, дозволяючи Сократові виявити незнання за допомогою методу спростовуючих запитань. Така іронія особливо проявилася в удаваному незнанні, прийнятому Сократом як діалектичний метод: «Сократівська іронія». Цицерон говорив, що Сократ мав м'який гумор і гостру розмову, з дискурсом, пересипаним хитромудрими мовними засобами, що породило сократівську іронію. Ця особлива іронія передбачає визнання незнання, яке маскує скептичне і відсторонене ставлення до певних догм або поширених думок, що не мають під собою підґрунтя у вигляді розуму чи логіки. Серія наївних запитань Сократа точка за точкою виявляє марність або нелогічність твердження, розхитуючи припущення співрозмовника і ставлячи під сумнів його початкові гіпотези.

Але іронія також забавляє глядачів дискусії, які знають, що Сократ мудріший, ніж дозволяє собі здаватися, і може передбачити, трохи наперед, напрямок, який приймуть «наївні» питання. У 19 столітті данський філософ Сьорен К'єркегор захоплювався сократівською іронією і використовував її різновид у кількох своїх творах. Зокрема, він написав магістерську дисертацію під назвою «Поняття іронії з постійним посиланням на Сократа». У цій роботі К'єркегор високо оцінює використання сократівської іронії Арістофаном і Платоном, також стверджуючи, що зображення Сократа в «Хмарах» Арістофана найточніше передає дух сократівської іронії.

На думку ^[en], різниця між сучасною концепцією іронії та античною полягає в тому, що намір обманути є чужим для першої, але поширеним для другої. Вважається, що образ Сократа як парадигмального іроніста став джерелом цієї зміни значення.

Коментарі

Застільні бесіди Плутарха (Книга І)
Сократівська іронія називається εἰρωνείας
τὸ σκῶμμα

Примітки

Théophraste; Waquet, Nicolas (2010). Caractères. Rivages poche. Paris: Rivages poche. с. 112. ISBN .
Vlastos, Gregory (1987). Socratic irony. The Classical Quarterly. Т. 37, № 1. с. 79—96. ISSN 0009-8388. Процитовано 8 вересня 2023.
Cicéron; Joly, Henri; Morana, Cyril (2010). Traité des devoirs. Mille et une nuits. Paris: Éd. Mille et une nuits. ISBN .

[1] Застільні бесіди Плутарха (Книга І)

[2] Сократівська іронія називається εἰρωνείας

[3] τὸ σκῶμμα

[4] Théophraste; Waquet, Nicolas (2010). Caractères. Rivages poche. Paris: Rivages poche. с. 112. ISBN .

[5] Vlastos, Gregory (1987). Socratic irony. The Classical Quarterly. Т. 37, № 1. с. 79—96. ISSN 0009-8388. Процитовано 8 вересня 2023.

[6] Cicéron; Joly, Henri; Morana, Cyril (2010). Traité des devoirs. Mille et une nuits. Paris: Éd. Mille et une nuits. ISBN .