Скерцо

Скерцо (у перекладі з італійської — жарт) — частина симфонії, сонати, квартета чи самостійна музична п'єса у жвавому, стрімкому темпі, з гострохарактерними ритмічними і гармонійними зворотами, переважно, в тридольному розмірі. Зазвичай це п'єса стрімкого, ритмічно-гострого руху.

Опис

Спочатку — невеличка інструментальна п'єса, скерцо з початку XIX століття зайняло міцне місце в симфонії і сонаті, витіснивши звідти менует, але разом з тим стало розвиватися і як самостійний жанр. З цього часу присутній в більшості традиційних симфоній як одна з середніх частин (не початок і не фінал).

Незліченні скерцо демонструють різноманітні відтінки музичного гумору. Склався цілий комплекс прийомів, здатний передавати такого роду задуми: жартівливі переклички мотивів, що перекидаються з регістра в регістр або від одного інструменту до іншого, всякого роду несподіванки — «сюрпризи», подача якихось простих явищ в незвичайному, дивному освітленні або ж їхній злам, зміщення і т. д.

Скерцо плідно розвивалося і поза . До вищих досягнень належать чотири скерцо Шопена, зміст яких ширше і серйозніше звичайного скерцозного.

Згодом скерцо набуло мінорного забарвлення.

Відомі скерцо

Suite No. 2 in B minor, 7. Badinerie

• Фелікс Мендельсон. Скерцо з музики до комедії Шекспіра «Сон літньої ночі», оп. 61.
• Фредерік Шопен. , , , .
• Поль Дюка. Скерцо з симфонічної поеми .
• Петро Ілліч Чайковський. Скерцо з симфонії № 6.
• Дмитро Дмитрович Шостакович. , для оркестру.
• з «Сюїти для флейти та струнного оркестру № 2». (Й. С. Бах)

Примітки

Джерела

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Скерцо // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)

Посилання на мит

• Скерцо // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.