Лада (міфологія)

Ла́да — жіночий персонаж східнослов'янського фольклору. Гіпотетично — язичницька богиня кохання та шлюбу.

Лада
М. Пресняков (1998). Лада.
Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Лада.

Фольклорні згадки

Слово «лада», «ладо» фігурує у весільних піснях як приспів (наприклад, українська «А ми просо сіяли…» та ін.). «Ладо» згадується також як синонім молодого або молодої. «Ладо» — давня назва коханої людини, що використовується, наприклад, у «Слові о полку Ігоревім».

Писемні згадки

Матвій Мєховський (Меховіт) у «» (1519) писав про давніх поляків: «Вони поклоняються Леді, матері Кастора й (Поллукса), а також близнюкам, народженим із одного яйця, Кастору й Поллуксу, що дотепер можна почути в найдавніших піснях: „Лада, Лада і Лель, і Лель і Полель“». Хоча раніше у «Клейнодах польського лицарства» тлумачив так: «Ім'я Лада походить від назви польської богині, якій поклонялися на Мазовії в місцевості та селищі з такою назвою».

У XVII столітті Інокентій Гізель у своєму «Синопсисі», доповненні до розповіді «Повісті минулих літ» про ідолів князя Володимира писав:

…Четвёртый идол — Ладо. Сего имяху бога веселия и всякого благополучия. Жертвы ему приношаху готовящийся ко браку, помощию Лада мнящи себе добро веселие и любезно житие стяжати. Сия же прелесть от древнейших идолослужителей произыде, иже неких богов Леля и Полеля почитаху, их же богомерское имя и доныне по неким странам на сонмищах игралищных пением Лелюм-Полелем возглашают. Такожде и матерь лелеву и полелеву — Ладо, поюще: Ладо, Ладо! И того идола ветхую прелесть дияволю на брачных веселях, руками плещуще и о стол бьюще, воспевают.

Тут Лада виступає в чоловічому роді, а потім як мати (Лелі) та (Полеля).

Мацей Стрийковський (XVI ст.) свідчить, що литовці шанували богиню весни Ладу і, приносячи їй у жертву півня, співали: «Ладо, Ладо, Ладо, Велике наше божество!».

У «Пам'ятнику сандомірському» 1829 року міститься оповідь, що сягає другої половини XVI ст., де йдеться про заснування бенедиктинського монастиря Святої Трійці на місці, де перед тим стояли три ідоли — Лади, Бода і Лелі, — «до яких у перший день травня сходилися люди, щоб помолитися та принести їм жертви».

Іконографія

Зображення на обрядових рушниках, що можуть трактуватися як зображення Лади, надають її в подобі вершниці, що тримає соху за сідлом.

Трактування образу

Андрій Фаміцин у 1844 році на основі аналізу народних пісень зробив висновок, що частий приспів «лада» — це ім'я богині, пов'язяної з весняними та весільними обрядами. Фаміцин вважав, що існував її чоловічий відповдіник — Ладо (Лад), якого він ототожнював з Ярилом і Аполлоном Соранським. Цю думку критикував ще Алексанедр Брюкнер, пишучи, що середньовічні іноземні мандрівники, погано знаючи слов'янські мови, сприйняли приспів із місцевих пісень за ім'я богині. На думку Брюкнера, «лада» — це назва коханця/коханки, наложника/наложниці. Олександр Потебня, Макс Фасмер, , Олег Трубачов також критикували описи Лади як богині. Так, у поясненні Трубачова, «лада (ладо)» — це лише південнослов'янська форма слова «лад», тобто, «справа, порядок, згода».

Такі дослідники, як Анатолій Журавльов і Андрій Топорков стверджували, що Лада — це витвір («кабінетної» міфології) й у народних віруваннях її не існувало як персонажа. Імовірно, що приспів був сприйнятий за ім'я божества помилково. Микола Гальковський писав, що згадки Лади як богині надто вторинні, аби довіряти їм, і переконливих доказів, що така богиня існувала у віруваннях слов'ян, немає.

На думку Бориса Рибакова, Лада була спільним балто-слов'янським божеством. Рибаков зараховував її до рожаниць і відводив функції богині весни, весняної оранки та сівби, покровительки шлюбу та кохання. Одне з божества Збручанського ідола він вважав Ладою.

(Борис Лобовик) писав, що Лада «…у більш давні часи постає як дух в образі матері-благодійниці, що оберігає посіви і дає лад у сім'ї, пізніше — як богиня весни, кохання й добробуту». Її чоловіка Лада Лобовик пояснював як бога шлюбу та сімейної злагоди. На його думку, «В українській міфології моральним змістом образів Лади і Лада є ствердження вірності пошлюблених».

Назви на честь Лади

• Астероїд (2832 Лада) названий на честь слов'янської Лади.

Примітки

1. Онацький, Є. (1960). Лада, Ладо / Українська мала енциклопедія. Буенос-Айрес: Накладом адміністратури УАПЦ в Аргентіні. с. 806, 807.
2. Лада – Українська Релігієзнавча Енциклопедія (укр.). Процитовано 14 серпня 2022.
3. Гізель, Інокентій (1823). О ІДОЛЪХ [Про ідолів]. [Київський синопсис чи коротке зібрання від різних літописців про початок славяноросійського народу і перших князів богоспасаємого града Києва] (PDF) (російська дореформенна) . Київ: Типографія Києво-Печерської Лаври. с. 33—34. Архів оригіналу (PDF) за 5 липня 2021. Процитовано 27 квітня 2021.
4. Рыбаков, Б. А. (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 127.
5. Фаминцын А. С. Божества древних славян. СПб., 1884. С. 254—274.
6. Brueckner A. Mitologia polska. — In: Encyklopedii Polskij. Krakow, 1918, c. 158—160.
7. Brückner, Aleksander (1985). Mitologia słowiańska i polska (вид. Wyd. 2). Warszawa: Państwowe Wydawn. Naukowe. с. 224. ISBN . OCLC 15184747.
8. Потебня, Александр (1882). Объяснение малорусских и сродных песен / Русский филологический вестник (рос.). В типографіи М. Замкевича и В. Ноаковскаго. с. 225—241.
9. Фасмер, Макс (1986). Ла́да / Этимологический словарь русского языка. Москва: Прогресс. с. 447.
10. Kieleckie Towarzystwo Naukowe, Michał. (2020). Bogowie dawnych Słowian : studium onomastyczne. Kielce: KTN. с. 225. ISBN . OCLC 1156639767.
11. Трубачёв, Олег. *ladъ / Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд. Выпуск 1 (A—*besědьlivъ) ... [37]. Выпуск 37 (*otъgryzati(se) - *otъpasti).
12. Язык и миф. Лингвистический комментарий к труду А. Н. Афанасьева «Поэтические воззрения славян на природу». — М.: , 2005. — С. 229.
13. Кабинетная мифология // . — М.: , 2002. — С. 212.
14. Толстой, Никита (1995-2012). Боги / Славянские древности: энциклопедический словарь в пяти томах. Москва: Международные отношения. с. 101. ISBN . OCLC 32988664.
15. Рыбаков, Б. А. (1987). Язычество древней Руси. Москва: Наука. с. 159, 243, 244.