Тріумвірат у Стародавньому Римі колегія трьох магістратів від лат virum чоловік уповноважених вищим законодавчим органом

Тріумвірат — у Стародавньому Римі — колегія трьох магістратів (від лат. virum — чоловік), уповноважених вищим законодавчим органом держави. У період класичної Республіки тріумвірами зазвичай призначалися сенатори, що направлялися на завойовані території для виведення (заснування) римських колоній. А в період кризи Римської республіки державна влада двічі переходила від сенату і магістратів до трійки людей (де кожен раз третій учасник був слабшим двох основних суперників), яких, згідно пізньоантичної традиції, також стали іменувати тріумвірами.

У жовтні 43 року до н. е. Марк Антоній, Октавіан та Марк Емілій Лепід, об'єдналися проти вбивць Юлія Цезаря — Марка Юнія Брута і Гая Кассія Лонгіна. Їх війська, зустрілися на річці поблизу міста Бононії в Північній Італії і уклали угоду, відому під назвою другого тріумвірату.

Цей союз проіснував з 43 по 36 рік (формально до 31 до н. е.), і на відміну від першого тріумвірату, був затверджений коміціямі, і тріумвіри одержали надзвичайні повноваження «для влаштування державних справ». Таким чином, другий тріумвірат був не просто угодою приватних осіб (як перший), а публічно-правовим органом (зазвичай його відносять до екстраординарних магістратур). Свою владу вони використовували для розподілу між собою провінцій і організації проскрипцій проти політичних супротивників.

Після (42 р. до н. е.) Лепід отримав при розділі провінцій тільки Африку, а в 36 р. до н. е., після перемоги Октавіана над Секстом Помпеєм був зовсім усунутий від державних справ.

Розпався союз в результаті протиріч між тріумвірами, головним чином між Октавіаном та Марком Антонієм, що призвело в 31 році до н. е. до нової кровопролитної громадянської війни. У битві біля мису Акцій 2 вересня 31 р. до н. е. полководець Октавіана Марк Віпсаній Агріппа завдав вирішальної поразки Антонію. У 30 р. до н. е., після самогубства Антонія і його останньої дружини, єгипетської цариці Клеопатри VII, Октавіан залишився одноосібним володарем Римської імперії.

Походження та сутність

Октавіан, незважаючи на молодість (20 років), вимагав від Сенату посаду суфекального консула (консула суффекта) на 43 рік до нашої ери. Він воював з Антонієм і Лепідом у верхній Італії, але в жовтні 43 р. до н.е. вони погодилися об'єднатися і захопити владу і так зустрілися поблизу Бононії (нині Болонья).

Цей тріумвірат нових лідерів був створений в 43 р. до н.е. як Triumviri Rei Publicae Constituendae Consulari Potestate (Triumvirs для підтвердження Республіки консульською владою, скорочено III VIR RPC). Там, де перший тріумвірат був по суті приватною угодою, другий був вбудований в конституцію, формально приєднавшись до Октавіана, Антонія і Лепіда в спільному правлінні над Римом. Єдиною іншою посадою, яка коли-небудь була кваліфікована «для підтвердження Республіки», була диктатура Луція Корнеліуса Сулли. Єдиним обмеженням повноважень тріумвірату був п'ятирічний термін, встановлений законом.

Історична дивацтва Тріумвірату полягає в тому, що він був, по суті, управлінням з трьох чоловік з диктаторськими повноваженнями; до неї входив Антоній, який як консул в 44 р. до н.е. отримав Lex Antonio, який скасував диктатуру і вигнав її з конституцій Республіки. Як і у випадку з Суллою і Юлієм Цезарем під час їх диктатури, члени Тріумвірату не бачили суперечності між проведенням надконсультного офісу і самим консульством одночасно.

У 44 р. до н.е. було підтверджено володіння Лепідом провінцій Іспанії та Нарбонезької Галлії, і він погодився передати 7 легіонів Октавіану та Антонію, щоб продовжити боротьбу проти Брута та Кассія за східно-римську територію; у разі поразки території Лепідуса забезпечать запасну позицію. Антоній зберіг Цисальпінську Галлію і гегемонію над самою Галлією, а Октавіан утримував Африку і отримав номінальну владу над Сицилією і Сардинією. За словами історика Річарда Вейгеля, частка Октавіана на цьому етапі була «практично принизливою». Всі найважливіші провінції перейшли до Антонія і Лепідуса, хоча передача легіонів Лепідуса Октавіану означала, що Лепідус «ефективно усуває себе як рівноправного партнера» в майбутньому.

Битва при Філіппах

Марк Юній Брут і Кассій Лонгін знайшли притулок у Македонії, де зібрали вражаючу армію — 19 легіонів (близько 80 000 чоловік) — готову перетнути Адріатику. Декімо Брут, з іншого боку, знайшов притулок у Цизальпійській Галлії, призначеній йому провінції для управління. Після Модени, бачачи, що ситуація для нього погіршується з кожним днем (як через масове дезертирство його легіонерів на користь Октавіана, так і через те, що до цього часу він був ізольований від інших цезаріцидів), Брут вирішив рухатися до Македонії, але він був убитий, за наказом Антонія. Тим часом Антоній і Октавіан, домовившись і розділивши з Лепідом зони впливу на Заході, не турбуючись про морську блокаду Секста Помпея, також перекинули до Греції 19 легіонів. Зіткнення двох армій відбулося в жовтні 42 р. до н.е. у Філіппах, на Віа Егназія. Битва проходила в два окремі етапи, які відбулися відповідно 3 і 23 жовтня.

На початку першої фази Брут досяг блискучого успіху, відбивши сили Октавіана. Звернувши ворога в бік і завоювавши три військові перемоги, він затримався у своєму таборі в пошуках здобичі. Кассій, не бачачи свого супутника і вважаючи його мертвим, покінчив з життям. Брут плакав над тілом Кассія, називаючи його «останнім з римлян», але він заборонив публічну церемонію похорону, щоб не збити військовий дух. Тим часом флот, який Антоній просив у Клеопатри, відійшов через сильний шторм. Інші джерела вважають, що саме вагання Брута зробили перемогу поразкою. Його люди, насправді, не переслідували людей Октавіана, у якого було багато часу на реформування. Внаслідок цього в той час, коли Октавіан взяв ім’я Август, ставши першим імператором в історії Риму, народився вислів: «Закінчи битву, коли її розпочав!». Другий бій відбувся 23 жовтня, через три тижні після першого. Легіонери Брута, не шануючи свого полководця, підштовхнули його до битви з двома тріумвірами, які тим часом розгорнули свої сили і почали провокувати супротивників криками й образами. Після того, як вони були розставлені, один з найкращих офіцерів Брута здався, і Брут вирішив почати бій.

Римський Авреус, що зображує Марка Антонія (ліворуч) і Октавіана (праворуч), видане в 41 р. до н.е..C на святкування другого тріумвірату. Зверніть увагу на напис "**III VIR R P C"** (*Triumviri Rei Publicae Constituendae Consulari Potestate*) з обох сторін.

Антоній, під час битви розділивши армію на три частини (ліве крило, праве крило і центр), переконався, що його праве крило рухається у вірному напрямку; отже, оскільки ліве крило ворога повинно було рухатися ліворуч, щоб його армія не потрапила в оточення, центр масиву Брута повинен був розширюватися і слабшати, щоб зайняти простір, залишений переміщенням його товаришів. Додатковий простір, який був створений між центром Брута та його лівим крилом, був використаний протиборчими лицарями, які увійшли, відсунувши центр у бік лівого крила власної лінії, в той час як піхота штовхала його вперед.

Потім центр зробив поворот на 90 градусів, щоб передня частина була звернена до лівого крила Брута. На фронті цієї дивізії стояла піхота Антоніо, на лівому фланзі — кіннота, а з правого — піхота. Останній одночасно протистояв правому флангу противника, який був йому довірений на початку битви і на який під час відступу вилився центр Брута. Це була головна стратегія Антоніо в цій битві. Зрештою атака Брута була відбита, а його армія розбита. Солдати Октавіана досягли воріт ворожого табору, перш ніж він встиг замкнутися всередині. Брут зумів відступити на навколишні пагорби з еквівалентом лише чотирьох легіонів і, побачивши себе переможеним, покінчив життя самогубством.

Успіх, який посміхнувся цезаріанцям, можна пояснити тим, що ворог представив надто неоднорідну і не дуже згуртовану армію, на відміну від тріумвірської, більш однорідної та компактної. Крім того, Антоній був досвідченим стратегом і вмів маневрувати своїм військом.

Секст Помпей та Перуанська війна

Перерозподіл земель Октавіана викликав широку напруженість, оскільки фермери були розкуркулені на користь солдатів. Брат Антонія Луцій Антоній, який служив консулом, заступився за розкуркулених фермерів. Конфлікт призвів до перуанської війни, в якій Луцій зібрав армію прихильників, щоб кинути виклик Октавіану. Його заохочувала дружина Марка Антонія Фулвія. Лепід утримував Рим з двома легіонами, а Октавіан пішов, щоб зібрати свою армію, але Луцій переміг Лепіда, який був змушений втекти до Октавіана. Коли Октавіан просунувся в Рим, Луцій відступив до Перузії (Перуджа), де був обложений Октавіаном взимку 41-40 до н.е. Нарешті він здався в обмін на помилування.

Результатом стало те, що Лепід був затверджений губернатором Африки, придбавши шість легіонів Антонія, залишивши Октавіана єдиною владою в Італії, з його власними лояльними легіонами під контролем. Коли прихильник Антонія Кален, правитель Галлії, помер, Октавіан взяв на себе його легіони, ще більше зміцнивши свій контроль над Заходом. Цей новий розподіл влади між тріумвірами був підтверджений Брундізіумським договором у вересні 40 р. до н.е. Приблизно в цей же час померла дружина Антонія Фулвія. Октавіан домовився, щоб Антоній одружився зі своєю сестрою Октавією, як символ оновленого союзу.

Економічні проблеми, викликані виселенням усталених фермерів, посилилися контролем Секста Помпея над Сицилією, Корсикою і Сардинією. Військово-морський флот Помпея регулярно перехоплював римське судноплавство, що призводило до проблем з постачанням зерна. У 39 р. до н.е. Антоній і Октавіан вирішили домовитися про угоду про припинення піратства. За словами Аппіана, Секст сподівався замінити Лепіда в якості третього тріумвіра, але замість цього він лише підтвердив своє володіння островами пактом Місенума, в обмін на згоду припинити піратство. За словами одного з джерел, командир Менас порадив Сексту викрасти і вбити Антонія і Октавіана, коли вони святкували угоду на флагмані, але Секст відмовився.

Незважаючи на домовленість, конфлікти продовжувалися. Октавіан звинуватив Секста в тому, що він продовжує нападати на італійські міста. У наступному році Октавіан спробував захопити Сицилію силою. Він двічі зазнав поразки у морських боях біля Мессіни. Потім він домовився про зустріч з Антонієм, який планував атакувати Парфію і потребував військ. Антоній погодився доставити кораблі для нападу на Секста в обмін на війська для боротьби з парфянами. Октавіан також заручився підтримкою Лепіда, плануючи одночасний спільний напад на Сицилію.

Падіння Лепіда

Хоча Октавіан номінально керував походом проти Секста, фактично кампанією керував лейтенант Октавіана - Марк Віпсаній Агріппа. Це завершилося перемогою в 36 році до нашої ери. Агріппа був консулом у 37 р. до н.е. і забезпечив відновлення Тріумвірату на другий п'ятирічний термін.

Як і Перший Тріумвірат, Другий Тріумвірат був остаточно нестабільний і не міг протистояти внутрішнім ревнощам і амбіціям. Антоній ненавидів Октавіана і проводив більшу частину свого часу на Сході, тоді як Лепід віддавав перевагу Антонію, але відчував, що обидва його колеги затьмарили себе, незважаючи на те, що він змінив Цезаря на посту Понтифіка Максима в 43 році до нашої ери. Під час кампанії проти Секста Помпея Лепід зібрав велику армію з 14 легіонів і значний флот. Лепід був першим, хто висадив війська на Сицилії і захопив кілька головних міст. Однак він відчував, що Октавіан ставиться до нього як до підлеглого, а не до рівного. Це призвело до необдуманого політичного кроку, який дав Октавіану привід, необхідний йому, щоб усунути Лепіда від влади. Після поразки Секста Помпея Лепід розмістив свої легіони на Сицилії і стверджував, що вона повинна бути поглинена його територіями. Крім того, він повинен бути відновлений у його колишніх провінціях, які були юридично гарантовані Lex Titia. Октавіан звинуватив Лепіда в спробі узурпації влади та розпалюванні повстання. Принизливо, що легіони Лепіда на Сицилії перейшли на користь Октавіана, і сам Лепід був змушений підкоритися йому. Лепід був позбавлений всіх посад, крім посади Понтифіка Максима. Октавіан відправив його у вигнання в Циркей.

Громадянська війна в Римі. Протистояння Октавіана та Антонія

Щоб забезпечити свої війська скарбами та нагородами та зміцнити репутацію військового полководця, Октавіан вів війну в Іллірику, щоб поставити його під контроль римлян. Тим часом Антоній готував свою війну проти Парфії, користуючись поділами, викликаними новим парфянським царем Фраатом IV. Однак Антоній перенапружився і був змушений відступити зі значними втратами військ.

Незважаючи на те, що він одружився з Октавією, сестрою Октавіана, у 40 році до нашої ери (Октавіан одружився на падчерці Антонія Клавдії трьома роками раніше), Антоній відкрито жив в Олександрії з Клеопатрою VII Єгипетської, навіть народжуючи з нею дітей. Коли другий термін правління Тріумвірату закінчився, в 33 р. до н.е., Антоній продовжував використовувати титул Тріумвір; Октавіан, вирішивши дистанціюватися від Антонія, утримався від його використання.

Після поразки Антонія в Парфії, Клеопатра прийшла йому на допомогу. Тоді Антоній звернув увагу на Вірменію, захопивши її царя Артавасдеса і окупувавши країну. Він карбував монети на згадку про перемогу, створив імітацію римського тріумфу і зачитав декларацію, відому як «Пожертвування Олександрії», в якій він надав території дітям Клеопатри.

Октавіан незаконно отримав заповіт Антонія в липні 32 р. до н.е. і викрив його римській громадськості: він обіцяв значну спадщину дітям Антонія від Клеопатри і залишив інструкції щодо відправлення його тіла до Олександрії для поховання. Сили Октавіана рішуче перемогли війська Антонія і Клеопатри в битві при Акціумі в Греції у вересні 31 р. до н.е., переслідуючи їх до Єгипту в 30 р. до н.е.; і Антоній, і Клеопатра покінчили життя самогубством в Олександрії, і Октавіан особисто взяв під свій контроль Єгипет і Олександрію (єгипетські хронології розглядають Октавіана як наступника Клеопатри як фараона).

Союзник Октавіана Гай Меценат попередив змову, організовану нібито сином Лепіда (31 р. до н. е.). Після повної поразки Антонія та маргіналізації Лепіда, Октавіан, отримавши титул «Август» у 27 р. до н.е., залишився єдиним господарем римського світу й приступив до встановлення принципату як першого римського «імператора».

Наслідки перемоги Октавіана: народження принципату

Це століття було неспокійним, що характеризувалася утвердженням елементів і тенденцій, які привели до кінця республіканського режиму та до народження нової політичної системи. Зміна, можливо, не була неминучою, але майстерність і розсудливість, продемонстровані Октавіаном, безумовно, сприяли цьому. Представляючи себе поборником республіканської традиції, він хитро знищив будь-яку реальну цінність старих магістратур. У 31 році до н.е і в наступні роки очолював державу, регулярно й безперервно займаючи посаду консула та тріумвіра (навіть якщо після другого п'ятирічного продовження йому довелося б залишити визнані цією посадою повноваження).

Статуя Октавіана, одягнена в лорику, типову броню римських полководців, знайдена на віллі його дружини Лівії в Прима-Порта, недалеко від Риму, і зараз зберігається в музеях Ватикану.

Симптомом зміни режиму та централізації влади в його руках було визнання, ще до Акцію, в 36 р. до н.е., його недоторканності під страхом смерті, характерного для трибунів плебс. Через шість років було визнано ще один важливий аспект tribunicia potestas: ius auxilii (тобто можливість надання допомоги і, можливо, притулку в будинку простолюдина). Цим він став покровителем всього плебсу і зробив свій будинок недоторканним для будь-кого, в тому числі й для громадської сили. Ще однією честю, наданою йому в 32 році, перед зіткненням з Антоніо, була присяга на вірність всією Італією.

У 28-му, після повернення зі Сходу, народ зустрів його як принцепса, що пізніше було зазначено в princeps senatus, тобто того, хто мав право виступати першим у сенаті. Через те, що його думка, завдяки військовим силам, які були в його розпорядженні, була незаперечною і вирішальною, функція зборів як точки опори політичної влади була сильно обмежена. На додаток до цього він отримав довічний титул імператора. Таким чином, він був поєднанням повноважень, включаючи королівські повноваження консульства, проконсульства та тріумвірату; про прерогативи трибунів та інших почестей і визнань, які дали йому моральний авторитет і престиж і сприяли тому, щоб він став першим над усіма. З точки зору пропаганди він також представляв себе як миротворця держави; фактично, після Акціуму він закрив храм Януса в Римі, стародавній символічний жест, який ознаменував кінець конфлікту та початок періоду миру.

Внесеним змінам, очевидно, передували ретельні консультації з найбільш довіреними радниками; були такі, як Меценат, які бажали встановлення чистої монархії, а інші, як Агріппа, хотіли повернення до республіки. Октавіан, уважний знавець душі й пам’ятаючи про помилки свого великого прийомного батька, обрав посередній шлях: централізувати всі повноваження в своїх руках, ставши водночас гарантом і охоронцем res publica та нормального функціонування її установ.

Останнім актом його політичної гегемонії було в 27 р. до н.е. визнання Сенатом на двох сесіях титулу Августа, тобто людини, гідної пошани і честі, що підтверджує його священне становище, засноване на consensus universorum сенату і римського народу. При цьому він використав хитрість, повернувши всі повноваження, які йому приписували, залишивши лише повноваження консула; повноваження, які, за так само удаваним наполяганням сенаторів, були не тільки підтверджені, але й imperium proconsulare - спочатку тривав десять років, пізніше довічно - щоб умиротворити кордони імперії, що діяло як для самого Риму, так і для Італії, традиційно за межами юрисдикції проконсулів.

Після цієї дати Октавіан називав себе Августом, і як такого його згадують сьогодні. Ще одним атрибутом і новою пошаною, наданою йому, було призначення tribunicia potestas у повному обсязі (23 р. до н. е.), що поновлювалося щорічно. Можливо, щоб не викликати обурення тих, хто сумував за республікою та хотів її повернути, а може, тому, що вони були непотрібними, він відмовився від інших повноважень, наприклад від диктатури, яку він вважав contra morem maiorum і забороненою Антонієм, безперечно, тому, що ця посада нагадувала йому негативного досвіду Цезаря; куратора legum et morum; censoria potestas; єдине консульство на все життя. Натомість він прийняв посаду великого понтифіка (12 р. до н. е.), яку обіймав до своєї смерті Лепід, після того, як він був усунений ним. Нарешті, у 2 р. до н.е., він також отримав титул pater patriae.

Тому перемога Октавіана Августа при Акціумі була не тільки кінцем бурхливого і кривавого періоду в римській історії, а й була важливим поворотним моментом в історії римської держави. Зміни наприкінці 1 ст. до н.е. зазвичай називають імперією, тоді як історіографія воліє використовувати термін принципат (що походить саме від титулу, наданого Августу та успадкованого його наступниками) для першого періоду, щоб підкреслити ще не абсолютно-монархічний характер нового курсу. Коли з часом повільно переважали автократичний та деспотичний аспект імперської влади, використовувався термін «домінуючий», особливо з часів Діоклетіана (284-305). Для загальної історичної основи найбільше значення має той факт, що з Августа політичне, військове та соціальне життя Римської держави будуть характеризувати окремі люди, які користуються своїми величезними повноваженнями та своїми особистостями, а не довше олігархія, закрита і прив'язана до власних моральних і політичних традицій і знову об'єднана в колегіальний орган, такий як Сенат.

Література

Eder, Walter (2005). Augustus and the Power of Tradition. Cambridge, MA; New York: Cambridge University Press. ISBN .
Green, Peter (1990). Alexander to Actium: The Historical Evolution of the Hellenistic Age. Hellenistic Culture and Society. Berkeley, CA; Los Angeles; London: University of California Press. ISBN .
Rowell, Henry Thompson. (1962). The Centers of Civilization Series: Volume 5; Rome in the Augustan Age. Norman: University of Oklahoma Press. ISBN 0-8061-0956-4
Scullard, H. H. (1982). From the Gracchi to Nero: A History of Rome from 133 B.C. to A.D. 68 (вид. 5th edition). London; New York: Routledge. ISBN . {{}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ ()
(1939). The Roman Revolution. Oxford: Oxford University Press. ISBN . {{}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ () The classic revisionist study of Augustus