Донський кінь або Дончак степова порода коней верхового і упряжного складу виведена в XVIII XIX ст донськими козаками Пл

Донський кінь
	Сучасний донський кінь
Ріст	150-165 см
Маса	350-500 кг

Донський кінь або Дончак — степова порода коней верхового і упряжного складу, виведена в XVIII—XIX ст. донськими козаками Платовим, та іншими після повернення з походів 1813-15-х років на території нинішньої Ростовської області за часів Російської імперії після захоплення Сіверщини Московією.

Характеристики породи

Проміри

Розрізняють два типи цієї породи відповідно до напрямку роботи. Старий тип, який менше віддалився від степових предків, характеризується горбатою, сухою головою, довгою шиєю і спиною. Груди глибокі, ноги довгі і сухі; зріст порівняно малий — від 2 аршин 1 вершка (146 см) і не більше 2 аршин 3 вершків (155 см.). Ці коні дуже швидкі на ходу, витривалі, гнучкі і повороткі за рахунок свого розміру, з вигляду не надто привабливі.

Новий тип донської породи поєднує в собі великий зріст (160—165 см в холці), ошатність і помітну невибагливість — порода пристосована до табунного утримання. У ній в певній мірі збереглися особливості універсального кавалерійського типу: виглядає розтягнутішою і масивнішою, ніж інші верхові коні. У них гарна широколоба голова з виразними очима, шия з розвиненим гребенем, широкий і глибокий корпус.

Масть

Масть переважно руда найрізноманітніших відтінків, часто з золотистим блиском шерсті, що міг передатися від туркменських та коней. Особливий відтінок рудої масті — нариндж (золотисто-бурая російською), тобто рудий кінь з темними гривою та хвостом, майже не зустрічається в інших породах коней і шанується у дончаків. На відміну від визначення бурого відтінку рудої масті в українській мові, бурі коні донської породи в документах не шоколадні з рудим захисним волоссям, а, навпаки, руді з майже чорними гривою та хвостом, що не збігається зі загальноприйнятою термінологією. Окрім рудої масті в донській породі може зустрітись каура (рудо-савраса), солова, гніда, та сіра, останні не вітаються породним реєстром і можуть слугувати причиною для відмови у наданні документів. Білі відмітини зустрічаються і є допустимими в донській породі.

Зовнішній вигляд донського коня

Особливості

Дончаки відрізняються міцним здоров'ям і витривалістю. Донські коні підходять для конкуру, триборства, аматорського спорту, пробігів, хобі-класу і навчання дітей верховій їзді, можуть використовуватися не тільки під сідлом, але і в легкій упряжі. Підходять для кінної поліції і кавалерії. У радянські часи вони брали участь в гонках на тачанках.

Історія

Основою для донської породи стали коні степового типу, яких протягом тривалого часу покращували жеребцями східних, а потім чистокровних верхових та деяких інших заводських порід. Східні (турецькі, перські, карабахські, туркменські, ахалтекінські) коні потрапляли до козаків як військові трофеї під час Турецьких воєн.

Одним з перших, хто спробував розібратися в походженні донського коня, був А. Ф. Грушецький. У статті «Задонський кінь», опублікованій в «Альбомі Всеросійської кінської виставки в Москві в 1910» він писав: «Корінне кочуюче населення степу — залишки гунів, їх одноплемінники киргизи і калмики. Волга розділила навпіл два споріднених племені киргизів і калмиків, розділила їх на магометан і буддистів, також розділила їх породу рогатої худоби, овець і коней, що мають одне корінне джерело. Родоначальницею нашого східного степового коня є калмицький або монгольський кінь зі славним його історичним минулим. На ньому полчища монголо-татар наклали ярмо на князівства руських князів. Цей кінь, що прийшов з глибин східних степів, згодом розділилася на дві породи з деякими морфологічними відмінностями. Ліворуч Волги — малорослий киргизький кінь з густим волосяним покривом і більш грубими формами. Праворуч — калмицький, він, перебуваючи в більш м'яких кліматичних умовах, виріс більш благородним».

Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона дає наступний опис старого, ще не сильно віддаленого від степових предків типу донського коня XIX століття:

Козацькому коню характерна горбата голова, тонка і довга шия, пряма й сильна спина, глибока попруга, довгі сухі ноги, худорлявість тіла і невисокий зріст (рідко вище 2 арш. 2 в.); масть переважно бура, каракова і руда, рідше сіра або гніда. Він відрізняється невтомністю, витривалістю і невибагливістю до умов утримання, гостротою зору і далекозорістю, дикістю вдачі і швидкістю ходи (6 вер. В 9 хв. І 13 вер. — в 18 хв.).

Однак цей кінь мав постійний покращувальний вплив східної крові. У XVIII — початку XIX століття особливо багато коней надходило на Дон в якості військових трофеїв перських і . Після закінчення російсько-перських воєн ці надходження припинилися, але постачання донського конярства покращувачами взяло на себе державне управління конярства; воно організовувало закупівельні експедиції, які в основному приводили туркменських коней. У 1839 році на Дону використовувалося близько 800 туркменських (ахалтекінських і йомудських) жеребців-плідників.

У XIX столітті сильний вплив мала карабахська кров. Значна частина кінного заводу карабахських ханів, проданого спадкоємцями, потрапила на Дон. В середині XIX століття для поліпшення Задонського конярства держава організовувала закупівельні експедиції за східними, в основному туркменськими кіньми. Саме східна, і перш за все карабаська кров надали донському коню його своєрідність екстер'єру і золотисто-руду масть. Наприкінці XIX століття Задонье стало одним з найважливіших районів ремонтного конярства. Для кавалерії потрібен був більший і сильніший кінь, тому і з'явилась потреба схрещування донського коня з чистокровною верховою породою.

Починаючи з післявоєнного періоду потреба в конях значно знизилась і з тих пір стан донського конярства перебуває в занепаді.

Див. також

Примітки

Донская лошадь // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва ^[ru], 1911—1915. (рос.)

Джерела

Д-р Л. Симонов и И. Мердер, «Лошади», Париж, 1895 г.; (рос.)
Гр. Врангель, «Книга о лошади», 1898 г.; (рос.)
Рутенберг, «Руководство к познанию лошади», Спб., 1851 г.; (рос.)
А. Литвинов, «Лошадиное царство. Очерк Донского коневодства», Варшава, 1903 (рос.)
Коневодство и коннозаводство // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
Конская повинность // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
М. И. Киборт, А. А. Николаева. «Донская порода лошадей». (рос.)

Посилання

Сайт любителей донских и будённовских лошадей [ 24 березня 2022 у Wayback Machine.]. (рос.)

[Викитека_ВЭС-1] Донская лошадь // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва ^[ru], 1911—1915. (рос.)